Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

Стаття 204. Презумпція правомірності правочину

1. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

1. Правочин, недійсність якого встановлена законом, є недійсним (нікчемним) з моменту його вчинення. Презумпція його правомірності спростовується безпосередньо законом. Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК таке спростування має бути прямим. Так, ч. 2 ст. 1060 ЦК прямо встановлює, що умова про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу вкладника (за встановленими винятками) є нікчемною. Якщо суд розглядає пов'язану з цим справу, він прямо повинен керуватися ч. 2 ст. 1060 ЦК. Він не може застосовувати таку умову договору, незалежно від того, заявляла сторона чи ні вимогу про визнання зазначеної умови недійсною. Суд при розгляді майнового спору про захист прав, ґрунтованих на такому правочині, має лише в мотивувальній частині судового рішення зазначити, що ця умова договору є недійсною (нікчемною), оскільки в самому законі спростовується презумпція правомірності цієї умови як правочину.

2. Господарським кодексом ці питання вирішуються інакше. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом, з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом [42], іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 ГК). Це (поряд з іншими положеннями Цивільного і Господарського кодексів) дає підстави для поширення правових норм, що сформульовані в Цивільному кодексі стосовно правочинів, на правочини, що вчиняються у сфері дії Господарського кодексу. Разом з тим, належить ураховувати наступні положення цього Кодексу.

Стаття 207 ГК присвячена недійсності господарського зобов'язання, але ж аналіз її змісту дає підстави для висновку про те, що в цій статті поняття правочину і зобов'язання не розрізняються, а відповідні терміни вживаються як синоніми. У цьому можна впевнитись, звернувши увагу на формулювання «... зобов'язання, що... вчинено...» (зазвичай не прийнято говорити так, що вчиняється зобов'язання. Вчиняється правочин), «... зобов'язання, що... укладено» (звичайно говорять про те, що укладається договір або угода). Отже, ст. 207 ГК установлює підстави недійсності правочинів, на яких ґрунтуються господарські зобов'язання.

3. Стаття 207 ГК називає підстави недійсності господарських зобов'язань: 1) невідповідність зобов'язання вимогам закону; 2) завідома суперечність господарського зобов'язання інтересам держави і суспільства; 3) виявлення сторонами волі на виникнення господарського зобов'язання всупереч їх спеціальній правосуб'єктності (господарській компетенції). Суперечність зобов'язання інтересам держави і суспільства або спеціальній правоздатності суб'єкта, оскільки вони в ст. 207 ГК називаються підставою недійсності зобов'язання, охоплюються гіпотезою ч. 1 ст. 215 ЦК.

Хоч в ст. 207 ГК вживається термін «нікчемна» умова зобов'язання, нікчемність тут розуміється так, що безпосередньо законом недійсність зобов'язання або окремих його умов не встановлюється. Визнання господарського зобов'язання недійсним (спростування презумпції правомірності господарського зобов'язання) можливе тільки рішенням суду.

Стаття 207 ГК погоджується з п. 1 ст. 83 і частиною четвертою ст. 84 ГПК [44], якими господарському суду надається право визнати недійсним повністю або в певній частині пов'язаній з предметом спору договір, який суперечить законодавству, та встановлюється, що на визнання договору недійсним вказується в резолютивній частині судового рішення. При цьому право суду, про яке йдеться, не слід тлумачити як можливість діяти на свій розсуд, яка (можливість) надається суду. Суд не є суб'єктом приватного права, а тому ті процесуальні права, які надаються йому законом, суд зобов'язаний здійснювати з метою ефективного здійснення правосуддя. Тому невикористання судом зазначеного права може бути підставою для скасування рішення, ухвали чи постанови суду.

4. Позов про визнання недійсним правочину, що є недійсним (нікчемним) в силу закону, може бути пред'явлений. Якщо відповідне положення закону, що визнає правочин недійсним (нікчемним), поширюється на правочин, вимога про визнання його недійсним має бути задоволена загальним судом незалежно від того, оспорює відповідач чи ні недійсність правочину. Господарський суд має задовольнити такий позов за умови, якщо буде встановлено, що відповідач оспорює недійсність (нікчемність) правочину безпосередньо в силу закону (в цьому випадку є оспорювання права чи його відсутності). Якщо ж відповідач повністю визнає недійсність (нікчемність) правочину, провадження у справі належить припинити за відсутності предмета спору (підпункт 11 п. 1 частини першої ст. 80 ГПК).

5. Що стосується заперечуваних правочинів, то правило про презумпцію правомірності правочину покладає на позивача, що вимагає визнання правочину недійсним, обов'язок доводити обставини, що є підставою його недійсності, а за непредставленням таких доказів у задоволенні позову буде відмовлено. Таким чином, у силу неприпустимості повторного розгляду в місцевому суді спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав правочин, який об'єктивно є заперечуваним, в силу презумпції, що встановлена ст. 204 ЦК, та недоведення в суді факту його недійсності, набуває ознак правомірного правочину.

