Розділ «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ»

Деяке уявлення про розмiри цiєї катастрофи можна одержати з свiдчень п. У. Г. Чемберлена, який тривалий час i донедавна був московським кореспондентом «Крiсчен сайєнс монiтор». У цiй газетi вiд 29 травня 1934 року вiн пише:

«Видається дуже ймовiрним, що в 1932–33 роках вiд 4 до 5 мiльйонiв людей, понад нормальний рiвень смертностi, померли вiд голоду та пов'язаних iз ним обставин».

В найтяжчий перiод центральна влада не вживала жодних заходiв, щоб полегшити ситуацiю; отже, напрошується неминучий висновок, що така байдужiсть червоної Москви була репресалiєю проти нацiоналiзму України, i цей висновок пiдтверджує заява, зроблена тодi головою Центрального Виконавчого Комiтету СРСР Калiнiним: «Цього року селяни пройшли добру школу. Для декого вона виявилась безжалiсною».

Разом iз тим, згiдно з положеннями своєї Конституцiї, Радянська Україна є незалежною суверенною державою. У договiрних стосунках визнає її як таку навiть московський уряд — що не завадило йому звести її до рiвня васальної країни, повторивши таким чином московитське вiроломство XVII столiття. Як i в царськi часи, застосовано все, що тiльки можна застосувати, аби прикути Україну до Росiї. Українськi пiдприємства включено до всесоюзних трестiв — з центрами управлiння в Москвi. Донецький вугiльний басейн i Москву з'єднала залiзнична магiстраль, а мiж Ленiнградом i Чорним морем побудована суцiльна система водного сполучення.

Сьогоднi Москва каже те саме, що казала й у царську добу: «Ми не можемо жити без України. Це найродючiша частина Радянського Союзу. Вона годує нас. Бiльш того, ми залежимо вiд її вугiлля й залiза».

Немає потреби зупинятися та з'ясовувати, чи можна в наш час виправдати народ, який знищує iнший народ, оскiльки потребує його ресурсiв: адже, крiм загарбання, iснують iншi способи доступу до мiнеральних багатств та зерна. Росiя має величезнi резерви вугiлля й залiзної руди на Уралi та в Сибiру, i вже йде широкомасштабна розробка їх; а щодо забезпечення зерном, то досить навести один уривок iз промови Сталiна на XVII з'їздi комунiстичної партiї минулого року: «Перш за все, — сказав вiн, — ми повиннi пам'ятати, що колишнiй подiл наших регiонiв на виробничi та споживчi сьогоднi вже застарiв. Цього року споживчi регiони, такi як московський та горькiвський, дали державi близько 80 мiльйонiв пудiв зерна. Це, зрозумiло, не дрiбничка. В так званiй зонi споживання є близько 5 мiльйонiв гектарiв орної землi. Якщо цю землю очистити вiд бур'янiв, то можна буде одержати не менше сировинного зерна, нiж сьогоднi дає нижнє й середнє Поволжя. Залишається ще проблема боротьби з посухою в Заволжi. Ми повиннi мати велику й стабiльну зернову базу на Волзi, здатну продукувати 200 мiльйонiв пудiв щорiчно. Це абсолютно необхiдно, зважаючи на розвиток мiст на Волзi, з одного боку, та можливих ускладнень у сферi мiжнародних стосункiв, з iншого».

Чи не боїться Москва, що прийде день, коли вона змушена буде вивести свою окупацiйну армiю з України, i чи не готується вона жити далi як велика євразiйська держава?

Ця сталiнська осторога ґрунтується на загальновiдомих речах: Нiмеччина й Польща мають свої плани стосовно України й готовi будуть рушити на схiд ранiше, нiж Червона Армiя пiдготується до походу на Європу для здiйснення омрiяної Свiтової революцiї.

У своїй «Майн кампф» Гiтлер недвозначно стверджує, що Нiмеччинi належить облишити Захiд i спрямувати свою експансiю на схiд, у росiйськi землi. Вiдтодi як вiн прийшов до влади, всi його декларацiї та багато вчинкiв цiлком вiдповiдають цiй заявi. Один iз головних його помiчникiв Розенберг, сам балтiйський нiмець, вiдкрито виступає за приєднання України до Нiмеччини. Крiм того, надається пiдтримка генераловi Скоропадському, колишньому царському ад'ютанту та командувачевi Імператорського корпусу росiйської армiї, чийого пращура Петро Великий настановив Гетьманом пiсля спроби Мазепи звiльнити Україну вiд росiйського панування; дещо подiбним чином генерала Скоропадського було 1918 року призначено Гетьманом — пiд протекцiєю нiмецької армiї, що вторглася в Україну; на це саме мiсце вiн сподiвається й тепер. Що вiдбувалося далi, докладно описано в офiцiйному довiднику, пiдготовленому пiд керiвництвом Мiнiстерства закордонних справ i виданому Державною Канцелярiєю.

