Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

9. У частині 3 ст. 43 ГК [42] передбачається встановлення переліку видів господарської діяльності, підприємництво в яких забороняється. Отже, укладення суб'єктами господарювання з метою здійснення підприємницької діяльності правочинів, спрямованих на проектно-конструкторське і матеріально-технічне забезпечення таких видів діяльності, на збут продукції, виробленої в результаті такої діяльності, буде означати суперечність правочинів ч. 3 ст. 43 ГК. Усі такі правочини слід визнавати недійсними.

10. Відповідно до ст. 124 Земельного кодексу [38] і ст. 7 Закону «Про оренду землі» [205] орендодавцями землі можуть бути юридичні та фізичні особи — власники землі, а також відповідні органи виконавчої влади та місцевого самоврядування (стосовно ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності). Надання в оренду земельних ділянок суб'єктами, яким земля передана в користування, порушує право відповідних територіальних громад і держави на отримання орендної плати. Отже, правочини, відповідно до яких передається в оренду земельна ділянка суб'єктом, не наділеним таким правом, підпадають під дію ч. 1 ст. 203 ЦК. Це ж стосується й інших правочинів щодо землі та інших природних ресурсів (крім випадків, коли укладення правочинів допускається законодавством).

11. Практично всі держави здійснюють політику підтримки національної валюти. Ця політика знайшла відображення і в Декреті «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231]. Правочини, що суперечать положенням цього Декрету, повинні визнаватись недійсними на підставі ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК.

12. Як такі, що суперечать актам цивільного законодавства, повинні визнаватись правочини, що порушують правила, які встановлюють межі правоздатності юридичних осіб. Хоч ч. 1 ст. 91 ЦК і визнає за юридичними особами загальну цивільну правоздатність, усе ж відповідно до спеціальних правил ст. 85, ч. 3 ст. 87 ЦК, в силу цілої низки правил, що встановлені Господарським кодексом [42], спеціальними законами, цивільна правоздатність юридичних осіб може встановлюватись як виключно спеціальна. Це тим більш можливе стосовно юридичних осіб публічного права.

Суворо обмежується спеціальна правоздатність банків. Вони вправі здійснювати на підставі банківської ліцензії банківські операції, передбачені частиною першою ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163], а також інші операції, що встановлені частиною другою ст. 47 названого Закону. Крім того, з дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції, зазначені в частині четвертій ст. 47 того ж Закону. Стаття 48 Закону «Про банки і банківську діяльність» містить категоричну заборону банкам займатися діяльністю у сферах матеріального виробництва, торгівлі та страхування. Банкам забороняється також придбавати у власність нерухоме майно, вартість якого перевищує 25 відсотків капіталу банку (це обмеження не поширюється на приміщення, в яких розміщуються підрозділи банку, що здійснюють банківські операції, та деяке інше майно).

13. Банківські операції, перелічені в частині третій ст. 47 Закону «Про банки і банківську діяльність», не можуть здійснюватися іншими юридичними особами, за винятком випадків, коли їм видано ліцензію на здійснення окремих видів банківських операцій. Здійснення юридичними особами, які не є банками, таких операцій без відповідної ліцензії повинне бути кваліфіковане у відповідних випадках як учинення правочинів, зміст яких суперечить актам цивільного законодавства (зокрема, ч. 3 ст. 91 ЦК), що є підставою для визнання їх недійсними.

14. Професійна діяльність на фондовому ринку може здійснюватися банками, а для інших торговців цінними паперами вони визнаються виключним видом діяльності, несумісним з іншими видами підприємницької діяльності (ст. 16 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» [221]). Порушення цих вимог є підставою для визнання правочинів недійсними.

Аналогічні наслідки тягне здійснення операцій з цінними паперами як виду підприємницької діяльності юридичними особами, які не відповідають статусу торговців цінними паперами. Слід, однак, ураховувати, що такі наслідки тягне тільки здійснення операцій з цінними паперами як підприємницької діяльності. Якщо ж-підприємство набуває у власність цінні папери з метою одержання доходу у вигляді процентів, дивідендів, а не з метою одержання доходу від торговельних операцій з цінними паперами, то такі операції не підпадають під визначення діяльності з торгівлі цінними паперами, яке дається в ст. 17 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок». Розмежовувати такі правочини на практиці досить важко. Найбільш надійним критерієм для такого розмежування є бухгалтерський облік. Якщо цінні папери оприбутковані покупцем як нематеріальні активи, такі правочини і така діяльність не підпадають під визначення діяльності щодо обігу цінних паперів. Якщо ж цінні папери оприбутковані як товар, правочини і відповідну діяльність слід кваліфікувати як такі, що підпадають під дію зазначеної статті.

