Розділ I ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Ефективність роботи апарату держави залежить передусім від того, наскільки чітко розподілені функції і компетенція між органами законодавчої, виконавчої та судової влади.

Теорія поділу влади, деякі ідеї якої відомі ще за часів античності, найбільш систематизовано була викладена в ХVІІ – ХVІІІ століттях (в Англії – Д. Локк; у Франції – Ш. Л. Монтеск’є). Її мета – запобігти зловживанням владою з боку державних органів (посадових осіб), забезпечити політичну свободу. Так, на думку Ш. Л. Монтеск’є, зосередження всієї повноти влади в одній особі або в одному органі державної влади завжди буде призводити до свавілля. Зміст цієї теорії полягає в децентралізації державної влади та її поділі залежно від функціонального призначення на законодавчу, виконавчу та судову. Кожна з трьох гілок влади має посісти своє місце в загальній системі державно організованої влади і вести державні справи в певних межах, належними шляхами і засобами. Важливо не тільки забезпечити чіткий розподіл компетенції між різними державними органами, а й створити механізм їх взаємодії, систему «стримувань і противаг».

Законодавчу владу здійснює представницький орган – парламент (в Україні – Верховна Рада). Як єдиний представник волі всього народу парламент має виключне право: приймати загальнообов’язкові нормативні акти – закони; встановлювати податки і затверджувати державний бюджет; ратифікувати міжнародні договори; призначати референдуми; здійснювати контроль за діяльністю уряду; застосовувати процедуру імпічменту та ін. У своїй діяльності парламент зобов’язаний керуватися принципами права і додержуватися прав людини; бути під контролем народу (система народного представництва і демократичних виборів), дотримуватися встановленої процедури прийняття законодавчих актів. Конституційність чинного законодавства забезпечується органом конституційного нагляду (конституційним судом). Глава держави (президент) має право вето на закони, прийняті парламентом.

Виконавча влада здійснюється главою держави (президентом, конституційним монархом), урядом, різними міністерствами, іншими центральними установами (комітетами, відомствами, службами тощо), місцевими державними органами виконавчої влади (в Україні виконавча влада належить Кабінету Міністрів, міністерствам, місцевим державним адміністраціям в областях, районах, містах Києві та Севастополі). Діяльність виконавчої влади має ґрунтуватися на законі і реалізовуватися в його межах; виконавча влада не може привласнювати собі інших, крім визначених законом, повноважень і вимагати від громадян виконання обов’язків, не передбачених чинним законодавством. Повноваженнями уряду є, зокрема, забезпечення виконання рішень законодавчої влади; проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці, соціального захисту, освіти, науки, культури, охорони природи; забезпечення обороноздатності і національної безпеки, громадського порядку, боротьба зі злочинністю тощо. Уряд має право законодавчої ініціативи. Парламент може розглянути питання про відповідальність уряду і прийняти резолюцію про недовіру, наслідком якої є відставка уряду. Міністри, керівники інших центральних та місцевих органів виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою (крім викладацької, наукової, творчої), бути у складі керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Важливу роль у боротьбі зі зловживаннями владою відіграють інститут імпічменту і встановлення певних строків президентської влади. Нормативні акти президента й уряду підлягають конституційному нагляду.

Судова влада здійснює правосуддя (в Україні судова влада належить Конституційному Суду, судам загальної юрисдикції, які будуються за принципами територіальності і спеціалізації). Метою правосуддя є захист конституційного ладу, прав і свобод громадян, прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону. Це означає, що будь-які обмеження, вплив або втручання з боку органів законодавчої та виконавчої влади, посадових осіб, громадських організацій, партій, рухів, колективів, окремих громадян у процесуальну діяльність судів забороняються. Судді не залежать також від судів вищого рівня, слідчих органів, прокурорів і від висновків кожного з учасників судового розгляду справи. Спори про право розглядаються в судових засіданнях суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних на основі принципів законності, рівності учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, гласності, забезпечення доведеності вини, обов’язковості рішень суду.

