Розділ «Історичні та інші примітки»

Два різні народи

Багато росiян заявляють, що українцi, бiлоруси[20] й росiяни — один i той самий народ. Свої запевнення вони базують на тому, що був час, коли українцi називали себе «РУСЬКІ», а росiяни (тобто великороси, або москвини) казали про себе, та й тепер кажуть, «РУССКІЄ».[21] Росiяни твердять, що саме тому й називають себе «русскiми», що насправдi тотожнi з українським народом.

Чи ця претензiя виправдана? Таке питання варте бiльш нiж академiчного зацiкавлення: наполегливе повторювання цього росiйського твердження призвело до повсюдної плутанини, i тому тут постає потреба iсторичного дослiдження. Хоча, незалежно вiд того, як справа вирiшиться, домагання українцями нацiональної незалежностi не можна заперечити. Щоб обґрунтувати таке домагання, досить того, щоб переважна бiльшiсть українцiв усвiдомила сьогоднi, що вони як народ вiдрiзняються вiд iнших нацiональностей. А що така свiдомiсть є, нiхто з тих, хто совiсно простежив сучасний український рух, не може мати жодного сумнiву. Але коли б iще довести, що український нацiоналiзм має глибоке корiння в iсторiї, то хто заперечить, що українська справа вiд цього незмiрно виграє?

Давайте спершу подивимося, що кажуть iз цього приводу росiйськi науковцi. Академiк Ф. Е. Корш розв'язував це питання так:

«Про українця людина логiчної думки скаже: так, вiн руський, а все ж не великорос. Але росiйський спецiалiст у питаннях патрiотизму вигукне: «Ага! Вiн русскiй. І ми також русскiє. Тобто, вiн такий самий, як i ми, i не має права вимагати чогось особливого».[22]

В iншому мiсцi Корш зауважує: «Це подвiйне значення слiв РУСЬ i РУССКІЄ дає привiд для непорозумiння — не завжди щирого — серед наших теоретичних i практичних полiтикiв».[23]

Тут треба пояснити, що в стародавнi часи слово РУСЬ вiдносилося до територiї, до держави i до людей. Старi iсторичнi документи говорять про Русь перш за все як про землю племенi полян, а потiм як про державу в басейнi Днiпра, столицею якої був Київ.[24]

Держава складалася з київської, чернiгiвської та переяславської територiй. Тобто Русь того часу — це те саме, що тепер називається українськими землями. Іншi територiї, заселенi iншими схiдними слов'янами, не називалися нi Руссю, нi руськими землями. Є безлiч доступних джерельних документiв, якi це пiдтверджують. На жаль, за браком мiсця я можу процитувати тут не бiльше нiж один чи два приклади.

В першому Новгородському Лiтописi записано: «Того року (1145) вся руська земля пiшла проти Галича i спустошила багато його територiй». Звiдси ясно, що Галич — це не Русь. Цей самий лiтопис посилається також на подорож 1135 року посадника Мирослава i архиєпископа Нифонта з Новгорода на Русь i згадує, що року 1221 «вони (новгородцi) випровадили князя[25] Всеволода, кажучи: ми не хочемо тебе; iди, куди бажаєш — iди до свого батька на Русь». І тут очевидно, що Новгород не був Руссю.

Помiж iншими свiдченнями старих хронiк, що прямо стосуються теми нашої дискусiї, можна процитувати таке: «І Святослав прийшов з людьми Суздалi, Смоленська i Полоцька на Русь» (в роцi 1167) «… вiн (московський князь) iде з Москви на Русь». З цього чiтко видно, що Суздаль, Смоленськ, Полоцьк i Москва теж не були Руссю.

Як сказано вище, можна було б навести набагато бiльше iсторичних доказiв того, що в давнi часи, а саме в ІХ—ХІІІ столiттях, назва «Русь» i «Руська земля» означала землi Києва, Чернiгова й Переяслава, але не стосувалася iнших територiй, заселених схiдними слов'янами.

