Розділ ІІІ ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ПРАВА

До таких положень слід віднести:

– принцип економічної багатоманітності, закріплений ст. 15 Конституції України;

– право власності на природні ресурси за Українським народом та рівність усіх суб’єктів права власності перед законом, згідно зі ст. 13 Конституції України, а також забезпечення державою захисту правових суб’єктів господарювання;

– економічна та інформаційна безпека як найважливіші функції держави, згідно зі ст. 17 Конституції України;

– соціальна спрямованість економіки України, згідно зі ст. 13 Конституції України, забезпечена державою;

– право громадян володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, а також форми власності, зокрема, приватною, державною та комунальною, що закріплено ст. 41 Основного Закону;

– право громадян на підприємницьку діяльність, захист економічної конкуренції та захист прав споживачів, зафіксовані ст. 42 Конституції України;

– обов’язки держави в особі Кабінету Міністрів України, згідно зі ст. 116 Конституції України: забезпечувати проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; розробляти і здійснювати загальнодержавні програми економічного розвитку України; здійснювати управління об’єктами державної власності тощо.

На жаль, Конституція України не містить окремого структурного підрозділу, що системно закріпив би конституційний економічний порядок. Тоді б ефективність конституційно-правового впливу на поточне господарське законодавство могла б бути значно вищою.

Господарське законодавство, як і більшість галузей вітчизняного законодавства, є кодифікованим. Господарський кодекс України був прийнятий 16 січня 2003 р. і набув чинності з 1 січня 2004 р. Його прийняття є результатом самовідданої праці українських учених-господарників та особливістю сучасного етапу розвитку економічних відносин, яким властива потужна тенденція до посилення ролі держави в економічній системі в умовах загострення цілої низки глобальних проблем, що активно виявляють себе через кризові явища. Господарський кодекс України дає змогу в єдиному правовому механізмі узгодити реалізацію і публічних, і приватних інтересів у сфері господарювання, визначаючи їх оптимальне співвідношення в кожному секторі сфери господарювання. Одним із найважливіших завдань правової політики держави є подальший розвиток, деталізація положень Господарського кодексу України, модернізація його змісту, підвищення ефективності впливу його норм на господарські відносини.

Утім, особливістю господарського законодавства, що тяжіє до системно впорядкованої організації, є надзвичайно великий обсяг як нормативного матеріалу, так і джерел його розміщення. Значною мірою ця ситуація пояснюється складністю та розгалуженістю самого предмета регулювання – господарських відносин, сфери господарювання. Адже названа сфера розподіляється не лише на окремі види господарської діяльності, що визначаються її приналежністю до окремих галузей, ринків та секторів національної економіки, але й за функціональним призначенням у господарській системі – на інвестиційну, інноваційну, страхову, банківську, посередницьку, торговельну та іншу діяльність. Великого значення набуває проблема законодавчого забезпечення окремих властивостей функціонування змішаної економіки, зокрема її ринкової складової – економічної конкуренції, ціноутворення, безпеки продукції, що виробляється та імпортується. Відтак великий обсяг джерел господарського законодавства поєднується із закономірною його властивістю – швидкою динамікою розширення, удосконалення нормативно-правового регулювання, певна частина якого складається з поточного підзаконного регулювання у сфері організаційно-господарських відносин і є реакцією держави на ті чи інші обставини функціонування господарської системи, що з часом втрачають свою актуальність.

Розвиток господарського законодавства, його систематизація (адже системність права і законодавства суттєво підвищує ефективність його сумарного впливу на регулювання відносин) відбувається шляхом прийняття укрупнених, а фактично кодифікованих нормативно-правових актів в окремих сегментах відносин у сфері господарювання. До таких можна віднести законодавство України про банківську, страхову діяльність, про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом і т. ін.

Окрему категорію джерел господарського права становлять міжнародні договори України у сфері господарювання, ратифіковані Верховною Радою України та відповідним вищим органом держави – договірної сторони. Особливого значення набувають договори, що опосередковують приєднання України до міжнародних економічних організацій або багатосторонніх торговельних систем, наприклад, Світової організації торгівлі. До джерел господарського права міжнародно-правового характеру слід віднести так звані міжнародні правові звичаї, що містять нормативне регулювання відносин, зокрема, у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Відповідними міжнародними правовими звичаями регулюється широке коло відносин, пов’язаних із поставкою товарів, розрахунками за контрактами міжнародної купівлі-продажу товарів тощо. Окрему категорію джерел господарського права утворюють локальні нормативні акти, що приймаються, зокрема, засновниками господарських товариств або самими суб’єктами господарювання в разі об’єднання їх у підприємства або в самоврегульовані організації. Найпоширенішим прикладом локального нормативного акта є статут господарського товариства. Норми локальних актів мають власну специфіку, але є передбачуваними, ґрунтуються на положеннях законів України і мають відповідну юридичну силу.

17.3. Суб’єкти господарювання

Суб’єкти господарювання є ключовим елементом господарських правовідносин. Отже, засобами права є визначена його правова характеристика як суб’єкта правовідносин через необхідний обсяг правосуб’єктності, достатній для реалізації його інтересів та інтересів його контрагентів у відповідній сфері, а також порядок його створення, зокрема як господарської організації, управління, залучення та використання матеріальних і нематеріальних активів, особливостей майнової відповідальності самого суб’єкта і його засновників перед іншими суб’єктами правовідносин. Згідно зі ст. 55 ГК України, суб’єктами господарювання визначаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб’єктами господарювання, згідно з ГК України, можуть бути юридичні особи, але не будь-які, а такі, які за властивостями своєї організаційно-правової форми є господарськими організаціями, створеними відповідно до вимог ГК України, здійснюють господарську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку. (Так, органи державної влади та місцевого самоврядування хоча і є юридичними особами, але, згідно з п. 4 ст. 43 та п. 3 ст. 52 ГК України, не можуть здійснювати господарську діяльність, отже не можуть бути суб’єктами господарювання.)

Законодавство України і, передусім, господарське законодавство, враховуючи надзвичайний діапазон вимог ринкового середовища до успішної господарської діяльності, створило широкий перелік організаційно-правових форм існування таких господарських організацій. Адже в одних випадках успіх підприємницької діяльності базується на особистих професійних здібностях однієї чи кількох осіб, які невід’ємні від них і не можуть бути поставлені «на потік», а в інших – здебільшого на обсягові інвестованих у нього фінансових ресурсів, а тому виникає необхідність у об’єднанні доволі великої кількості осіб, що, у свою чергу, позначається на необхідності створення складної структури управління капіталом та безпосередньою господарською діяльностію. В окремих випадках виникає необхідність об’єднати не тільки майнові внески, але й безпосередню трудову участь учасників господарської організації.

Нарешті, існує велика кількість секторів господарської системи, що характеризуються особливими умовами ведення господарської діяльності, виходячи з проблематичності її прибутковості або надвисокого рівня комерційних ризиків, що передбачає, зокрема, особливі вимоги до організаційно-правової форми та господарської компетенції відповідних суб’єктів.

Окрім господарських організацій традиційним суб’єктом господарювання була і залишається фізична особа (громадянин України, іноземний громадянин або особа без громадянства), що в разі здійснення нею господарської діяльності має бути зареєстрована відповідно до закону як підприємець.

Основною організаційною формою господарювання є підприємство. Підприємство, згідно зі ст. 62 ГК України, є самостійним суб’єктом господарювання, юридичною особою, тобто є суб’єктом правовідносин (але слід мати на увазі, що підприємство законодавством України розглядається також і як цілісний майновий комплекс, тобто об’єкт правовідносин).