Розділ ІІІ ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ПРАВА

Метод правового регулювання органічно пов’язаний із тим, на реалізацію яких інтересів спрямоване правове регулювання – приватних чи публічних. Господарське право виходить з того, що господарська діяльність і, зокрема, підприємництво, якому за визначенням ст. 42 Господарського кодексу України властиві самостійність, ініціативність, систематичність, ризиковий характер та мета отримання прибутку, як частина масового виробництва та структури функціонування відповідних ринків, водночас перебуває у фокусі і приватних, і публічних інтересів.

Процес виробництва, обміну, розподілу та споживання благ, що здійснюється в різноманітних формах, передбачає існування того чи іншого типу координації економічних відносин, інтересів, процесу вибору. Економічна теорія розглядає два основних типи такої координації: спонтанний та ієрархічний. Досконалий ринок орієнтується на спонтанний порядок координації. У господарсько-правовому вимірі йому відповідає метод автономних рішень та метод координації, які реалізуються через прийняття самостійних рішень суб’єкта господарювання щодо ліквідації або використання прибутку, а також шляхом укладення та виконання умов господарських договорів. Останні координують поведінку їх сторін – суб’єктів господарювання в узгодженому ними напрямі реалізації їхніх майнових інтересів.

Водночас, виходячи з того, що майже всі сучасні економіки світу – господарські системи є змішаними, що містять, нарівні з ринковим типом координації ієрархічний або його суттєві елементи, цей тип координації покликаний забезпечувати публічні інтереси в економічній сфері і реалізується шляхом застосування методів приписів та рекомендацій. Приписи та рекомендації можуть бути надзвичайно різноманітними за змістом і стосуватися порядку діяльності в тій чи іншій сфері господарювання, вимог до якості товарів та послуг, вимог або обмежень до господарської компетенції (правосуб’єктності) господарської організації, вимог до формування нею статутного капіталу тощо.

Така диференціація, автономні рішення, координація – приватні інтереси, приписи, рекомендації – є публічними, до того ж доволі схематичними. Адже метод приписів може застосовуватися засновником приватного підприємництва щодо планування ними власної господарської діяльності, а метод координації використовуватись у відносинах з органами державної виконавчої влади в разі укладення договорів, які опосередковують відносини державно-приватного партнерства.

Мета господарського права і господарського законодавства – утвердити стабільність і ефективність суспільного господарського порядку в економічній системі України. Складність та ієрархічність такої системи та її внутрішніх і зовнішніх зв’язків, утримання її функціонування в межах параметрів, які дають змогу вирішувати суспільно-економічні завдання розвитку країни і зрештою визначають складне співвідношення предмета і методів господарсько-правового регулювання. Адже, згідно зі ст. 5 ГК України, правовий господарський порядок формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів.

Надзвичайно важливого правового значення набуває розподіл господарської діяльності на комерційну (підприємницьку) та некомерційну. При цьому підприємницька діяльність за кількістю своїх суб’єктів тотально переважає сегмент некомерційного господарювання, що позначається також і на обсягах відповідного нормативно-правового її забезпечення. Отже, відповідно до ст. 42 ГК України, підприємництво як вид господарської діяльності є самостійною, ініціативною, систематичною, заснованою на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Це визначення наповнене ринковим змістом саме на місці суб’єкта підприємництва в системі ринкових економічних відносин, що підкреслює його автономність, незалежність у прийнятті відповідних рішень стосовно використання власних матеріальних і нематеріальних активів та обрання сфер економічної активності, де його зусилля прогнозовані, але вірогідно мають бути максимально ефективними й прибутковими. Відтак створення суб’єкта господарювання в обраній організаційно-правовій формі, інвестування в статутний капітал такої господарської організації необхідних активів передбачає мотивацію до систематичного здійснення в господарської діяльності, адже лише в цьому разі вона може набути прибуткового характеру. З іншого боку, суб’єкт комерційного господарювання – підприємець діє в умовах ринкової кон’юнктури, що постійно змінює точку рівноваги на ринку, адже остання складається з цілої низки прийнятих рішень суб’єктами господарювання щодо власної діяльності, а тому містить елемент стихійності, непередбачуваності, а тому ризиковості. Згідно з п. 4 ст. 43 Господарського кодексу України, що фіксує свободу підприємницької діяльності як її основний принцип, здійснення господарської діяльності органами державної влади та місцевого самоврядування забороняється. Це логічно, адже не може суб’єкт господарювання збігатися із суб’єктом організаційно-господарських повноважень, що, відповідно до закону, застосовує засоби державного регулювання підприємницької діяльності стосовно її суб’єктів. Специфіка підприємницької діяльності визначається через її принципи, зафіксовані у ст. 44 ГК України. До них віднесені:

– вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяльності;

– самостійне формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

– вільний найм підприємцем працівників;

– комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;

– вільне розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

– самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Господарське законодавство, виходячи з правового режиму майна осіб, що мають намір здійснювати підприємницьку діяльність, передбачає широке коло організаційно-правових форм юридичних осіб – підприємств, а також статус фізичної особи – підприємця. Це важливо, адже в процесі організації комерційного господарювання виникає потреба в об’єднанні з іншими засновниками для досягнення необхідної концентрації капіталу або ж потреба в поєднанні майнових внесків з трудовою участю фізичних осіб та інші конфігурації приватних інтересів.

Разом з тим, великого значення набуває некомерційне господарювання, визначення якого зафіксовано у ст. 52 ГК України, як самостійної систематичної господарської діяльності, що здійснюється суб’єктами господарювання і спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

Найпоширеним прикладом суб’єктів некомерційного господарювання є діяльність державних казенних підприємств, що значною мірою сконцентровані в системі оборонно-промислового комплексу України. Статус суб’єктів некомерційного господарювання тісно пов’язаний зі специфікою функціонування економічних відносин у цій сфері. Це, по-перше, сфера виробництва озброєнь, що визначена державою як така, де здійснення господарської діяльності у формі підприємництва заборонено законом. У цій сфері за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; основним споживачем відповідної продукції є держава. Рентабельність виробництва суспільно необхідної продукції казенних підприємств може бути доволі проблемною, виходячи з того, що їхня продукція реалізується за умов спеціального ціноутворення. Логічним за цих умов є те, що, згідно зі ст. 76 ГК України, майно казенного підприємства закріплюється за ним державою – власником на праві оперативного управління, а, згідно зі ст. 77 ГК України, казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями казенного підприємства. Разом із державними казенними підприємствами до суб’єктів некомерційного господарювання належать некомерційні комунальні підприємства, а також інші організації, зокрема товарні та фондові біржі, що за функціональним призначенням виконують функції інфраструктури функціонування ринків товарів та цінних паперів, маючи при цьому за мету не отримання прибутку, а лише досягнення специфічних економічних результатів.

Так, згідно зі ст. 1 Закону України «Про товарну біржу», біржа є організацією, що об’єднує юридичних та фізичних осіб, які здійснюють виробничу й комерційну діяльність і мають за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозиції на товари і т. ін. Товарна біржа, згідно із законом, не є комерційним посередником і не має на меті одержання прибутку. Таким чином, надання послуг без мети отримання прибутку за умови заборони його розподілу між засновниками (учасниками) має кваліфікуватися як господарська некомерційна діяльність. Відповідно до ст. 24 Закону України «Про об’єднання громадян», з метою виконання статутних завдань і цілей громадяни можуть створювати установи, організації та підприємства зі статусом юридичної особи для здійснення, зокрема некомерційної діяльності.

17.2. Господарське законодавство

Згідно зі ст. 7 ГК України, відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, ГК України, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

Господарське законодавство України є основним засобом створення правового господарського порядку і ґрунтується на конституційно-правових положеннях, що визначають основне коло суспільно-правових цінностей та елементів функціонування економічної системи суспільства.