Щоправда, деякi старi хронiки називають новгородських, смоленських, суздальських i московських князiв «руськими князями»; але це означало лише, що тi князi були нащадками руської династiї Володимира Великого i Володимира Мономаха. То було посилання династичного характеру та й тiльки; воно не означало, що землi, якими тi князi володiли, були населенi руськими (або, iнакше кажучи, русами, русинами чи русичами).

Коли в ХІІІ столiттi Київська держава впала, назва Русь перейшла до Галицько-Волинських, а не Владимиро-Суздальських земель, i кровнi родичi київського народу в Галичi (Галичинi), на Волинi та у вiддаленiй Пiдкарпатськiй Русi почали називатися руськими або русинами. Те, що цi назви збереглися до наших днiв у Пiдкарпатськiй Русi (або Карпато-Українi), дозволило росiянам твердити, нiби люди того краю — росiяни, коли насправдi то українцi. Внаслiдок цього було зловмисно внесено багато плутанини в свiдомiсть багатьох iноземцiв.

Треба додати, що назва Русь у латинськiй мовi писалась як Рутенiя (Ruthenia). Тут знову ми розкриваємо джерело багатьох сучасних непорозумiнь, чимало з яких зумисне створюють вороги українцiв. Часто в статистичних даних русинiв представляють окремо вiд українцiв, тодi як насправдi це один народ.

Великоросія й Малоросія

Назву «Великоросiя» росiяни вiдносять до територiї, на якiй самi вони живуть, а назву «Малоросiя» — до територiї, де живуть українцi. Часто це робиться з намiром принизити українцiв через пiдсвiдоме порiвняння цих термiнiв.

Властиво, визначення Велика Русь i Мала Русь мають вiзантiйське походження. В 1299 роцi, коли київський митрополит Максим перебрався до Володимира, а його наступник Петро переїхав до Москви, константинопольський патрiарх, а також вiзантiйський iмператор почали застосовувати до Київської митрополiї назву «Мала Русь». За грецьким розумiнням, Мала Русь означає «справжня Русь», «власне Русь», на вiдмiну вiд Великої Русi, що охоплює навколишнi територiї; взiрцем слугували «Мала Грецiя», що означало власне Грецiю, i «Велика Грецiя», до якої входили всi колонiальнi територiї Грецiї.

Цiкаво iсторично простежити за жонглюванням назвами й титулами, яке довело до пiдмiни або перекручування їх первiсного значення i вживання. Коли 1299 року митрополит Максим (грек за походженням) переїхав жити до Володимира, вiн продовжував уживати титул «Митроплит Київський i всiєї Русi». Московський князь Іван Калита примусив його наступника Петра перейти до Москви i в той самий час, для пiднесення власної гiдностi, присвоїв собi титул Великого князя всiєї Русi, хоча тодi в його володiннi не було жодного клаптика руських земель. В 1416 роцi в Києвi була знову вiдновлена митрополича катедра. Призначений на той високий пост Григорiй Цимбалюк був незалежний вiд Москви i силою цього факту прийняв титул, на який тiльки вiн мав право — Митрополит Київський i всiєї Русi.

В XIV столiттi назвам «Мала Русь» i «Велика Русь» знайшлися новi застосування. Внаслiдок татарських наїздiв у XII й XIII столiттях вiдбувалися великi переселення з Київської Русi до вiддалених захiдних провiнцiй Галичини та Волинi. Згодом тi провiнцiї перевищили Київ своєю могутнiстю й багатством, а їхнього володаря почали називати «самодержцем усiх Руських земель». На початку XIV столiття кiлька митрополитiв намагалися поширити свої володiння за рахунок один одного. Суперечку вирiшили константинопольський патрiарх i Святiший Синод шляхом перерозподiлу єпархiй. Одному митрополитовi була призначена Галичина й Волинь пiд назвою «Мала Русь», а другому вiддана решта територiй пiд назвою «Велика Русь». Тож прецедент був пошанований: префiкс «Мала» залишено важливiшому з двох районiв — правлячому центровi.