Розділ «Глава 2. КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАВДАННЯ АДВОКАТУРИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ЇЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ»

Функція захисту у кримінальних провадженнях є однією з тих функцій, які найбільш повно відображають сутність адвокатури як правового інституту, основною метою якого є захист порушених прав. Кримінальний процесуальний закон передбачає забезпечення підозрюваному, обвинуваченому права на захист. І це право може бути реалізовано лише адвокатами, яким для цього надані досить широкі можливості. Зокрема, кримінальне процесуальне законодавство передбачає сукупність прав, які має адвокат-захисник як під час судового розгляду, так і в процесі досудового розслідування, що дозволяє адвокатові на високому професійному рівні здійснювати захист інтересів свого підзахисного.

Крім того досить важливою є функція здійснення представництва в судах та інших державних органах у цивільних, господарських і адміністративних справах; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру.

Можна також виділити таку функцію адвокатури, як участь адвокатів у правовому всеобучі і роз'ясненні законодавства населенню, наприклад, через засоби масової інформації.

Ефективність діяльності органів правосуддя, дотримання ними принципу верховенства права, забезпечення прав і свобод людини є однією з ознак демократизації суспільства і формування правової держави. Розбудова правової держави є неможливою без створення гарантій для захисту прав людини, без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокат не має повноважень спеціально стежити за дотриманням прав і свобод людини, не може застосовувати заходи примусу в разі їх порушення, але він є, по суті, специфічним суб'єктом контролю за дотриманням законів у процесі здійснення правосуддя.

Історія адвокатури свідчить, що протягом тривалого часу значення адвокатури принижувалося і адвокатура не могла отримати належного законодавчого регулювання. У силу специфіки функцій, покладених на адвокатуру, її альтернативності органам державної влади ставлення до неї змінювалося в різні періоди історії. Шлях становлення української адвокатури був особливо складним, постійно мали місце пошуки кращих форм і способів організації адвокатури. Чинний Закон України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" зробив величезний крок в напрямку зміцнення адвокатури в Україні та створення дійсно ефективного механізму її організації та функціонування.

Адвокатура — важливий інструмент дійсної демократії. Яка ж соціальна сутність адвокатури? Соціальна сутність явища — "...це його роль у задоволенні потреб, інтересів певного суб'єкта — суспільства в цілому чи якоїсь його частини: народу, нації, прошарку, групи тощо. Інакше кажучи, сутність явища соціальної дійсності — це його значення для існування Й розвитку суб'єкта"[3]. За своєю природою адвокатура є самостійною організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів громадян та організацій. Громадянський характер адвокатури дістає вияв у тому, що, надаючи будь-яку юридичну допомогу, адвокат відстоює справедливість, порушене право. А це є невід'ємним елементом, першоосновою. Разом з цим, діяльність адвокатури має й державний характер, адже вона як елемент політичної системи виконує функцію особливої державної ваги — захищає права й законні інтереси громадян.

Не менш важливим, ніж встановлення соціальної суті адвокатури, є визначення її юридичної природи. Визначення юридичної (правової) природи будь-якого явища дає можливість встановити його реальний зміст, місце в системі схожих правових явищ, тобто є воно самостійним чи похідним, а також, який механізм слід застосувати для його вдосконалення. Правова природа — це сукупність особливостей, які відображають сутність конкретного явища і дозволяють відмежувати його від схожих правових явищ.

Встановлення правової природи можна здійснювати починаючи від дослідження походження явища і до аналізу того, що вкладається в його зміст сьогодні. Так, на перших етапах розвитку суспільства правових норм або взагалі не існувало і всі суперечки вирішувалися на основі норм моралі, або норми права були досить прості, а тому зрозумілі для всіх і кожного. Кожна особа могла захистити себе самостійно. Розвиток культури, виробничих відносин обумовлює ускладнення правових норм. Поступово виникає потреба у людях, які спеціально вивчають закони і можуть надавати юридичну підтримку особам, яким така підтримка необхідна.

Отже, існування адвокатури зумовлено життєвою потребою. З розвитком права і ускладненням законодавства вже не кожна особа може сама себе захистити, і виникає необхідність отримати юридичну підтримку чи правозаступництво від особи, яка займається цим професійно. Таким чином, адвокатура, у власному розумінні цього слова, являє собою правозаступництво, тобто, іншими словами, юридичну допомогу, що надається правознавцями-фахівцями. Звідси цілком зрозуміло, що в той час як, наприклад, судове представництво має на меті усунути незручність особистої явки сторін у суд і, за своєю суттю, не передбачає спеціальної підготовки, сутність адвокатури полягає в наданні допомоги на основі спеціальних знань.

