Розділ ІІІ ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ПРАВА

Реалізація учасниками цивільних правовідносин права на захист своїх суб’єктивних прав, як правило, пов’язана з державно-примусовим впливом на правопорушника. Проте, оскільки цивільне право є галуззю приватного права, державний вплив на цивільні правовідносини має зводитися до необхідного мінімуму. Застосування заходів цивільно-правової відповідальності завжди забезпечено державним примусом. Він полягає в реальному впливові на особу – правопорушника, який здійснюється уповноваженими на це державними органами, зокрема судом, а також у можливості (забезпеченні) його застосування. Добровільне відшкодування збитків, сплата неустойки або компенсація моральної шкоди, завданої діями правопорушника, також розглядаються як цивільно-правова відповідальність, оскільки цивільно-правова відповідальність виникає не із судового рішення та незалежно від нього за наявності певних умов. До того ж добровільне усунення наслідків правопорушення не виключає державного примусу. Цивільна відповідальність спрямована не на покарання правопорушника, а на відновлення (компенсацію) суб’єктивного цивільного права потерпілої особи. У цивільному праві моральні якості відповідальної особи не мають юридичного значення. Отже, суспільний осуд протиправної поведінки учасника цивільних правовідносин виражається в констатації факту вчинення правопорушення.

Результатом застосування цивільно-правової відповідальності завжди є негативні наслідки для правопорушника. Саме їх несприятливість, невигідність стимулюють учасників до належної поведінки.

Особливий характер мети, призначення та способів реалізації цивільно-правової відповідальності визначають низку її специфічних ознак, що виокремлюють її в самостійний різновид відповідальності. Специфічними ознаками цивільної відповідальності є її майновий характер; додатковість обтяжування; відповідальність юридично рівних осіб один перед одним; компенсаційний (еквівалентний) характер.

Цивільно-правова відповідальність має майновий характер, обумовлений насамперед предметом цивільного права, позаяк нормами цивільного права регулюються відносини, більшість із яких є майновими. Таким чином, цивільно-правова відповідальність відповідає характеру найбільшої групи цивільних правовідносин. Основною метою (функцією) відповідальності в цивільному праві є відновлення порушеного суб’єктивного права. Досягнення цієї мети можливе лише в разі застосування таких засобів відповідальності, які мають майновий (грошовий) характер. У разі порушення цивільного обов’язку до особи застосовуються засоби впливу, які спричиняють негативні наслідки в її майновій сфері. Відповідальність у цивільному праві полягає у відшкодуванні збитків, сплаті неустойки тощо. Навіть у випадках, коли порушуються особисті немайнові права потерпілої особи, компенсація моральної (немайнової) шкоди здійснюється грошима.

Характерним для цивільно-правової відповідальності є те, що вона являє собою відповідальність одного учасника цивільних правовідносин перед іншим, тобто відповідальність правопорушника (боржника) перед потерпілою особою (кредитором). Такий характер відповідальності обумовлений рівноправним (юридично рівним) станом суб’єктів цивільних правовідносин, а також взаємністю їх прав та обов’язків. За загальним правилом обсяг цивільно-правової відповідальності відповідає розміру завданої шкоди. Принцип еквівалентності розмірів відповідальності та шкоди обумовлюється компенсаційним характером цивільно-правової відповідальності. Винятком із цього принципу є правило про сплату штрафної неустойки за порушення зобов’язання.

Отже, цивільно-правова відповідальність полягає в застосуванні до правопорушника в разі здійснення ним протиправних дій або бездіяльності передбачених законом або договором заходів державного примусу у вигляді позбавлення права чи покладення додаткових цивільно-правових обов’язків майнового характеру (санкцій).

15.9. Загальні положення про правочини. Односторонні правочини та договір

Найпоширенішим юридичним фактом, що призводить до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов’язків, є правочин. Під правочином у цивільному праві розуміють вольову, цілеспрямовану, правомірну дію учасників цивільних відносин, спрямовану на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини забезпечують динаміку цивільних правовідносин. За їх допомогою забезпечується рух товаро-матеріальних цінностей у цивільному обороті, забезпечується закріплення домовленостей щодо виконання робіт, надання послуг, передачі грошей тощо. Залежно від кількості осіб, що вчиняють правочин, розрізняють односторонні, двосторонні та багатосторонні правочини. Одностороннім правочином є дія сторони правочину, яка може діяти як одноосібно, так і у складі кількох осіб, які разом визнаються однією стороною правочину. Наприклад, заповіт зазвичай складається однією особою, а заповіт подружжя – завжди двома особами (чоловіком та дружиною). Двосторонні та багатосторонні правочини – це договори. Договір є найбільш розповсюдженою в цивільному праві конструкцією.

Договором є домовленість двох або більше сторін, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Договір є різновидом правочинів (дво– або багатосторонніх) і однією із підстав виникнення цивільних прав та обов’язків. Як і будь-який інший правочин, договір – це вольовий акт, у якому знаходить свій вияв домовленість двох або більше сторін, без досягнення якої він вважається неукладеним. Договір виконує значну роль у забезпеченні регулювання відносин майнового обороту і є основним засобом встановлення договірних зобов’язань. Саме тому договір визнається джерелом цивільного права, а ЦК визначає співвідношення актів цивільного законодавства і договору, віддаючи останньому перевагу. Зокрема, сторони мають право врегулювати в договорі, що передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. У регулюванні цивільних відносин застосовуються також міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Цивільний кодекс встановлює принцип свободи договору, відповідно до якого сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору. Змістом договору є умови, визначені сторонами самостійно, а також ті, обов’язковість яких визначена законом. Для деяких договорів обов’язковими є типові умови. В одному договорі можуть бути поєднані умови кількох типів договорів. Такі договори називаються змішаними.

