Розділ ІІІ ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ПРАВА

На сезонні товари (одяг, хутрові вироби та ін.) гарантійний строк обчислюється з початку сезону, який встановлюється Кабінетом Міністрів України. При продажу товарів за зразками, поштовим замовленням, а також у разі, коли час укладення договору і час передачі товару споживачеві не збігаються, гарантійні строки обчислюються з дня доставки товару споживачу, а якщо товар потребує спеціальної установки (підключення або збирання) – з дня її виконання. Якщо день доставки, установки (підключення або збирання) товару, а також передачі нерухомого майна встановити неможливо, або якщо майно перебувало у споживача до укладення договору, гарантійні строки обчислюються з дня укладення його договору.

Гарантійний характер мають і деякі інші, передбачені законом строки, наприклад строк придатності для експлуатації товару та ін.

Для лікарських засобів, харчових продуктів, виробів побутової хімії, парфюмерно-косметичних та інших товарів, споживчі якості яких можуть із часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров’я, майна і навколишнього природного середовища, встановлюється строк придатності, який зазначається на етикетках, упаковці або інших документах, що додаються до них при продажу і що вважається гарантійним строком. Продаж товарів, строк придатності яких минув, забороняється.

Строк служби товару – це час, протягом якого виготовлювач (виконавець) зобов’язаний забезпечити можливість використання товару (результатів виконаної роботи) за призначенням.

Строки виконання обов’язків – це строки, протягом яких боржник зобов’язаний передати річ, виплатити грошову суму і т. ін.

Строки захисту цивільних прав – це строки, протягом яких особа, чиє право порушено, може звернутися в компетентні державні органи з вимогою про примусове здійснення і захист свого права. До таких строків належать претензійні строки та строки позовної давності.

Претензійні строки – це строки для заявлення претензій, строки, протягом яких уповноважена особа має право не тільки звернутися до відповідальної особи з вимогою про поновлення порушеного права. Так, зокрема, відповідно до ст. 5 Господарського процесуального кодексу України, спори, що виникають з договору перевезення, договору про надання послуг зв’язку та договору, заснованому на державному замовленні, можуть бути передані на вирішення господарського суду за умови виконання сторонами встановленого для цієї категорії спорів порядку їх досудового врегулювання. Відповідні суб’єкти, чиї права та охоронювані законом інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією, яка підлягає розгляду в місячний строк з дня її одержання. Претензійні строки входять до складу загальних строків позовної давності.

15.7. Право власності

Право власності розглядається в об’єктивному і суб’єктивному розумінні. Право власності в об’єктивному розумінні – це сукупність правових норм, що регулюють відносини з приводу володіння, користування та розпорядження майном. Право власності в суб’єктивному розумінні – це міра можливої поведінки особи при реалізації належних їй правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право володіння полягає у фактичному пануванні над річчю і виражається у ставленні особи до речі як до своєї, їй належної. Володіння може бути законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним. Право користування означає можливість вилучення з речі її корисних властивостей, що полягають у використанні самої речі, а також у привласненні плодів, доходів або продукції, які отримані в результаті її участі в цивільному обороті. Право користування полягає також у можливості використання майна для здійснення підприємницької діяльності (ст. 320 ЦК України). Право розпорядження полягає в можливості власника визначити подальшу юридичну долю належної йому речі – продати, обміняти, подарувати, передати за договором ренти, викинути або навіть знищити.

Суб’єктами права власності є Український народ, юридичні та фізичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права (ст. 318 ЦК України). Кожен із суб’єктів права власності повинен здійснювати його з урахуванням вимог закону, не порушувати права інших осіб, не завдавати шкоди довкіллю і додержуватися моральних засад суспільства. Право власності захищається на випадок порушення речовими та зобов’язальними позовами. Власник зобов’язаний нести тягар утримання належного йому майна (підтримувати його в належному стані, забезпечувати в разі необхідності його охорону, ремонт, сплачувати податки тощо). Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Законом можуть передбачатися випадки оплатного чи безоплатного примусового позбавлення права власності шляхом його реквізиції (ст. 353 ЦК України) або конфіскації (ст. 354 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Таким чином, право спільної власності характеризується двома ознаками: єдністю об’єкта та множинністю суб’єктів права власності.

Перша ознака вказує на те, що право власності осіб розповсюджується на річ у цілому, а не на її окремі частини. Частки співвласників у майні реально не виокремлені. В іншому разі існувала б не спільна власність на одну річ, а власність декількох осіб щодо окремих речей. У праві спільної власності кожен зі співвласників має право на невиділену в натурі ідеальну частку в праві на річ. Об’єктом права спільної власності можуть бути будь-які речі, які не вилучені з цивільного обігу – житлові будинки, квартири, земельні ділянки, засоби пересування, інше рухоме та нерухоме майно.

Друга ознака стосується суб’єктного складу права спільної власності. Спільне майно належить на праві власності двом або більше особам – співвласникам майна. Співвласниками можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади тощо. Отже, у цьому разі має місце багатосуб’єктний склад власників. Хоча співвласники повинні діяти спільно при здійсненні права власності, кожен із них виступає як самостійний суб’єкт цивільних відносин. Тому, наприклад, для продажу, дарування або здачі спільного майна за договором оренди потрібна згода кожного зі співвласників.

Право спільної власності може виникнути з різних підстав, не заборонених законом (ч. 3 ст. 355 ЦК України):

– унаслідок спадкування одного об’єкта кількома суб’єктами;

– набуття одного об’єкта кількома особами за цивільно-правовим правочином (купівля-продаж, дарування, міна тощо);

– унаслідок об’єднання майна для загальних цілей (договір про спільну діяльність);

– унаслідок будівництва об’єкта кількома особами;

– при приватизації державного майна членами сім’ї тощо.

Спільна власність може бути частковою або сумісною. Відповідно до ч. 1 ст. 356 ЦК України, спільна часткова власність – це власність двох чи більше осіб із визначеням часток кожного з них. Частка, яка належить співвласникові в праві власності на майно, у цивільному праві дістала назву ідеальної частки. Поряд із цим існує поняття реальної частки. Ця частка розглядається як частка не в праві, а безпосередньо в майні (речі). Таким чином, ідеальною є частка у праві власності на річ, а реальною – частка в майні. Такий розподіл понять хоча і викликає певні теоретичні спори, проте має важливий практичний сенс. Передусім він набуває значення при визначенні порядку користування спільним майном, виокремленні частки спільного майна або його поділі. Так, кожен зі співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі (реальна частка), яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності (ідеальна частка). Кожен зі співвласників майна має право на виокремленні з нього частки в натурі (реальна частка), яка відповідає його частці в праві власності на майно (ідеальна частка) і т. ін.