Я вважаю, що будь-яка чисто нiмецька сфера впливу в Українi суперечить полiтичним i економiчним iнтересам Британської спiвдружностi нацiй. Якщо я правильно розумiю український нацiоналiзм, то вiн домагається демократичного режиму i справжньої незалежностi, а не диктатури та опiкунства. Україна належить до Заходу й завжди прагнула бути з Заходом. Я гадаю, що нашi симпатiї мають бути вiдданi цьому прагненню. Пiвмiльйона українцiв Канади є британськими пiдданими, i 10 тисяч iз них добровiльно взяли участь у Свiтовiй вiйнi. Але з українською проблемою пов'язанi не тiльки нашi почуття, а й важливi британськi iнтереси. Україна з її Чорноморським узбережжям — це остання дiлянка магiстрального шляху з пiвночi на пiвдень Європи. Через її територiю пролягає також найкоротший сухопутний шлях вiд Центральної Європи до Персiї та Індiї. Володiння Україною дало можливiсть царськiй Росiї покласти око на Балкани й морськi протоки, загрожувати Туреччинi, контролювати Кавказ i чинити тиск на Персiю.

Англiї немає потреби грати роль держави-змовника, що пiдтримує якiсь iредентистськi зусилля. Але становище в Українi, де визвольний рух набув величезного розмаху, доходить тiєї межi, коли перемiни неминучi. Я показав вище, що за останнiй час Україна не раз перетворювалась на осередок небезпеки; те саме тепер вiдбувається знову. Тому Велика Британiя повинна бути належно iнформованою й мати напоготовi свою полiтику, яка вiдповiдала б нашим iнтересам за будь-якого повороту подiй. Ми не повиннi бути заскоченi зненацька.

Було б лицемiрством заперечувати, що незалежнiсть України так само важлива для нашої держави, як i для спокою в усьому свiтi. Проблема надто довго iгнорувалася — просто тому, що розглядати її, а тим бiльш намагатися вирiшити — справа дуже клопiтна. Але ця проблема, що має глибокi й заплутанi iсторичнi коренi, сьогоднi набула безпрецедентної гостроти. Вольтер захоплювався наполегливiстю, з якою українцi змагаються за свободу, i зазначав, що, оточенi звiдусiль ворогами, вони приреченi шукати собi Покровителя.

Допоки українцi не матимуть надiйної свободи, вони зраджуватимуть будь-яку державу, котра триматиме їх у покорi, та невпинно проливатимуть кров — свою i своїх завойовникiв. І допоки це становище триватиме, iншi народи почуватимуть спокусу скористатися ним. То який сенс зображувати мир, коли миру немає? Його й не буде доти, доки українська проблема не знайде належного вирiшення.

Додаток: Меморандум про правове становище України

Етнiчнi українськi землi становлять бiльш-менш суцiльну територiю, яка сьогоднi подiлена мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю.

Правове становище українцiв на цих територiях чiтко визначене мiжнародними договорами та угодами, пiд багатьма з яких стоїть пiдпис також нашої країни, i цим визначається iнтерес британцiв, незалежно вiд того факту, що в цiй частинi Європи склалася вкрай критична ситуацiя.

Нарис правового становища цих територiй подається нижче.

Незалежнiсть України була проголошена її Парламентом — Центральною Радою — 22 сiчня 1918 року. Францiя першою визнала Україну й послала до неї свого представника пана Табуї. Наступною стала Англiя (її представником був пан Пiктон Бае), а далi — Нiмеччина, Австро-Угорщина, Болгарiя й Туреччина. Згодом Україну визнали Фiнляндiя, Естонiя, Литва, Польща та Аргентина. Вiд Української держави були посланi дипломатичнi мiсiї до всiх європейських столиць. А ще 17 грудня 1917 року український уряд отримав документ, пiдписаний Ленiним i Троцьким: це було водночас i визнання України, i ультиматум. Зокрема, йшлося про наступне:

«Беручи до уваги братерський зв'язок i єднiсть iнтересiв робiтничого класу та трудящих експлуатованих мас у боротьбi за соцiалiзм, виходячи з визнання цих принципiв численними рiшеннями органiв революцiйної демократiї Рад та особливо 1-го Всеросiйського з'їзду Рад, соцiалiстичний уряд Росiї, Рада Народних Комiсарiв, ще раз пiдтверджує право на самовизначення за всiма нацiями, котрi пригнiчувалися царизмом та великоруською буржуазiєю, включно до права цих нацiй вiдокремитися вiд Росiї.

Тому ми, Рада Народних Комiсарiв, визнаємо Народну Українську Республiку, її право повнiстю вiдокремитися вiд Росiї або вступити в договiр з Росiйською Республiкою на федеративних чи тому подiбних взаємовiдносинах мiж ними.