Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

4. Крім поняття форми правочину, ст. 205 ЦК має поняття способів волевиявлення. У випадках, коли закон допускає усну форму правочину, можливим є виявлення волі не тільки словами, а і діями чи бездіяльністю (мовчанням). Так, правочин, щодо якого не встановлена обов'язковість письмової форми, вважається вчиненим, якщо з поведінки його учасників (учасника) випливає їх воля вчинити правочин. Дії, із яких випливає воля вчинити правочин, називаються в науці конклюдентними. Саме це, встановлене ч. 2 ст. 205 ЦК, правило дозволяє здійснювати торгівлю, наприклад, через автомати. Виставивши торговельний автомат і забезпечивши його оголошенням про правила користування ним, продавець узагалі може не спілкуватись із покупцем, не виявляти на його адресу своєї волі вчиняти правочини. У магазинах самообслуговування із відкритим доступом до товарів покупець може мовчки взяти річ, заплатити гроші. У такий спосіб можна вчинити навіть правочин щодо купівлі дорогої речі. Правочин купівлі-продажу в такому випадку вважається вчиненим, якби його сторони при цьому не сказали один одному ні слова. Шляхом конклюдентних дій можуть здійснюватись правочини, спрямовані на односторонню відмову від договору (одностороннє розірвання договору), якщо це передбачено законом або договором. Так, ч. 4 ст. 694 і ч. 2 ст. 697 ЦК за наявності відповідних умов надають продавцеві права вимагати від покупця повернення товару. Пред'явлення такої вимоги як конклюдентні дії засвідчує волю продавця відмовитись від договору (розірвати його в односторонньому порядку).

5. Мовчання як форма правочину також є способом вияву волі на вчинення право- чину. Тому і при вираженні волі мовчанням факт учинення правочину можна оспорювати, доказувати, що мовчанням воля взагалі не виражалась або виражалась, але на здійснення іншого правочину. Це — зовсім нова правова конструкція мовчання в порівнянні з тією, що формулювалась у ст. 42 раніше чинного Цивільного кодексу, яка об'єктивно визнавала мовчання виявом волі. Але в спеціальній нормі ст. 764 ЦК (така ж норма сформульована в ч. 2 ст. 17 Закону «Про оренду державного і комунального майна» [89]), що має перевагу при правозастосуванні перед загальним правилом ч. 3 ст. 205 ЦК, відсутності заперечень з боку наймодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору найму проти поновлення договору об'єктивно надається значення юридичного факту, що спричинює юридичні наслідки. Таким чином, якщо до відповідних правовідносин застосовується ч. 3 ст. 205 ЦК, сторона має право доказувати, що мовчанням воля не виражалась, а тому вчинення правочину не було. Якщо ж застосуванню підлягає ст. 764 ЦК, то доказуванню підлягає лише той факт, було чи не було мовчання. У цьому останньому випадку не має значення та обставина, мав чи не мав суб'єкт намір виразити волю шляхом мовчання. Так, наймодавець може подати докази того, що він твердо мав намір зі спливом строку договору найму нежитлових приміщень не укладати договір (найму) на новий строк (не продовжувати строк дії договору, не переукладати його, не поновлювати). Він може подати докази того, що він закупив обладнання з метою розмістити його в приміщеннях, які підлягають звільненню у зв'язку із закінченням строку дії договору найму. Це буде підтверджувати непрямий вияв волі не продовжувати дію договору на новий строк та відсутність волевиявлення на укладення договору на новий строк. Але це не буде мати будь-якого юридичного значення, оскільки доведеним є факт мовчання, з яким ст. 764 ЦК об'єктивно пов'язує настання юридичних наслідків незалежно від того, хотіла чи ні особа виявити мовчанням якусь волю.

Разом з тим, мовчання, з яким ст. 764 ЦК пов'язує настання юридичних наслідків, повинне мати ознаки справжнього мовчання, до якого особу (наймодавця) ніхто не примушував. Образно кажучи, не є мовчанням у цивільно-правовому розумінні такий випадок, коли особі насильно закрили рот.

Таку ж правову конструкцію (надання мовчанню значення вияву волі, тобто правочину) законодавець використовує в ст. 1036 ЦК стосовно договору довірчого управління майном.