Аналіз положень ЦК дає змогу виокремити такі основні види договорів. Договори можуть бути основними і попередніми. Основний договір безпосередньо породжує права та обов’язки сторін, пов’язані з передачею майна, виконанням роботи, наданням послуги тощо. У попередньому договорі сторони зобов’язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти в майбутньому основний договір. Договори можуть бути вільними та обов’язковими. Більшість договорів в умовах ринкової економіки є вільними, враховуючи, що їх укладення залежить виключно від волі сторін. Обов’язковий договір дещо обмежує договірну свободу сторін, тому що укладається на підставі нормативно-правового акта органу державної влади, органу влади АРК, органів місцевого самоврядування, який є для них обов’язковим. Одним із їх різновидів є публічний договір, у якому одна сторона (підприємець) взяла на себе обов’язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Договори можуть бути взаємоузгодженими і договорами приєднання. У взаємоузгоджених договорах умови встановлюються (розробляються) усіма сторонами договору. Договором приєднання визнається домовленість, умови якої встановлені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах і який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованих контрагентом умов правочину в цілому. Договори можуть укладатись і виконуватися в інтересах їх учасників або на користь третіх осіб. Більшість цивільно-правових договорів є такими, що укладаються на користь сторін, і право вимагати їх виконання належить лише сторонам, які беруть у них участь як контрагенти. У договорах користі третьої особи боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі.

Зміст цивільно-правового договору становлять умови, на яких він укладається. Умови договору можуть визначатися на розсуд сторін і погоджуватися ними (ініціативні) або бути обов’язковими згідно з актами цивільного законодавства (обов’язкові). Відповідно до положень ЦК України, перевагу віддають саме ініціативним умовам договору, позаяк це цілком узгоджується з принципом свободи договору. Обов’язковими є умови, які стосовно окремих видів договору закріплені в актах цивільного законодавства, положення яких є обов’язковими для сторін.

Укладення цивільно-правового договору полягає в досягненні між його сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов. Укладення договору знаходить свій вияв у здійсненні пропозиції укласти договір (оферту) і прийнятті зробленої пропозиції другою стороною (акцепту). Оферентом є сторона, яка запропонувала укласти договір, а акцептантом – сторона, яка прийняла її.

Цивільний кодекс визначає окремі види договірних зобов’язань, що групуються з урахуванням основної правової мети, досягнення якої прагнуть сторони. Це, зокрема, договори про передачу майна у власність. До них слід віднести договір купівлі-продажу (поставки, контрактації, постачання енергетичних та інших ресурсів через об’єднану мережу і міни), дарування (пожертви), ренти, довічного утримання (догляду). Договори на передачу майна в користування, до яких належать найм (оренда), прокат, найм (оренда земельної ділянки), найм (оренда) транспортного засобу, лізинг, найм (оренда) житла, позичка. До договорів на виконання робіт слід віднести підряд, побутовий підряд, будівельний підряд, підряд на проектні та пошукові роботи, виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт. Договорами на виконання послуг є договір перевезення, транспортного експедирування, зберігання, страхування, доручення, комісії, управління майном. Договорами, які опосередковують кредитно-розрахункові відносини, є позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг. Окрема група договорів – це договори у сфері інтелектуальної власності, зокрема, договори щодо розпорядження правами інтелектуальної власності, ліцензійний договір, договір про створення на замовлення і використання об’єкта інтелектуальної власності тощо. Цей перелік не є вичерпним.

15.10. Спадкове право

Спадкування – це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, що померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється двома шляхами: за заповітом та за законом. При цьому перевага надається спадкуванню за заповітом, оскільки воно безпосередньо пов’язане із однією із правомочностей власника – правом розпорядження належним йому майном на випадок його смерті шляхом складання і посвідчення в особливому порядку спеціального документа.

Дії по складанню заповіту – особливий вид правочину, за яким правові наслідки пов’язуються як із смертю заповідача, так і з волею осіб, які названі в ньому спадкоємцями. Заповіт – це комплекс розпоряджень спадкодавця на випадок своєї смерті. Поряд із основним розпорядженням – до кого перейде майно, у ньому можуть бути й інші розпорядження немайнового характеру. Існує кілька видів заповітів.

Заповіт подружжя може вчинятися для одержання спадщини – майна, яке було їх спільною сумісною власністю, тією особою, яка була обрана за домовленістю між подружжям, а також для того, щоб той із подружжя, який пережив іншого, продовжував жити у звичному для нього майновому середовищі. Тобто в разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до того, хто його пережив. Нотаріус накладає заборону відчуження майна, яке зазначило подружжя у заповіті. У разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, зазначені подружжям в заповіті. Нотаріус знімає заборону відчуження майна, і спадкоємці отримують його у власність (якщо приймуть спадщину). Законодавець передбачає за життя чоловіка та дружини право кожного з них на відмову від спільного заповіту. Така відмова нотаріально посвідчується.

Заповіт з умовою – це такий, у якому заповідач обумовлює виникнення права на спадкування у зазначеної в заповіті особи тільки за наявності певних умов, як пов’язаних, так і не пов’язаних з її поведінкою. Так, заповідач може, наприклад, зазначити, що його син одержить право на спадкування, якщо на момент відкриття спадщини буде студентом Гарвардського університету. При цьому не можна вважати ці умови ні обмеженням правоздатності, ні обмеженням суб’єктивних прав. Ніхто не зможе примусити сина навчатися там, де він не хоче. Отже, жодні його суб’єктивні права не будуть порушені.

Секретний заповіт – це заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Заповідач подає його нотаріусу в заклеєному конверті, на якому має бути особистий підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача вкладає його в інший конверт та опечатує. Заповіт може бути будь-коли змінений, доповнений або скасований заповідачем.