Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

2. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

1. Про державну реєстрацію двосторонніх правочинів (договорів) див. коментар до ст. 640 ЦК. Про реєстрацію права власності на окремі види майна та про реєстрацію окремих видів майна див. коментар до ст. 182 ЦК.

2. Державна реєстрація правочину не охоплюється поняттям форми договору. Такий висновок слід зробити із ст. 205 — 210 ЦК. Цей висновок погоджується із ст. 639 — 640 і ст. 793 — 794 ЦК. Включення положень про державну реєстрацію правочинів до ст. 657, 745, 1031 і 1118 ЦК, які відповідно до їх заголовків присвячені формі відповідних договорів, не може спростовувати висновок про те, що законодавець виводить державну реєстрацію договорів за межі поняття їх форми з наступних міркувань: 1) при тлумаченні законодавчих положень перевага надається їх змісту, а не заголовкам статей; 2) включаючи положення про державну реєстрацію правочинів до статей, зміст яких відповідно до їх заголовків присвячений формам договорів, законодавець не виявив послідовності: в одних випадках він положення про державну реєстрацію договорів уключив до змісту статей, які відповідно до їх заголовків присвячені формі правочинів, а в інших — він такі положення сформулював у спеціальних статтях.

3. Уведення в дію нового Цивільного кодексу та відсутність закону, що визначає перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації правочинів, а також порядок ведення відповідних реєстрів, обумовили затвердження постановою Кабінету Міністрів Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів [308]. Державний реєстр правочинів — це єдина комп'ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує зберігання, видачу та захист таких даних від несанкціонованого доступу. Держателем Реєстру є Міністерство юстиції. Адміністратором Державного реєстру є державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції. Реєстраторами визнані державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси, які укладають договори з Адміністратором Державного реєстру, проводять державну реєстрацію правочинів, змін, внесених до них, відомостей про припинення дії правочинів.

4. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом унесення нотаріусом запису до Державного реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням. Якщо нотаріус не має права здійснювати реєстрацію правочинів, він зобов'язаний у день посвідчення правочину надіслати один його примірник реєстратору, який у той же день вносить запис до Державного реєстру.

5. Цивільний кодекс значно розширив коло правочинів, що підлягають державній реєстрації. Державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень та реєстрацію обтяжень рухомого майна відповідно до законів «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] слід кваліфікувати як спеціальні правові конструкції, що не підпадають під дію ст. 210 ЦК та ч. 3 ст. 640 ЦК. Реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень і обтяжень рухомого майна не впливає на чинність відповідних правочинів, на визнання їх учиненими, а спричинює тільки ті специфічні наслідки, які передбачені названими законами. Однак правочин на видачу заставної не може вважатись учиненим до реєстрації випуску заставної в порядку, встановленому для державної реєстрації обтяжень нерухомого майна, оскільки тільки після реєстрації випуску заставної вона передається іпотекодержателю (частина шоста ст. 20 Закону «Про іпотеку» [197]).

Стаття 211. Місце вчинення правочину

1. Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:

1) місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони;

2) місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до статті 647 цього Кодексу.

1. Місце вчинення правочину має обмежене значення. Воно важливе стосовно цивільних договорів, на які поширюються норми міжнародного приватного права. Навіть коли закон вимагає зазначення місця складання заповіту, це зазначення не тягне юридичних наслідків, хіба що крім випадків, коли зазначене в заповіті місце його вчинення не відповідає місцю його посвідчення, оскільки місце вчинення (складання) заповіту слід вважати місцем його нотаріального посвідчення. Але і в цьому разі немає підстав для визнання недійсним заповіту. Інші юридичні наслідки в зв'язку із зазначеною невідповідністю також не наступають.

2. Із ст. 211 ЦК можна зробити висновок про те, що учасники правочину на свій розсуд мають право визначити місце вчинення правочину, не обов'язково додержуючись справжнього місця його вчинення. Зазначення в правочині на місце його здійснення не може бути визнане недійсним. Лише у разі відсутності такого зазначення місце вчинення правочину визначається за правилами ст. 211 ЦК.

Стаття 212. Правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини

1. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

2. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальна обставина).

3. Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала.

4. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

1. Стаття 212 ЦК застосовується тоді, коли стосовно обставини, що є відкладальною або скасувальною умовою, невідомо, настане вона чи ні. Сторони не позбавлені права пов'язати виникнення чи припинення прав та обов'язків, що випливають із правочину, з обставинами, стосовно яких достовірно відомо, що вони настануть. У цьому разі ст. 212 ЦК не застосовується, оскільки така умова правочину є способом визначення строку виконання зобов'язання або строку його припинення (ч. 2 ст. 252; ч. 1 ст. 530 ЦК).

2. Якщо правочин, що вчинений під відкладальною умовою, передбачає передання права власності на рухоме майно, на його підставі виникає договірне обтяження (п. 6 частини першої ст. 34 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), що тягне поширення на такі правовідносини чинності названого Закону.

3. Певне уявлення про розуміння в законодавстві понять відкладальної та скасувальної умов дає частина третя ст. 10 Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», де йдеться про укладення договору доручення з відкладальною умовою, а також в ч. 2 ст. 1142, у якій зазначається про досягнення мети простого товариства як на скасувальну умову.