6. Мовчання як спосіб учинення правочину допускається лише у випадках, передбачених законом чи договором. Поширена практика включення до договорів умови про їх пролонгування (про подовження строку їх дії), якщо жодна зі сторін не заявить до закінчення строку його дії про відмову від його продовження на наступний термін тієї ж тривалості, одержала правове підґрунтя в ч. 3 ст. 205 ЦК, якого вона до введення в дію нового Цивільного кодексу не мала.

Стаття 206. Правочини, які можуть вчинятися усно

1. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

2. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

3. Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.

1. Правила про форми правочинів, які встановлюються законодавством, побудовані таким чином, що законодавець установлює лише мінімальні вимоги щодо цього. Ускладнити форму правочину — це право учасників правочину. При цьому за ступенем складності (від простої до складної) форми правочинів розміщуються так: усна, письмова, письмова з нотаріальним посвідченням. Замість учинення правочину в усній формі її можна укласти в письмовій або письмовій формі з нотаріальним посвідченням. Замість учинення правочину в простій письмовій формі, як того вимагає закон, завжди можна оформити правочин письмово і посвідчити його у нотаріуса. Але буде суперечити закону вчинення правочину в письмовій формі, якщо законодавець передбачив нотаріальне посвідчення такого роду правочинів. Не відповідає вимогам закону вчинення правочину в усній формі, якщо законом для даного виду правочинів установлена письмова форма.

2. Усна форма правочину є найменш складною. Тому закон не вимагає її застосування, а лише дозволяє це. У ч. 1 ст. 206 ЦК передбачено лише один випадок, коли законодавство дозволяє вчиняти правочини в усній формі: якщо правочини виконуються під час їх вчинення, вони можуть вчинятись в усній формі. Але і це правило діє тільки у тих випадках, коли законом не встановлені винятки. Такими винятками є вимоги про нотаріальне посвідчення правочинів (ст. 210 ЦК), а також вимоги вчиняти правочини в письмовій формі, якщо наслідками порушення цієї вимоги є недійсність правочину (ст. 209, 219 ЦК).

3. В усній формі можуть учинятись й інші правочини, якщо це прямо передбачено спеціальним законом (наприклад, частина друга ст. 229 Кодексу торговельного мореплавства [34] дозволяє вчиняти в усній формі правочини щодо портового буксирування). Частина 1 ст. 33 Закону «Про авторське право і суміжні права» [176] як виняток із загального правила про письмову форму договорів про передання прав на використання творів допускає можливість укладення в усній формі договору про використання (опублікування) твору в періодичних виданнях. Із п. З ст. 208 ЦК також випливає можливість учинення в усній формі правочинів фізичними особами між собою, якщо сума правочину не перевищує двадцятикратного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діяв на момент учинення правочину (відповідно до ч. 22.5 ст. 22 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [196], який відмовився від використання терміна «неоподатковуваний мінімум доходів громадян», у випадках посилання в законах на цей мінімум слід застосовувати суму 17 гривень).

4. Положення ч. 2 ст. 206 ЦК виходить із того, що видача документа, який підтверджує підставу сплати та суму коштів, отриманих юридичною особою за товари чи послуги, не є формою договору. Воно включене до Цивільного кодексу з метою погодити зміст цього Кодексу з публічно-правовими вимогами, що ставляться до юридичних осіб та стосуються ведення фінансової звітності та належного оформлення з цією метою первинних та зведених облікових документів (ст. 9 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [137]). Визнання в п. 7 ст. 1 Закону «Про захист прав споживачів» [215] квитанції, товарного або касового чеку чи інших документів письмовим оформленням правочину (договору) слід кваліфікувати як спеціальне положення цивільного законодавства, що підлягає застосуванню поряд із ст. 206 ЦК. Це ж стосується ст. 866 та 937 ЦК, відповідно до яких письмова форма договорів побутового підряду та зберігання вважається дотриманою, якщо замовникові (поклажодавцю) інша сторона видала розписку, квитанцію або інший документ, що засвідчує укладення договору.

5. Із змісту Цивільного кодексу тепер можна зробити висновок про те, що поняття правочину в ньому поширюється і щодо дій на виконання правочинів. Тому ч. 3 ст. 206 ЦК формулює спеціальне правило про те, що такі правочини за домовленістю сторін можуть учинятися усно, якщо інше не передбачено договором або законом. Очевидно, ця домовленість відповідно до ст. 206 та 208 ЦК повинна оформлятись письмово. Автори рекомендують оформляти її як додаток до договору, оскільки сама по собі така домовленість не повинна суперечити договору.

Стаття 207. Вимоги до письмової форми правочину

1. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

2. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

3. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.