Органом конституційної юрисдикції є незалежний від законодавчої, виконавчої та судової влади Конституційний Суд. Специфіка діяльності Конституційного Суду полягає в тому, що він не здійснює правосуддя в повному розумінні цього слова, а вирішує питання про відповідність (конституційність) законів та інших правових актів Конституції. Конституційний суд покликаний забезпечити верховенство Основного Закону держави – Конституції, сприяти попередженню зловживань владою, ліквідації конфліктів між виконавчою та законодавчою владами, що виникають при здійсненні нормотворчих функцій.

У практиці державного будівництва багатьох сучасних країн по-різному використовується принцип поділу влади. Так, жорсткий поділ влади характерний для країн із президентськими формами республіканського правління (наприклад, США). Більш тісний взаємозв’язок гілок влади, навіть переплетення їх функцій, є характерним для парламентських (Італія, ФРН) і змішаних республік (Україна, Франція).

2.5. Громадянське суспільство і держава

Процес формування громадянського суспільства починається приблизно з ХVІІ – ХVІІІ ст. Генезис громадянського суспільства обумовлений прагненням людей створити суспільство, яке домінує над державою, складається з вільних і рівноправних індивідів та їх об’єднань, у якому визнається суверенітет народу; народ делегує владні повноваження державним органам і контролює їх виконання, а природні права людини цінуються вище за право позитивне (за закони держави).

Термін «громадянське суспільство» вживається у двох основних значеннях:

– як автономна частина суспільства, безпосередньо незалежна від держави та її структур;

– як форма існування ринково-демократичного суспільства.

Громадянське суспільство – суспільство з достатньо розвиненими соціально-економічними, культурними, сімейними, етнічними, релігійними, моральними стосунками між його членами, яке є відносно незалежним від держави утворенням, але взаємодіє з нею. Воно складається з асоціацій, добровільних об’єднань людей; існує поза межами політичних структур, але охоплює їх, бо вони створені громадянами як первинними суб’єктами політичного життя.

Громадянському суспільству притаманні відносини конкуренції та солідарності між юридично рівноправними і вільними партнерами. Воно ґрунтується на юридично оформленому плюралізмі в різних сферах: в економічній (рівність усіх форм власності, свобода підприємництва і приватної ініціативи); у політичній (багатопартійність, незалежна від держави діяльність громадських організацій і органів місцевого самоврядування, свобода слова і друку); в ідеологічній (ідеологічна різноманітність, свобода інформації).

Головним суб’єктом громадянського суспільства є людина, тому вся його діяльність зорієнтована на особу, забезпечення їй можливостей для реалізації прав і свобод, для задоволення потреб і законних інтересів, розкриття індивідуальних здібностей. Природні права людини завжди мають пріоритет у її взаємовідносинах із суспільством і державою.

Громадянське суспільство можливе лише в демократичній правовій державі, легітимна влада якої не втручається в законне приватне та асоціативне життя індивідів. Правова держава і громадянське суспільство мають одну мету: їхні соціальні інститути покликані служити людині, захищати її права і свободи.

Держава є публічно-владною формою організації громадянського суспільства. Носії влади – наймані працівники громадянського суспільства – здійснюють управління справами цього суспільства від його імені і в його інтересах, використовуючи такі інститути демократії, як парламентаризм, вільні вибори, федералізм, незалежне правосуддя тощо.

Основна тенденція впливу громадянського суспільства на владні структури знаходить свій вияв у обмеженні і подоланні політичного відчуження; воно припускає втручання політичної влади тільки в межах необхідності компетентного вирішення проблем вільного розвитку та життєствердження людини й суспільства.

Держава бере на себе зобов’язання захищати життя, здоров’я, безпеку громадян, здійснювати ефективні соціальні програми, забезпечувати національну злагоду, матеріальне й духовне зближення з іншими народами (відкритість суспільства). Межі державно-правового регулювання суспільних відносин визначаються Конституцією і обмежуються правами людини, загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права.

2.6. Правова соціальна держава