Розділ I ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Функції держави здійснюються в певних правових формах, під якими слід розуміти однорідну за своїми зовнішніми ознаками (за характером і юридичними наслідками) діяльність державних органів, пов’язану в основному з виданням юридичних актів.

Правовими формами реалізації функцій держави є:

– правотворча діяльність, змістом якої є розробка і прийняття нормативних актів, внесення змін до чинного законодавства, скасування юридичних норм;

– правозастосовча діяльність – владно-організуюча діяльність компетентних органів та посадових осіб, які забезпечують у конкретних життєвих випадках реалізацію юридичних норм суб’єктами права. У правозастосовчій діяльності виокремлюють оперативно-виконавчу (виконавчо-розпорядча робота державних органів, пов’язана з повсякденним вирішенням різних питань управління справами суспільства шляхом видання індивідуально-правових актів, які є підставою для виникнення, зміни чи припинення правовідносин) та правоохоронну діяльність (здійснення функцій держави шляхом владної оперативної роботи державних органів, спрямованої на охорону норм права від порушень, захист наданих громадянам суб’єктивних прав і забезпечення покладених на них юридичних обов’язків);

– контрольна діяльність – здійснення дій з нагляду і перевірки виконання та додержання підпорядкованими суб’єктами (організаціями, установами, громадськими об’єднаннями) нормативно-правових актів і попередження правопорушень;

– установча діяльність – формування, ліквідація, реорганізація інститутів влади, органів держави або інших керуючих суб’єктів (наприклад, виборчий процес, пов’язаний зі створенням інститутів державної влади або органів місцевого самоврядування).

2.3. Форма держави

Форма держави характеризує організацію верховної влади, структуру і порядок взаємовідносин вищих державних органів, посадових осіб і громадян, способи і засоби володарювання. Вона складається з трьох основних елементів: форми правління, форми державного (територіального) устрою і державно-правового режиму.

Форми правління поділяються за способом організації верховної влади та за її формальним джерелом на монархії (грец. monarchia – єдиновладдя) і республіки (лат. respublica – суспільна, всенародна справа).

У монархіях формальним джерелом влади є одна особа. Монарх отримує свій пост у спадщину, незалежно від виборців чи представницьких органів влади. Існує декілька різновидів монархічної форми правління: абсолютна монархія, за якої влада монарха юридично і фактично ніким і нічим не обмежена (Оман, Катар); дуалістична монархія, в якій законодавча влада здійснюється парламентом, а монарх очолює управління державою і формує уряд (Марокко, Бутан); парламентська монархія, в якій повноваження монарха суттєво обмежені конституцією і парламентом. Монарх формально вважається главою держави, але фактично виконує представницькі функції і лише частково – виконавчі, іноді має право вето на закони парламенту, яким практично не користується. Уряд формується парламентською більшістю і підзвітний парламенту, а не монарху (Велика Британія, Швеція, Данія, Японія, Норвегія та ін.). Якщо монарх очолює не лише світське, а й духовне правління, має місце теократична монархія (Ватикан, Саудівська Аравія).

У республіці джерелом влади є народ; вищі органи держави обираються громадянами або формуються представницькими органами. В сучасному світі існують три види республіки: парламентська, президентська і змішана (парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська).

Головними рисами парламентської республіки є створення уряду на парламентській основі та його формальна відповідальність перед парламентом, який здійснює щодо уряду такі функції: формує і підтримує його; встановлює фінансові межі діяльності уряду; контролює уряд і в разі необхідності може виразити йому вотум недовіри; критикує урядову політику тощо. Уряд наділений виконавчою владою, а нерідко й законодавчою ініціативою. Хоча керівник уряду (прем’єр-міністр, канцлер) офіційно не є главою держави, реально він – перша особа в політичній ієрархії. Президент може обиратися або парламентом, або зборами виборців, або безпосередньо народом. Його політична роль зводиться до представницьких та церемоніальних функцій (Німеччина, Індія, Греція, Ізраїль, Австрія, Угорщина та ін.).

Президентська республіка вирізняється тим, що президент у ній є водночас і главою держави, і главою уряду. Він сам призначає членів кабінету міністрів, які відповідальні перед ним, а не перед парламентом. У президентській республіці існують жорсткий поділ влади, значна самостійність її гілок. Парламент може обмежувати діяльність президента з допомогою законів і через затвердження бюджету; президент має право відкладального вето на рішення парламенту (США, Бразилія, Мексика, Аргентина, Кіпр та ін.).

Змішана республіка поєднує сильну президентську владу з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду і характеризується подвійною відповідальністю уряду: перед президентом і перед парламентом (Франція, Польща, Румунія, Україна).

Форма державного (територіального) устрою – це спосіб національного і адміністративно-територіального устрою держави, який відображає характер взаємовідносин між її складовими частинами, а також центральними і місцевими органами влади. За формою державного устрою держави поділяють на унітарні і федеративні.

Унітарна держава складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають політичної самостійності. Ознаками унітарної держави є також єдина структура державного апарату на всій території країни (у тому числі єдина судова система), єдине громадянство, одноканальна система загальнодержавних податків, єдина система законодавства (Болгарія, Угорщина, Данія, Чехія, Україна). Унітарні держави поділяють на централізовані, децентралізовані і відносно централізовані. В централізованих унітарних державах глави місцевих державних адміністрацій призначаються «зверху» актами «центральної» державної влади (Індонезія, Таїланд). У децентралізованих унітарних державах органи місцевого самоврядування і глави місцевих державних адміністрацій обираються населенням відповідної території (Велика Британія, Японія). Україна є прикладом відносно централізованої унітарної держави, територіальний устрій якої ґрунтується на засадах єдності і цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади (державного управління з місцевим самоврядуванням), збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних, демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій (ст. 2, 132 Конституції України). Унітарні держави можуть мати у своєму складі автономії (Іспанія, Італія, Франція, Фінляндія).

Головна відмінність федерації (лат. faideratia – союз, об’єднання) від унітарної держави полягає в тому, що вона є союзною державою, яка виникає внаслідок об’єднання декількох державних утворень (суб’єктів федерації), кожне з яких має власний адміністративний поділ, володіє частковим суверенітетом і повною політичною самостійністю (США, Австралія, Індія, Росія, ФРН, Швейцарія). У федераціях існує два рівні державного апарату: федеральний і суб’єктів федерації (штатів, республік, земель, кантонів і т. ін.). Парламент складається, як правило, з двох палат, одна із яких представляє інтереси суб’єктів федерації. Кожна особа має подвійне громадянство – федерації і відповідного суб’єкта федерації. Суб’єкти федерації наділені правом приймати власну конституцію і закони, які не повинні суперечити федеральному законодавству. Разом із федеральними податками, які надходять до федеральної казни, встановлено і податки суб’єктів федерації (двоканальна податкова система). Федерації створюються за територіальним (Мексика, Бразилія), національним (Бельгія) чи національно-територіальним (Канада) принципом. Відповідно до характеру та обсягу повноважень суб’єктів федерації, розрізняють: симетричні – федерації, в яких усі суб’єкти мають рівний правовий статус, і асиметричні – федерації, в яких юридичний і фактичний статус суб’єктів федерації неоднаковий (Росія, Індія). Федеративний державний устрій має забезпечити вільне об’єднання і рівноправну взаємодію спільнот, які мають значні етнічні, історико-культурні, релігійні та інші особливості, і створити оптимальні умови для вираження регіональних та інших інтересів меншин.

Разом із зазначеними формами державного устрою в літературі іноді виокремлюють конфедерацію – союз суверенних держав, члени якого, зберігаючи свою незалежність, утворюють на договірних засадах спеціальні спільні органи для координації дій при вирішенні конкретних проблем. Принцип конфедералізму означає збереження повної юридичної та політичної самостійності держав, які належать до конфедерації, відсутність центральної влади, спільного єдиного законодавства, громадянства, судової системи. Взаємовідносини між суб’єктами конфедерації будуються винятково на основі добровільних домовленостей. Повноваження керівних об’єднаних органів конфедерації чітко визначені й обмежені сферою їх компетенції. У конфедерації не існує єдиної податкової системи, бюджет формується за рахунок внесків її членів. Правова підстава утворення конфедерації – союзний договір, а не конституція. Конфедеративні утворення мають тимчасовий характер і переростають у федерації або розпадаються на окремі унітарні держави. Конфедеративними утвореннями вважаються США 1776 – 1787 рр., Швейцарія до 1848 р., Німеччина 1815 – 1867 рр., ОАР (Єгипет і Сирія) 1958 – 1991 рр., Сенегамбія (Сенегал і Гамбія) 1982 – 1989 рр.

Державно-правовий режим – це сукупність способів і методів здійснення державної влади. Всі існуючі державно-правові режими поділяються на демократичні і недемократичні. У більшості сучасних держав поширений демократичний (грец. demos – народ, kratos – влада) режим (Франція, США, Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін.). Він характеризується: прямою участю населення у вирішенні державних питань (пряма, або безпосередня, демократія) чи з допомогою виборних представницьких органів (парламентська, або представницька, демократія); гарантованістю та реальністю прав і свобод людини і громадянина; існуванням різних форм власності; політичним та ідеологічним плюралізмом; законністю і правопорядком; верховенством права в суспільстві та незалежним правосуддям.

Різновидами недемократичних державно-правових режимів вважаються авторитарні і тоталітарні. Авторитарний (лат. autoritas – вплив, влада, наказ) режим заснований на необмеженій владі однієї особи або групи осіб; не допускає політичної опозиції, але зберігає автономію особи і суспільства в неполітичній сфері (Іран, Ірак, Судан, Йорданія, Сингапур).