Розділ ІІ КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Органи адміністративно-територіальних одиниць у такій державі перебувають або в повному підпорядкуванні центру, або в подвійному підпорядкуванні – центру та місцевим представницьким органам. Сьогодні більшість усіх існуючих держав є унітарними. Вважається, що унітарна держава є більш керованою і саме в ній більш надійно забезпечується державна єдність. Унітарні держави можуть мати мононаціональний (Франція, Швеція, Норвегія) та багатонаціональний (Велика Британія, Бельгія) склад населення.

Унітарна держава, що не має автономних утворень, називається простою (Болгарія, Польща). Складною є унітарна держава за наявності автономії (Україна, Фінляндія, Данія). Автономія – це самоврядування певної частини території держави, що характеризується певними національними, побутовими, географічними умовами. У юридичній літературі такі держави ще називаються напівунітарними, або напівфедеративними (Іспанія, Італія, Португалія). Наявність автономії є формою децентралізації унітарної держави. Деякі вчені вважають автономію державно-правовим інститутом, що функціонує як у межах федерації, так і в унітарній державі. Статус автономії порівняно зі звичайними адміністративно-територіальними утвореннями характеризується більшою самостійністю. Наприклад, автономія Гренландії у складі Данії, автономія Північної Ірландії у складі Великої Британії.

До складних держав належать ті, які виникли або об’єдналися з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, але певну частину своїх суверенних прав передали вищим, центральним органам влади.

1. Федерація (від лат. foederatіo – союз, об’єднання) – це форма централізованого державного устрою, при якому:

– ознаками державного суверенітету володіють як держава в цілому, так і її складові: суб’єкти федерації;

– вищі органи федерації як держави в цілому, так і органів суб’єктів федерації мають широку сферу власної виняткової компетенції;

– існує наявність єдиної спільної території, збройних сил, подвійного громадянства, єдиної грошово-фінансової системи;

– загально-федеративні органи встановлюють загальні принципи права (законодавства) для всієї федерації, а також видають закони, що регулюють відносини в межах сфери їхньої компетенції.

Суб’єкти федерації (республіки, штати, землі, кантони) мають:

– систему власних вищих органів влади, що володіють сферою виняткової компетенції, обсяг якої не може бути звужений без згоди самих суб’єктів федерації;

– власну систему законодавства, а тому й право видавати закони в межах власної компетенції і згідно з принципами загально-федеративного законодавства;

– конституційно закріплене представництво у вищих загально-федеративних органах;

– державні символи (герб, прапор, гімн).

Федерації поділяються на:

– договірні федерації, правовою основою яких є договори між самостійними державами про об’єднання у федерації. Ці федерації ще визначають як класичні (США, ФРН, Швейцарія). Некласичні федерації утворюються шляхом передачі повноважень від центру до складових частин.

– федерації у формі автономій, коли обсяг повноважень складових є більш обмеженим порівняно з суб’єктами договірної федерації (автономні утворення у складі РРФСР як суб’єкта СРСР).

Вирізняють також федерації утворені:

– за територіальним принципом (ФРН, США). Суб’єктами федерації, побудованими за таким принципом, є територіальні утворення безвідносно до національного складу населення, що є певною гарантією територіальної цілісності держави;

– за національно-територіальним принципом (Індія, колишні Югославія, СРСР). За національно-територіального принципу освіти суб’єктами федерації є як територіальні, так і національні утворення (Російська Федерація).

Розрізняють також: