Розділ ІІІ ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ПРАВА

Спільна сумісна власність – це власність двох та більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності на майно (ч. 1 ст. 368 ГК України).

Для спільної сумісної власності характерні такі ознаки:

– при існуванні спільної сумісної власності частки співвласників не визначені. Вони визначаються тільки в разі припинення спільної власності (наприклад, при поділі майна);

– у зв’язку з невизначеністю часток співвласник не вправі розпоряджатися своєю часткою (продати, обміняти, подарувати та ін.);

– під час створення спільної сумісної власності вклад кожного зі співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна за загальним правилом не впливає на розмір його частки у праві спільної власності при її визначенні (при поділі майна та виокремленні з нього частки в разі припинення спільної власності).

Режим спільної сумісної власності може бути встановлено як законом, так і договором. Відповідно до законодавства, право спільної сумісної власності встановлюється щодо майна, яке було:

– набуте подружжям за час шлюбу (ч. 3 ст. 370 Господарського кодексу України, ч. 1 ст. 6 °Cімейного кодексу України;

– набуте чоловіком і жінкою, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі (ст. 74 СК України);

– набуте в результаті спільної праці членів сім’ї (ч. 4 ст. 370 ГК України);

– придбане особами, які ведуть селянське (фермерське) господарство;

– отримано внаслідок приватизації житла – квартири чи будинку та ін.

Право спільної сумісної власності може встановлюватися також договором. Як уже зазначалося, нове цивільне законодавство України не встановлює обмежень щодо суб’єктного складу учасників. Тому договори про створення такої власності можуть укладатися фізичними та юридичними особами, а також державою, територіальними громадами, якщо інше не встановлено законом. За договором спільна сумісна власність перш за все встановлюється фізичними особами.

Власник може передати частину належних йому правових можливостей іншим особам шляхом установлення сервітуту, відносин володіння, емфітевзису, суперфіцію, які мають назву прав на чужі речі.

Захист права власності здійснюється в судовому порядку, а також іншими засобами, передбаченими в цивільному законодавстві. Суб’єктами захисту виступають носії права власності – власники, права яких порушені. Проте не тільки їх права підлягають захисту. У широкому розумінні слід говорити про захист осіб, які є потенційними власниками, тобто в них із зверненням до суду лише виникне право власності. Прикладом може бути позов про визнання права власності. Застосування механізмів захисту права власності використовується й для захисту прав невласників. Так, ст. 395 ЦК України передбачає можливість існування інших видів речових прав, як зазначених у ній, так і таких, що можуть передбачатись іншими законами. Очевидно, при цьому йдеться про захист прав таких суб’єктів публічного права, які не є власниками свого майна і їхній правовий статус не регулюється ЦК України, але вони є учасниками цивільного обороту. Це суб’єкти права повного господарського відання (державні й комунальні підприємства) й оперативного управління (казенні підприємства, державні й комунальні установи). Права цих осіб підлягають захисту таким же чином, як і права власника (ст. 396 ЦК України), у тому числі від власника майна. Так само повинні захищатися права осіб, яким майно належить на договірних підставах, тобто які перебувають із власником майна у зобов’язальних правовідносинах. Це орендарі, зберігачі, заставодержателі тощо.

Відповідачами за позовами про захист прав на речі можуть бути як незаконні володільці (добросовісні та недобросовісні набувачі), так і сторона за відповідним договором, а також заподіювачі шкоди.

Для висунення вимог щодо захисту власникові не слід чекати настання порушення його права, бо він може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення іншою особою дій, які ще не порушили, але можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Тобто підставою для такого позову може бути навіть прогнозування власником можливості порушення свого права власності. Однак при цьому власник буде зобов’язаний доказати суду можливість порушення належного йому права в найближчому майбутньому і необхідність застосування превентивних мір. Після порушення права власності власник має право на судовий захист у всіх випадках.

15.8. Цивільно-правова відповідальність

Більшість норм цивільного права спрямована на позитивне регулювання особистих немайнових та майнових відносин, які є предметом цивільного права. Нормальний розвиток цивільних правовідносин характеризується добросовісним здійсненням їх учасниками своїх суб’єктивних прав та виконанням цивільних обов’язків. Належна правомірна поведінка учасників цивільних правовідносин забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, що встановлюються договором або актами цивільного законодавства. Отже, відповідальність є одним із засобів впливу на учасників цивільних правовідносин, який визначається межами дозволеної та необхідної їхньої поведінки. Відповідальність є одним із головних інститутів права в цілому і окремих його галузей. Однак в цивільному праві відповідальність хоча й важливий, але не головний інститут.

Цивільно-правова відповідальність забезпечує захист суб’єктивних цивільних прав на випадок їх порушення. Таке місце цивільно-правової відповідальності обумовлюється, по-перше, предметом цивільного права та методом правового регулювання цивільних відносин. По-друге, наявністю засобів юрисдикційної форми захисту цивільних прав, а також можливості здійснення неюрисдикційної форми захисту – самозахисту.

Виходячи з того, що цивільно-правова відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, їй, передусім, притаманні загальні ознаки юридичної відповідальності, а саме: державний примус, суспільний осуд, негативні наслідки для правопорушника.