Розділ «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ»

Згаданi вище церкви й релiгiйнi громади мають право, в межах внутрiшнього законодавства, користуватися й набувати рухоме й нерухоме майно, необхiдне для вiдправлення релiгiйних обрядiв, а також утримання духiвництва та церковних установ.

На тих же засадах вони мають право користуватися храмами i установами, необхiдними для виконання релiгiйних обрядiв. Цими ж правами користуються особи росiйської, української та бiлоруської нацiональностi в Польщi».

На засiданнi Асамблеї Лiги Нацiй 13 вересня 1934 року польський мiнiстр закордонних справ пан Бек сказав: «Поки не стане чинною загальна i єдина система захисту меншин, мiй уряд вiднинi змушений вiдмовитися вiд будь-якого спiвробiтництва з мiжнародними органiзацiями в питаннях нагляду за дотриманням Польщею системи захисту нацiональних меншин».

Наступного дня сер Джон Саймон, мiнiстр закордонних справ Великої Британiї, висловив протест проти цiєї заяви, зазначивши, що жодна держава, очевидно, не може в односторонньому порядку звiльнити себе вiд зобов'язань щодо меншин. До цiєї декларацiї приєднались п. Барту вiд Францiї та барон Алоїзi вiд Італiї.

Що стосується Чехословаччини, то в Мирному договорi мiж Союзниками та асоцiйованими з ними державами i Австрiєю, пiдписаному 10 вересня 1919 року в Сен-Жермен-ан-Ле, є Стаття 57, подiбна до Статтi 93 Версальського договору; в нiй Чехословаччина погоджується укласти Договiр про меншини з Головними Союзниками та асоцiйованими країнами. Як продовження цiєї статтi, того самого числа, 10 вересня 1919 року, в Сен-Жермен-де-Ле було пiдписано Договiр про меншини мiж Сполученими Штатами Америки, Британською Імперiєю, Францiєю, Італiєю та Японiєю, з одного боку, i Чехословаччиною, з iншого. Вiдповiднi статтi, що стосуються українцiв, мають такий вигляд:

Стаття 10. — «Чехословаччина зобов'язується конституювати рутенську територiю на пiвднi Карпат у межах, визначених Головними Союзниками та асоцiйованими державами, як автономну одиницю в складi Чехословацької держави та надати їй якнайповнiше самоврядування, сумiсне з цiлiснiстю Чехословацької держави».

Стаття 11. — «Рутенська територiя на пiвднi Карпат матиме свiй нацiональний Парламент. Цей Парламент матиме законодавчi повноваження в усiх мовних, навчальних та релiгiйних питаннях, у справах мiсцевого управлiння та в iнших питаннях, якi будуть вiдноситися до його компетенцiї законами Чехословацької держави. Губернатор рутенської територiї призначається Президентом Чехословацької Республiки й пiдпорядковується рутенському Парламентовi».

Стаття 12. — «Чехословаччина погоджується з тим, що державнi службовцi на рутенськiй територiї вибиратимуться, наскiльки це можливо, з мешканцiв цiєї територiї».

Стаття 13. — «Чехословаччина гарантує рутенськiй територiї справедливе представництво в законодавчому зiбраннi Чехословацької Республiки, до якого рутенцi посилатимуть депутатiв, обраних вiдповiдно до конституцiї Чехословацької Республiки. Цi депутати, однак, не матимуть права голосувати в Чехословацькому Парламентi з приводу тих питань, вирiшення яких передано рутенському Парламенту».

Зовсiм недавно, 3 травня 1934 року в Кошiце п. Бенеш виголосив важливу промову, в якiй зупинився на проблемi автономiї Пiдкарпатської Русi. Серед його зауважень було й таке:

«Уряд Чехословаччини нiколи не забував своїх зобов'язань i нiколи їх не забуде. Чехословаччина буде пiдтримувати Автономiю чесно й не зволiкаючи, як вона зобов'язалася це робити i як це вiдображено в Конституцiї Республiки. Вже на загальних виборах до Празького парламенту, якi вiдбудуться в наступному роцi, деякi закони, що стосуються встановлення Автономiї, будуть винесенi на голосування, а пiсля наступних виборiв окремi закони й положення будуть упровадженi в життя. Як швидко рухатимуться справи в цьому напрямку, визначатимуть мешканцi самої Пiдкарпатської Русi. Це залежить не тiльки вiд уряду та вiд Праги, але й вiд того, наскiльки одностайно дiятиме Пiдкарпатська Русь у конкретному питаннi i як зумiють її рiзнi елементи полiтично пiдготуватись до цього. Із входженням до Чехословаччини на автономних правах територiя Пiдкарпатської Русi, вперше в iсторiї її народу, стає адмiнiстративною нацiонально незалежною одиницею. Для мешканцiв Пiдкарпатської Русi це величезна революцiя, бо до самої Свiтової вiйни вони не мали нiяких полiтичних i культурних прав узагалi».

(«Прейгер Пресс», 4 травня 1934 р.)

Що стосується українцiв у Румунiї, то вони захищенi Договором про меншини мiж Сполученими Штатами Америки, Британською Імперiєю, Францiєю, Італiєю, Японiєю та Румунiєю, який був пiдписаний у Парижi 9 грудня 1919 року i в якому викладено звичайнi положення про захист расових, релiгiйних та мовних меншин.

Цi фрагменти показують ту юридичну основу, на якiй вiдстоює свої права український народ у чотирьох рiзних державах. Очевидно, надто мало зусиль робиться для того, щоб утвердити справедливiсть по вiдношенню до українцiв; i неважко здогадатися, що подальше нехтування цим питанням може втягнути в конфлiкт усю Європу.