15. При застосуванні правил, що встановлюють зміст цивільної правоздатності юридичних осіб, необхідно враховувати, що особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання можуть установлюватись законом (ч. 2 ст. 9 ЦК). Це означає, що норми Господарського кодексу в сфері, на яку цей Кодекс поширюється, підлягають переважному застосуванню. Це стосується і визначення змісту правоздатності суб'єктів господарювання. На відміну від ст. 91 ЦК, що встановлює зміст цивільної правоздатності юридичних осіб, ст. 207 ГК («господарське зобов'язання, що укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути...визнано...недійсним...») виходить із того, що учасники господарських відносин наділяються спеціальною правоздатністю. Тому відповідні положення Господарського кодексу і спеціальних законів, що визначають зміст цивільної правоздатності (господарської компетенції) суб'єктів господарювання, повинні застосовуватись до всіх правочинів, які здійснюють суб'єкти господарювання (як тих, на які поширюються норми Господарського кодексу щодо майново-господарських зобов'язань, так і тих, на які вони не поширюються, зокрема, на відносини суб'єктів господарювання з фізичними особами, що не є суб'єктами господарювання).

16. Не виключається встановлення підстав для визнання правочинів недійсними й іншими законами. Так, відповідно до абзацу другого п. 11 ст. 17 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] може бути визнаний недійсним правочин, укладений боржником із заінтересованими особами (ці особи визначаються в ст. 1 названого Закону), якщо вчинення правочину завдало або могло завдати кредиторам цього боржника збитки. Тут же передбачається можливість визнання недійсним правочину, укладеного боржником з окремим кредитором або іншою особою протягом шести місяців до прийняття рішення про санацію, якщо правочин надає перевагу одному кредитору перед іншим або пов'язаний з виплатою (видачею) частки (паю) в майні боржника в зв'язку з його виходом із складу учасників боржника. Відповідно до частини першої ст. 52 Закону «Про банки та банківську діяльність» правочини, що укладені банком з пов'язаними особами на умовах, більш сприятливих, ніж звичайні, визнаються судом недійсними.

17. При оцінці правочину на предмет його відповідності актам цивільного законодавства слід дуже уважно ставитись до кваліфікації правових норм, на предмет відповідності яким оцінюється правочин. Правотворчі органи не без підстав прагнуть до економії правового матеріалу і дуже часто в одному і тому ж положенні (однією і тією ж фразою) формулюють норми (диспозиції норм) двох і навіть трьох галузей права. Це — об'єктивне явище. Можна критикувати практику, що склалася, але не можна її ігнорувати. Але ж при тлумаченні таких правових норм не можна відходити від їх букви. Зокрема, не треба бачити цивільно-правові норми там, де правотворчий орган їх не формулював. Так, п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81] серед функцій державних податкових інспекцій у районах і містах називає подання «до судів... позовів... про визнання угод недійсними та стягнення в доход держави коштів, отриманих... за такими угодами...». Цією нормою встановлено повноваження (компетенцію) державного органу. Твердження про те, що наведене положення формулює також норму цивільного права, надто далеке від змісту цього положення. Тим часом зустрічаються і позови органів державної податкової служби про визнання правочинів недійсними і стягнення в дохід держави отриманого за такими правочинами, зокрема за відсутності ліцензії на право провадження відповідної діяльності, і рішення господарських судів, якими такі позови задовольняються.

18. З огляду на викладене тлумачення, вимоги ч. 1 ст. 203 ЦК щодо відповідності правочину актам цивільного законодавства слід визнати доречним і зазначення в ч. 1 ст. 203 ЦК неприпустимості того, щоб правочин суперечив моральним засадам суспільства. Ми критично оцінили вимогу до суб'єктів при здійсненні цивільних прав додержуватись моральних засад суспільства, оскільки можливість протиставлення норм права та моралі, а тим більше — шляхом надання переваги моральним засадам суспільства перед правовими нормами та суб'єктивними правами і обов'язками, що в них формулюються, прямо залежить від рівня розвитку національної правової системи. Її рівень розвитку в Україні видно неозброєним оком. І бадьорі декларації про розбудову в Україні правової держави нездатні цей рівень підвищити. Але при здійсненні правочинів суб'єкти не тільки реалізують права та виконують обов'язки, що випливають з актів законодавства, а й самі встановлюють умови договорів, а інколи — й інших правочинів, тобто встановлюють права та обов'язки. Це, звичайно, — не правотворчість, але ж такі дії суб'єктів індивідуальними правилами регулюють суспільні відносини, що наближає їх до правотворчості та виправдовує їх підпорядкування моральним засадам суспільства.

19. Слід також звернути увагу на те, що ч. 1 ст. 203 ЦК формулює вимоги тільки до змісту правочину. Поширювати це положення на дії сторін та інші обставини, що виходять за межі змісту правочину, підстав немає.

20. При застосуванні ч. 1 ст. 203 ЦК слід ураховувати, що стосовно правочинів у сфері дії Господарського кодексу [42] переважно застосовуються положення ст. 207, 208 ГК. Застосування в цих статтях терміна «вчинення» щодо зобов'язання є незвичним. Більш звичним є термін «вчинення правочину». Але ж поняття «недійсність зобов'язання», хоч і не погоджується з термінологією Цивільного кодексу, враховує ту обставину, як терміни «дійсності» чи «недійсності» вимоги використовувались у раніше чинному і використовуються в новому Цивільному кодексі. Положення ст. 207, 208 ГК у відповідній частині виключають застосування правил ч. 1 ст. 203 і 215 ЦК, що встановлені стосовно правочинів. Виходячи із цього у сфері чинності Господарського кодексу слід: 1) у позовних заявах, відзивах на позови та в судових рішеннях зазначати про недійсність зобов'язання, вкладаючи у відповідній частині в цей термін той же зміст, що вкладається в поняття правочину; 2) невідповідність господарського зобов'язання (правочину, на якому воно ґрунтується) вимогам будь-якого закону (а не тільки цивільного) прямо чи в кінцевому рахунку (в силу обов'язковості підзаконних актів) слід тлумачити як їх невідповідність закону) і є підставою визнання його недійсним; 3) суперечність господарського зобов'язання чи правочину, на якому ґрунтується це зобов'язання, закону є підставою визнання його недійсним рішенням суду; 4) підставою визнання недійсним господарського зобов'язання чи відповідного правочину є вихід учасника господарського зобов'язання за межі своєї господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Указуючи на спеціальну правосуб'єктність услід за зазначенням на господарську компетенцію свідчить про те, що вихід за межі будь-якої із сторін господарського зобов'язання є підставою для визнання господарського зобов'язання недійсним. При цьому термін «господарська компетенція» стосується суб'єктів господарювання (ч. 1 ст. 55 ГК), а термін «спеціальна правосуб'єктність» — інших юридичних осіб, що можуть бути учасниками господарських зобов'язань.

21. Частина 2 ст. 203 ЦК, що встановлює вимоги до дієздатності особи, що вчиняє правочин, на перший погляд стосується тільки фізичних осіб, що вчиняють правочини. Але вимога мати необхідний обсяг цивільної дієздатності стосується і юридичних осіб, їх органів і представників, що вчиняють правочини від імені юридичної особи. Такий висновок відповідає змісту ст. 92 ЦК, що встановлює правила щодо дієздатності юридичних осіб. Зокрема, ч. 3 ст. 203 ЦК повинна застосовуватись, коли волю від імені юридичної особи виявила фізична особа, що не має належного повноваження відповідно до закону та установчих документів юридичної особи.

22. Частина 3 ст. 203 ЦК установлює загальну вимогу до волевиявлення учасника правочину: воно повинне бути вільним та відповідати внутрішній волі. Раніше такої загальної вимоги цивільне законодавство не встановлювало, формулювались лише окремі конкретні правила, що охоплювались такою загальною вимогою. Наявність такої загальної вимоги надає учасникам правочинів нові можливості для заявлення вимог про визнання правочинів недійсними. Частина 3 ст. 203 ЦК може застосовуватись прямо, поряд із спеціальними правилами про правочини, що вчинені під впливом помилки, обману, насильства тощо (ст. 229 — 233 ЦК).

23. Частина 4 ст. 203 ЦК формулює вимогу про необхідність додержання встановленої законом форми правочину. Але правила щодо форми не є надто жорсткими. Наслідки порушення цієї вимоги встановлені спеціальними правилами ст. 218 — 220 ЦК.

24. Загальне правило ч. 5 ст. 203 ЦК конкретизується в ст. 234 та 235 ЦК, що передбачають недійсність фіктивного та удаваного правочину.

25. Частина 6 ст. 203 ЦК у порівнянні з раніше чинним Цивільним кодексом, з одного боку, дещо звужує, а з другого — значно розширює можливості щодо вимоги про визнання правочину недійсним. Якщо ст. 48 раніше чинного Цивільного кодексу визнавала недійсними будь-які угоди, що ущемляли особисті або майнові права неповнолітніх дітей, то ч. 6 ст. 203 ЦК ставить лише вимогу до правочинів, що вчиняються батьками (усиновлювачами). До правочинів, що вчиняються опікунами, це правило все ж таки слід застосовувати, але тільки за аналогією. Підставою для застосування аналогії в цьому випадку є положення ст. 55 ЦК та інші положення законодавства, що визначають завдання опіки як забезпечення особистих і майнових прав та інтересів малолітніх. Частина 6 ст. 203 ЦК не може не захищати права та інтереси малолітніх тільки тому, що у них немає батьків (усиновлювачів).

З іншого боку, ч. 6 ст. 203 ЦК вимагає, щоб правочин не суперечив не тільки правам, а й інтересам, і не тільки малолітніх і неповнолітніх, а й непрацездатних дітей (у цьому останньому випадку поняття дітей повинне тлумачитись як таке, що характеризує родинні зв'язки щодо батьків, а не вік). Це дає нові можливості для визнання правочинів недійсними з підстав (суперечність інтересам зазначених осіб), що формально визначені досить невиразно, і спонукає виявляти обережність при вчиненні правочинів, що можуть суперечити інтересам названих осіб.