Але, хоч адвокатура і судове представництво різнилися за своєю суттю, у них була одна спільна риса: як адвокати, так і представники мали можливість діяти в суді. Така тотожність діяльності привела до двох результатів. З одного боку, судове представництво стало професійним заняттям окремої категорії осіб, а отже, відбулося деяке змішування функцій адвокатів і повірених (представників). Так, наприклад, французькі й англійські повірені (avoues, solicitors) одержали з часом право виконувати у визначених випадках обов'язки адвокатів, а італійські адвокати — займатися судовим представництвом.

З іншого боку, на практиці виникла потреба поєднати представництво з правозаступництвом у руках певного кола осіб, надавши їм функції адвокатів. Такий підхід призвів до того, що критерій професійності при розмежуванні судових представників та інших адвокатів поступово втрачає своє значення. Адвокат як професійний фахівець, котрий діє в суді, здійснює, в свою чергу, і представництво інтересів особи і таким чином надає професійну правову допомогу. Однак основною особливістю представництва є можливість представника діяти замість особи, яку він представляє. Це можливо, наприклад, у цивільному процесі. У кримінальному процесі функція адвоката полягає не в тому, щоб представляти інтереси особи замість неї, а в тому, щоб діяти спільно з обвинуваченим з метою захистити його від обвинувачення. Так виникає одна з основних функцій адвокатури — функція захисту. Але в обох випадках діяльність адвоката здійснюється в суді.

Отже, можна дійти висновку, що адвокатура за своєю правовою природою є професійною діяльністю, що полягає у веденні у суді чужих справ. А адвокат — це юрист, який виконав вимоги, що ставляться до адвоката, і надає правову допомогу в суді (неважливо, в якому)[4]. В Законі України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" також зазначається, що адвокат — фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність із захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом.

2. Принципи та засади здійснення адвокатської діяльності

Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", іншими законодавчими актами України, нормативними актами органів адвокатського самоврядування і статутами адвокатських бюро та об'єднань. Стаття 4 вказаного Закону визначає, що адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства права, законності, незалежності, конфіденційності та уникнення конфлікту інтересів.

Принцип верховенства права, виходячи з міжнародно-правових документів, містить такі обов'язкові елементи 1) правова визначеність; 2) доступ до правосуддя, забезпечений незалежними та неупередженими судами; 3) дотримання прав людини; 4) недискримінація та рівність перед законом і судом. Безсумнівним є те, що діяльність адвокатів сприяє дотриманню верховенства права. Адже, використовуючи свої професійні права, адвокат може забезпечити доступ до правосуддя на умовах рівності та змагальності, застосовуючи всі свої правові можливості з метою забезпечення правової визначеності судових рішень і неупередженості судового розгляду.

Принцип законності в діяльності адвокатури в Україні дістає вияв у тому, що адвокати, захищаючи права та законні інтереси осіб, повинні застосовувати не заборонені законодавчими актами засоби та методи. Будь-яка діяльність адвоката не може суперечити законодавству України та міжнародним нормам, ратифікованим належним чином в Україні. Адвокат також не може приймати завідомо незаконні доручення та використовувати протизаконні засоби, навіть для захисту законних інтересів своїх клієнтів. Так, адвокат не може давати клієнту поради, свідомо спрямовані на полегшення скоєння правопорушень, або іншим чином умисно сприяти їх скоєнню його клієнтом або іншими особами. Якщо клієнт наполягає на використанні засобів виконання доручення, котрі є протиправними або виходять за межі прав адвоката, останній повинен повідомити клієнта про неприпустимість їх застосування і вказати на можливі законні шляхи досягнення того самого або подібного результату, якщо такі існують. Якщо і за таких обставин не вдається узгодити з клієнтом зміну змісту доручення, адвокат зобов'язаний відмовитись від укладення договору з клієнтом. Адвокату категорично забороняється використовувати при виконанні доручення клієнта незаконні та неетичні засоби, зокрема спонукати свідків до надання завідомо неправдивих показань, вдаватися до протизаконних методів тиску на протилежну сторону чи свідків (погроз, шантажу тощо), використовувати свої особисті зв'язки (або в окремих випадках — особливий статус) для впливу прямо або опосередковано на суд або інший орган, перед яким він здійснює представництво, або захист інтересів клієнтів, використовувати інформацію, отриману від колишнього клієнта, конфіденційність якої охороняється законом, використовувати інші засоби, що суперечать чинному законодавству (ст. 25 Правил адвокатської етики).

Окремо, у ст. 43 Правил адвокатської етики, врегульовані вимоги щодо дотримання адвокатом принципу законності у відносинах із судом та іншими учасниками судового провадження. Так, у ході судового розгляду справи адвокат не повинен:

— намагатися вплинути на рішення (вирок) суду позапроцесуальними засобами;

— робити свідомо неправдиві заяви стосовно фактичних обставин справи;

— подавати суду завідомо неправдиві докази або свідомо брати участь в їх формуванні;