Розділ «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ»

Пiсля революцiї українцi проголосили свою незалежнiсть, обрали Нацiональнi Збори й чинили вiдчайдушний опiр i бiлим, i червоним, та врештi були впокоренi бiльшовицькою Московiєю. Версальський договiр утвердив розчленування України поза межами Радянської Росiї i, погодившись на незалежнiсть Польщi, вiддав українцiв Галичини пiд владу їхнього давнього ворога. Старе козацьке прислiв'я каже: «Поки Днiпро тече, не бути дружбi мiж козаком i ляхом»; те саме почуття вiдлунює i в словах Мазепи: «Поки свiт стоїть, поляк українцю братом не стане».

Рада послiв у 1923 роцi пiдтвердила те, що Польща вже й сама визнала: якщо йдеться про Схiдну Галичину, то її етнографiчнi умови потребують автономного управлiння; проте до сьогоднi, незважаючи на численнi звертання до Лiги Нацiй та iнших iнстанцiй, нiчого не зроблено для виконання цього рiшення. Сучаснi погляди полякiв зводяться до того, що нiяких українцiв не iснує, що поляки та українцi завжди були й залишаються одним народом. Як колись українцiв намагалися зросiйщити — чому вони опиралися, як тiльки могли, — так тепер їх прагнуть полонiзувати, придушити й знiвелювати, позбавляючи можливостей навчатися, купляти землю тощо; i знову українцi скiльки є сил чинять спротив.

Гноблення українцiв не завжди набуває таких вiдкритих форм. Через рiзноманiтнi й витонченi та прихованi механiзми дрiбним чиновникам — наприклад, залiзничним службовцям — стає вiдомо, що коли вони не перемiнять свою релiгiю, тобто не покинуть українську унiатську церкву та не перейдуть до польської римо-католицької, то втратять роботу, а вiдтак їхнi родини опиняться в злиднях. Одним iз прикладiв того, як дiє цей тиск, є статистика мiста Львова: за перiод з 1926 по 1930 рiк кiлькiсть українцiв, якi проти власної волi вiдмовились вiд вiри свого народу та прийняли пануючу, зросла вiд 174 до 586 i невпинно збiльшувалася з кожним роком.

Звичайно, згаданi дiї суперечать Версальському договору, який задумувався як iнструмент захисту прав меншин, i про це писалося в багатьох поданнях до Лiги Нацiй. Але ця органiзацiя й досi не змогла зробити жодного кроку, щоб вiдновити справедливiсть щодо українцiв.

На зiбраннi Асамблеї Лiги Нацiй 13 вересня 1934 року пан Бек, що виступав вiд iменi Польщi, вiдмовився вiд польських зобов'язань у рамках договорiв про права меншин. Вiн сказав буквально, що польський уряд «вiднинi змушений вiдмовитися вiд будь-якого спiвробiтництва з мiжнародними органiзацiями в питаннях нагляду за дотриманням Польщею системи захисту нацiональних меншин».

На що британський представник — менi приємно про це згадати — вiдповiв рiшучим протестом. Та схоже на те, що польський уряд пiдтримує вiдмову пана Бека, бо на наступному засiданнi Ради польський делегат покинув залу, коли обговорювалося питання нацiональних меншин.

І, нарештi, українцiв свiдомо намагаються усунути як полiтичний чинник. Недавно польський уряд застосував кардинальний захiд, яким вiдверто дискримiнував українцiв. Цей захiд має форму нової конституцiї, наслiдком якої буде практично повне позбавлення меншин як таких їхнього представництва в польському парламентi; українське представництво буде цiлковито визначатися волею польських властей.

Тi самi методи, якi поляки вважали благородними, коли боролися проти царського уряду, вони тепер засуджують, коли їх застосовують українцi. Цi методи часом бувають конспiративними, навiть терористичними. Але що ще залишається робити українцям, коли про них забув увесь свiт? Слiд вiдзначити, що поляки теж часто бували нерозважливими, жорстокими й агресивними.

Нiчим не краще становище українцiв у Румунiї. Незважаючи на гарантiї Договору про меншини, пiдписаного в Парижi 9 грудня 1919 року, цих представникiв гордого й талановитого народу всiляко зневажають. Їхнi школи закрито, їм заборонено розмовляти рiдною українською — однiєю з найчарiвнiших слов'янських мов.

