Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

14. Припис ч. 4 ст. 213 ЦК при тлумаченні правочину, якщо немає можливості встановити справжню волю особи (осіб), що вчинила правочин, брати до уваги мету правочину, зміст попередніх переговорів, усталену практику відносин, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін, текст типового договору, виявляє прагнення законодавця вкрай обмежити коло випадків, коли правочин має вважатись невчиненим, а договір має вважатись неукладеним. Належить звернути увагу, що в ч. 4 ст. 213 ЦК вживається термін «типовий договір», що враховує правотворчу практику. На відміну від цього, у ст. 630 ЦК ідеться про «типові умови договорів певного виду, оприлюднені в установленому порядку». Практики оприлюднення типових умов договорів в Україні поки що немає. При застосуванні ч. 4 ст. 213 ЦК слід ураховувати, що у сфері дії Господарського кодексу в типових договорах, що затверджуються Кабінетом Міністрів, а у випадках, передбачених законом, — іншим органом державної влади, формулюються імперативні норми, від яких відступати не можна (ч. 4 ст. 179 ГК). Тому умови типових договорів належить застосовувати незалежно від змісту договору. У сфері, де Господарський кодекс не діє, умови типових договорів також підлягають застосуванню як правові норми, але відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК вони мають диспозитивне значення.


Стаття 214. Відмова від правочину


1. Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту.

2. Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

3. Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

4. Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.

1. Стаття, що коментується, встановлює нову для цивільного законодавства України правову конструкцію відмови від правочину. Потреба в цій правовій конструкції обумовлена тим, що стосовно договорів правова конструкція відмови в цивільному законодавстві існувала, а стосовно правочинів — ні. Але зміст ст. 214 ЦК свідчить про те, що під відмовою від правочину розуміється дещо інша правова конструкція, ніж відмова від договору. Зокрема, відмова від дво- або багатостороннього правочину, тобто від договору, здійснюється за згодою сторін, в той час як відповідно до ч. 3 ст. 651 ЦК відмова від договору розуміється як односторонній правочин.

2. Право відмови від правочину належить і особі, що вчинила односторонній правочин. Але це неможливо, якщо відмовою від правочину порушено права іншої особи, що виникли в результаті вчинення такого правочину. Стосовно заповіту встановлена можливість не відмови від нього, а скасування (ст. 1254 ЦК).

3. Стосовно дво- і багатосторонніх правочинів спеціально передбачена можливість відмови від них, навіть і в тих випадках, коли вони повністю виконані. Відмова від дво- або багатосторонніх правочинів здійснюється за згодою його учасників, тобто шляхом учинення ними правочину щодо цього, «а також у випадках, передбачених законом». Фраза, що взята в лапки, означає, що відмова від дво- чи багатостороннього правочину може здійснюватись однією із сторін.

4. Вимога про відмову від правочину вчиняється в тій же формі, в якій було вчинено правочин. Це правило відповідає ст. 653 ЦК і поширюється на випадки відмови від двостороннього чи багатостороннього правочинів шляхом учинення односторонніх правочинів, у тому числі і правочинів, які були вчинені в письмовій формі та були посвідчені нотаріально.

5. Правовим наслідком відмови від правочину зазвичай є припинення правовідносин, що виникли на підставі цього правочину. Вони припиняються з моменту досягнення у відповідній формі згоди щодо відмови від договору, з моменту одержання стороною повідомлення іншої сторони, що вчинила односторонній правочин з метою припинення двостороннього правочину, або з іншого моменту, передбаченого законом чи домовленістю сторін. Інші наслідки відмови від правочину мають установлюватись договором, а також можуть установлюватись законом.


§ 2. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ НЕДОДЕРЖАННЯ СТОРОНАМИ ПРИ ВЧИНЕННІ ПРАВОЧИНУ ВИМОГ ЗАКОНУ



Стаття 215. Недійсність правочину


1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

1. Поняття недійсного правочину необхідно відрізняти від суміжних правових явищ. Грубою помилкою є підміна правової конструкції недійсності правочину правовою конструкцією розірвання договору. Зокрема, у разі невиконання стороною зобов'язання (істотного порушення договору) договір може бути розірвано на вимогу однієї із сторін (ч. 2 ст. 651 ЦК). Верховним Судом висловлювалась така позиція, що невиконання договору може бути підставою для вимоги про розірвання договору, але не може бути підставою для визнання договору недійсним [387, с. 19]. Усупереч цьому невиконання у визначені строки стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу об'єкта приватизації, визнається в ч. 5 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» [110] підставою не тільки розірвання договору, а і визнання його судом недійсним. Автори не рекомендували б учиняти в таких випадках позови про визнання договорів недійсними, оскільки при цьому створюється ситуація недостатньої правової визначеності. Але ж суди зобов'язані задовольняти такі позови, оскільки вони ґрунтуються на спеціальному законі.

2. У науці й судовій практиці впродовж тривалого часу залишається невирішеною проблема неукладеного договору. Зберігає чинність роз'яснення президії Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» [395], відповідно до п. 17 якого поняття недійсного правочину не охоплює собою договори, які не були укладені. У зв'язку з цим роз'яснювалось, що при встановленні в судовому процесі тієї обставини, що договір не укладено, провадження у справі належить припиняти. Зокрема, договір підлягає визнанню (в мотивувальній частині ухвали суду) неукладеним, а провадження у справі — припиненню у випадках, коли сторони не досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК). Ця практика потребує коригування. Спори про визнання правочинів невчиненими, а договорів — неукладеними, мають вирішуватись по суті з винесенням судового рішення, що відповідає змісту позову. Тому пізніше в судовій практиці була опрацьована правова позиція, відповідно до якої позови про визнання правочинів неукладеними не підлягають задоволенню, оскільки такий спосіб захисту права не передбачений законом. Але ця правова позиція суперечить ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що визнає за особою право на ефективний засіб правового захисту.

3. Необхідно враховувати також положення спеціальних законів. Згідно із ст. 18 Закону «Про іпотеку» [197] у разі відсутності в іпотечному договорі хоч однієї із істотних умов договору, є підстави визнання його недійсним судом. Відповідно до частини другої ст. 15 Закону «Про оренду землі» [205] відсутність у договорі оренди землі хоч однієї із істотних умов є підставою для визнання договору недійсним відповідно до закону (тобто, такий правочин є оспорюваним, що виключає припинення провадження у справі і передбачає вирішення справи по суті з винесенням судом рішення). Частина перша ст. 7 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] приписує у правочині, на підставі якого або в зв'язку з яким виникає обтяження, визначати опис предмета обтяження. Це означає, що такий опис є істотною умовою відповідного правочину (договору). Відсутність опису предмета обтяження чи наявність опису, який не дозволяє ідентифікувати предмет обтяження, тягне недійсність (нікчемність) обтяження. Це положення відрізняється від правила, що встановлене Законом «Про оренду землі» тільки тим, що в ньому правочин визнається недійсним (нікчемним) безпосередньо законом, у той час як відповідно до ст. 15 Закону «Про оренду землі» правочин є оспорюваним і підлягає визнанню недійсним судом. Отже, законодавець висловився з приводу того, як слід розуміти поняття не- укладеного договору. Це — договір, зміст якого не відповідає вимогам цивільного закону (ч. 1 ст. 638; ч. 1 ст. 203 ЦК), а тому він підлягає визнанню недійсним судом.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України» автора Авторов коллектив на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ“ на сторінці 131. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи