Розділ «Передмова»

Українське питання

«Головною проблемою для сьогоднiшньої Європи є проблема українська. Глибокий iнтерес до цiєї країни зумовлений її впливом на європейський мир i дипломатiю; в той самий час, iз нею тiсно пов'язанi життєво важливi британськi iнтереси. Бiльшiсть людей не розумiє, як глибоко саме тут закорiнена причина європейських чвар усiєї першої чвертi столiття. Не дивно, що про цю країну досi так мало було чути: гноблення української нацiї постiйно супроводжувалося забороною слова «Україна» та приховуванням навiть самого iснування українцiв.

Це «стирання з лиця землi» проводилося так успiшно, що для бiльшої частини свiту Україна залишилася тiльки в поезiї та переказах; завжди й незмiнно вважалося, що якщо вона десь колись i була, то вже давно похована на кладовищi мертвих i забутих нацiй».

Цi слова належать перу вiдомого британського журналiста Ланселота Лоутона i були проголошенi ним в 1935 роцi перед авторитетним зiбранням представникiв громадськостi в примiщеннi Палати Громад Парламенту Великої Британiї. Коли сьогоднi ми цитуємо цi рядки, то щиро дивуємося, як точно в них схоплено глибинну суть трагiчної iсторiї українського народу, який протягом багатьох столiть боротьби за власне нацiональне самовизначення та створення своєї держави, не лише був позбавлений цього права, але був поставлений перед загрозою повної втрати своєї нацiональної iдентичностi та приречений на забуття. Разом з тим, цi слова звучать дивовижно актуально в наш час, коли свiт заново вiдкриває для себе Україну з її самобутньою культурою, традицiями та ментальнiстю.

Що спонукало британського журналiста Ланселота Лоутона, громадянина чи не найбiльш вiддаленої вiд України країни Європи, написати цi рядки, якi просякнути таким розумiнням та щирим спiвчуттям до українцiв? Вiдповiдь на це питання дає погляд на основнi сторiнки iсторiї українсько-британських вiдносин у першiй третинi ХХ столiття.

Подiї Першої свiтової вiйни, спалах i поразка українського нацiонально-визвольного руху в його змаганнях за створення незалежної української держави в 1917–1921 роках призвели до чергового несправедливого повоєнного розподiлу етнiчних українських земель мiж новими європейськими державами. Україна на довгi десять рокiв фактично випала з поля зору провiдних країн Європи, в тому числi — державних чинникiв Великої Британiї.

Однак наприкiнцi 20-х — на початку 30-х рокiв ХХ ст. урядовi кола та громадськiсть Великої Британiї знову були поставленi перед фактом iснування в Європi українського питання. З одного боку, це було викликано посиленням органiзованого українського нацiонального руху на територiях Чехословаччини, Румунiї та, особливо, Польщi, де на Волинi та в Схiднiй Галичинi загострилося польсько-українське протистояння. Широкий резонанс в свiтi викликали також подiї в пiдрадянськiй Українi, пов'язанi з проведенням примусової колективiзацiї i масовими репресiями серед селян та української iнтелiгенцiї, жахливi результати органiзованого радянською владою Голодомору 1932–1933 рр., жертвами якого в Українi стали мiльйони людей.

Прихiд до влади в Нiмеччинi нацiонал-соцiалiстiв на чолi з А. Гiтлером, курс Нiмеччини на перегляд наслiдкiв Першої свiтової вiйни та розробка рiзних нiмецьких геополiтичних концепцiй, в яких фiгурували українськi землi, об'єктивно змушували Велику Британiю повернутися до української теми. Зокрема, мiжнародний скандал викликала вимога мiнiстра продовольства i сiльського господарства Нiмеччини А. Гугенберга передати «родючу територiю України» Нiмеччинi, проголошена ним в Лондонi в червнi 1933 р. на мiжнароднiй економiчнiй конференцiї.[1]

Проте українцi не бажали знову стати розмiнною монетою у великiй європейськiй полiтичнiй грi. Вони хотiли, аби Європа, нарештi, почула їхнiй голос. В тому числi, значнi надiї покладалися на змiну ставлення Великої Британiї до українського питання.

В 1931 р. вiдомий український громадський дiяч та меценат, вихiдець iз Буковини i американський громадянин Якiв Макогон, органiзував на власнi кошти Українське бюро в Лондонi (The Ukrainian Bureau). Його головним завданням було поширення на теренi Великої Британiї iнформацiї про Україну. З цiєю метою бюро видавало перiодичний бюлетень («The Bulletin»), який розсилався до 250 британських часописiв. Українське бюро в Лондонi проiснувало до 1939 року.[2]

В 1933 р. керiвник заснованої в 1929 роцi Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв полковник Євген Коновалець направив до Лондону представника ОУН Євгена Ляховича. Мiсiя Ляховича полягала у налагодженнi контактiв з британськими урядовими колами та роз'ясненнi позицiй ОУН щодо ситуацiї навколо України та у Схiднiй Європi в цiлому. В iнструкцiях, якi йому давав Є Коновалець, зазначалося: «Було б дуже корисним, якщо б ця справа була вияснена в Лондонi, а саме: маючи на увазi нашу далеку майбутнiсть, ми волiли б кооперувати з Брiтанiєю у вирiшуваннi справ на Сходi Європи, нiж з ким-небудь iншим…».[3] Іншим разом вiн наголошував в листi до Ляховича: «Наша полiтика в даний момент повинна: 1) За всяку цiну старатися включити українську проблему у сферу, так сказати б, заiнтересування великобританської полiтики. Пiд теперiшнiй момент тiльки в Англiї можемо мати базу для дальшого ведення нашої соборницької полiтики».[4]

Збереглися свiдчення того, що керiвник Пiвнiчного департамента МЗС Великої Британiї Кольер Лоренс уважно вивчав погляди представникiв української полiтичної емiграцiї.[5]

Але поступово серед широкої британської громадськостi почали зростати паростки спiвчуття до українського народу. В тому числi, цiлий ряд провiдних британських аналiтикiв висловилися на пiдтримку державницьких прагнень українцiв та почали обстоювати концепцiю появи на Сходi Європи дружньої до Великої Британiї самостiйної демократичної української держави, яка могла б виступити стабiлiзуючим фактором на європейському континентi.

На початку сiчня 1935 року чотирнадцять членiв британського парламенту та шiсть вiдомих громадських дiячiв звернулися до Лiги Нацiй з петицiєю, в якiй висловлювався протест проти утискiв i гонiнь українського населення на територiї Польщi.[6] Наступнi подiї ще бiльше загострили увагу широкої громадськостi до українського питання.

В останнi днi лютого 1935 року ряд авторитетних британських полiтикiв та громадських дiячiв задекларували створення Англо-українського комiтету, до складу якого ввiйшли члени парламенту, вiйськовi, вiдомi вченi та журналiсти.[7] Комiтет оприлюднив заяву, якою приверталася увага британської суспiльної думки до проблем України i окреслювалися найважливiшi аспекти українського питання. В заявi, зокрема, наголошувалося:

— становище українцiв у Схiднiй Галичинi заслуговує на якпильнiшу увагу англiйської громадськостi;

— етнографiчно український народ займає суцiльну територiю, за своїми розмiрами бiльшу за територiю Францiї чи Великої Британiї, яка роздiлена мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю;

— справедливiсть стосовно українцiв досi не встановлено i подальше iгнорування цього складного питання може, зрештою, вплинути на долю всiєї Європи.[8]

Комiтет ставив за мету розгляд мiсця i ролi України в європейськiй полiтицi i ствердження права українцiв як нацiї на власну державнiсть. Впливова лондонська газета «Таймс» вiд 1 березня 1935 р. пiд заголовком «Англо-український комiтет» так вiдгукнулася на цю подiю: «В Лондонi створено Англо-український комiтет для захисту iнтересiв українського народу, який, як це наголошується в заявi, зробленiй учора ввечерi, займає бiльш-менш суцiльну територiю, бiльшу нiж Францiя та Велика Британiя й нинi подiлену мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю. Надто мало було спроб, говориться в заявi, утвердити справедливiсть стосовно українцiв, i подальше нехтування цього складного питання може зрештою вплинути на долю всiєї Європи».[9]

Серед iнших учасникiв, заяву Англо-українського комiтету пiдписали такi вiдомi британськi дiячi, як члени Палати Громад британського парламенту, Джон Хiлс, Джефрi ле М. Мандер та полковник Дж. С. Веджвуд, а також лорд Дiкiнсон, лорд Ноель-Бакстон, колишнiй член парламенту пiдполковник Сесiль л'Естранж Малон, журналiст Ланселот Лоутон, вiдомi науковцi, члени Британської академiї професор Роберт Сетон-Вотсон та доктор Г. П. Гуч.[10] Вiдомий англiйський вченийславiст Роберт Сетон-Вотсон був давнiм симпатиком України та українцiв. Ще напередоднi та пiд час Першої свiтової вiйни вiн висунув концепцiю «Нової Європи», яка ґрунтувалася на пiдтримцi незалежностi слов'янських нацiй, що повставали з-пiд уламкiв Австро-Угорської, Росiйської та Оттоманської iмперiй. Виходячи з власного бачення нового устрою Європи, Сетон-Вотсон був вiдвертим прихильником нацiонального самовизначення українцiв та створення самостiйної української держави. Вiн добре знав i шанував українську культуру, називав українського генiя Тараса Шевченка «рутенським Бернсом». Влiтку 1914 р. Сетон-Вотсон вiдвiдав Львiв, де мав зустрiчi з визначними громадськими дiячами — М. Грушевським, І. Франком, А. Шептицьким, К. Левицьким, С. Бараном та iнш. В заснованому ним разом з вiдомим чеським дiячем Т. Масариком часописi «Нова Європа» (1916), англiйський вчений подав наукове обґрунтування доцiльностi створення незалежних України, Польщi, Литви та iнших держав у Центральнiй та Схiднiй Європi, що на його думку, буде вiдповiдати довготривалим iнтересам Європи. В статтi «Проблема України», опублiкованiй у вереснi 1917 р., Сетон-Вотсон розглядав українське питання як одне з ключових у Першiй свiтовiй вiйнi i вважав його однiєю з головних причин початку вiйни. Вiн наголошував, що це питання належить до застарiлих проблем Європи всупереч спробам трактувати його як тогочасну модерну вигадку. Сетон-Вотсон засуджував бiльшовицький переворот у Росiї i наступнi агресивнi дiї росiйських бiльшовикiв щодо сусiднiх неросiйських народiв.[11]

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українське питання» автора Лоутон Ланселот на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Передмова“ на сторінці 1. Приємного читання.