6. Презумпція правомірності оспорюваного правочину означає також, що до визнання оспорюваного правочину недійсним він в цілому і окремі його умови мають застосовуватись судом, поки правочин чи окремі його умови не визнані судом недійсними. Неспеціалізований суд загальної юрисдикції за наявності підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним і навіть клопотання сторони не вправі вийти за межі позовних вимог та визнати такий правочин недійсним. Таке право має лише господарський суд (п. 1 ст. 83; частина четверта ст. 84 ГПК).

7. Презумпція правомірності правочину означає, що оспорюваний правочин є правомірним до того дня, коли його недійсність визнана судом. Немає підстав стверджувати, що презумпція правомірності правочину спростовується уже фактом проголошення судом рішення про визнання правочину недійсним. Лише набрання рішенням законної сили спростовує презумпцію правомірності правочину. Але у справі про присудження до виконання зобов'язання в натурі чи про стягнення неустойки, збитків може бути пред'явлено зустрічний позов про визнання недійсним правочину, який є підставою цього зобов'язання. Вважається припустимим задовольнити зустрічний позов і відмовити у вимогах, що складають зміст основного позову, хоч, розмірковуючи точно відповідно до букви закону, до набрання чинності рішенням суду про визнання правочину недійсним у позові, що випливає із зобов'язання, яке виникло із цього правочину, відмовити з посиланням на недійсність правочину не можна.

Стаття 205. Форма правочину. Способи волевиявлення

1. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

2. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

3. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

1. Під формою правочину в ст. 205 ЦК розуміється вияв учасниками правочину волі на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків усно (звуками та словами, що в сукупності складають закінчену думку) або письмово.

Учинення правочину в письмовій формі означає, що учасники правочину висловлюють волю на набуття, зміну і припинення цивільних прав і обов'язків словами шляхом фіксації тексту на папері чи іншому матеріальному (в тому числі електронному) носії, що дає можливість читати цей текст без його перетворення в іншу матеріальну форму або після такого перетворення. Це — візуальна форма (частина третя ст. 5 Закону «Про електронні документи та електронний документообіг» [194]).

2. Письмова форма правочину, як зазначалось у ст. 42 ЦК Української РСР 1963 р., могла бути простою і нотаріальною. При простій письмовій формі зміст правочину виражається письмово, а після викладення змісту правочину його учасники (їх представники) вчиняють підписи. Нотаріальна форма правочину передбачає його посвідчення нотаріусом. Чіткість і зрозумілість цих положень раніше чинного Цивільного кодексу була змінена досить невизначеними законодавчими положеннями. Як випливає зі змісту ст. 209, 219, 220 ЦК, нотаріальне посвідчення виходить за межі поняття форми правочину. Але у ст. 639, 657, 719, 745, 793, 799, 1031, 1118, 1247 ЦК, які відповідно до їх заголовків присвячені формі договорів (правочинів), установлюються правила про нотаріальне посвідчення правочинів. Стаття 14 Закону «Про оренду землі» [205] також має заголовок «Форма договору оренди землі», але в ній також ідеться про можливість нотаріального посвідчення договору. У принципі, при тлумаченні законодавчих актів перевага має надаватись не заголовку, а змісту відповідної статті. Це могло б бути підставою для висновку про те, що вживання в заголовках зазначених статей слова «форма» та включення до них положень про нотаріальне посвідчення правочинів не є підставою для твердження про те, що нотаріальне посвідчення правочинів охоплюється поняттям форми правочину. Це твердження тим більше слід було б визнати правильним, що загальні правила ст. 205 — 209, 218 — 220 ЦК виводять нотаріальне посвідчення за межі форми правочину. Але ж не можна ігнорувати ту обставину, що законодавець при формулюванні спеціальних правил у дев’яти статтях Цивільного кодексу послідовно включає положення про нотаріальне посвідчення договорів до змісту статей, які відповідно до їх заголовків присвячені формі договорів. Ця послідовність є підставою для висновку про те, що законодавець включає нотаріальне посвідчення правочину до змісту поняття форми правочину. Це слід ураховувати при тлумаченні, зокрема ст. 654 ЦК, в якій вживається термін «форма» (зміни або розірвання договору).

3. Учасникам правочину надається право вчиняти правочини в тій формі, яку вони вибрали. Лише законом можуть установлюватись обов'язкові вимоги до форми правочинів. Підзаконними актами вони встановлюватись не можуть, а якщо вони ними встановлені, то є нечинними. Наслідки порушення вимог закону щодо форми правочину встановлені ст. 218 — 220 ЦК.