У Чехословаччинi українцям мабуть таки легше, нiж у будь-якiй iншiй країнi. Ця думка вперше, здається, була обґрунтована в статтi д-ра Г'ю Дальтона, заступника мiнiстра закордонних справ, у газетi «Нью стейтсмен енд нейшн» вiд 18 травня 1935 року.

Переходимо нарештi до Радянської України, де живе двi третини всього українського народу. Тут вiдразу виникає запитання: чи iснує насправдi український нацiональний рух пiд бiльшовицькою владою? І вiдповiсти на це запитання найкраще буде словами самих радянських керiвникiв. На XVII з'їздi комунiстичної партiї в сiчнi 1934 року Сталiн висловився так:

«Ще зовсiм недавно нацiоналiстичний ухил в Українi не становив серйозної загрози; та щойно ми припинили боротьбу з ним i дали йому розростися настiльки, що вiн злився з iнтервенцiонiстами, як цей ухил перетворився на головну небезпеку».

А ще пiзнiше, в промовi 14 лютого цього року голова Ради комiсарiв України Любченко сказав:

«Був перiод, коли українськi нацiоналiсти провадили свою дiяльнiсть в Українi не без успiху. Так було в 1931–32 роках. Користуючись послабленням класової пильностi, нацiоналiстичнi елементи, вороги українського народу, пролазили в той час у колективнi господарства, сiльськогосподарськi органи та в систему державної освiти. Вони ввiйшли в тiсну спiлку з прибiчниками нацiонального ухилу в складi Партiї, яких очолював Скрипник. Вони виступили єдиним фронтом з бiлогвардiйцями, троцькiстами та правими, об'єднавшись на платформi вiдриву України вiд Радянського Союзу».

У тому ж роцi було виявлено, що багато українських комунiстiв — замаскованi нацiоналiсти, що взяли пiд свiй контроль газети та важливi заклади, в тому числi комiсарiати освiти та землеробства — єдинi два важливi органи, якi були залишенi українцям. Пiсля цього почалися масовi репресiї.

Я навiв лише один приклад пiдтвердження живучостi нацiонального духу в Радянськiй Українi. Насправдi навiть пiсля революцiї цей дух завжди бунтував проти тиранiї, що була значно жорстокiшою, нiж попередня. Нiхто не знає, скiльки українських патрiотiв розстрiляно та заслано; але є пiдстави вважати, що це дуже великi цифри.

Не слiд також думати, нiби нацiоналiзм виявляли тiльки освiченi класи. Дев'яносто вiдсоткiв українського населення складають селяни; саме їм Захiдна Європа зобов'язана своїм порятунком вiд бiльшовизму.

До революцiї українськi селяни бiльшою частиною були iндивiдуальними господарями i, на вiдмiну вiд селян росiйських, не входили до примiтивних общин, якi, за передбаченням Маркса, могли стати вихiдною точкою для свiтового комунiзму й революцiї. Завдяки переважно саме цiй нацiональнiй особливостi, селяни так завзято боролися проти державної реквiзицiї зерна, головним джерелом постачання якого завжди була Україна. Глибоке й масове зубожiння означало справжнiй крах жорстоких бiльшовицьких планiв. В тiй боротьбi загинули мiльйони людей; а в 1932–33 роках страшний голод спустошив Україну. Радянський уряд заперечує факт цього голоду, хоча свiдчень про його наявнiсть i масштаби бiльш нiж досить. Було очевидно, що, враховуючи стрiмкий прирiст населення Радянського Союзу — три мiльйони щорiчно — та зважаючи на офiцiйно визнанi втрати зерна пiд час i пiсля жнив — вiд тридцяти до п'ятдесяти вiдсоткiв, — голод був неминучий. Його просто не могло не бути.

«Манчестер Гардiан», який, безперечно, не можна вважати антирадянським органом, у передовiй статтi вiд 27 грудня 1934 року пише стосовно голоду:

«Тривалий час росiйськiй Диктатурi вдавалося приховувати вiд свiтової громадськостi те, що становило найбiльшу й нi з чим незрiвнянну економiчну катастрофу в Європi за останнi десятилiття.»