Розділ «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ»

Все, що стосується нацiональних прав i нацiональної незалежностi українського народу, визнається нами, Радою Народних Комiсарiв, негайно без обмежень та безумовно».

Датовано 4 грудня 1917 року i опублiковано в офiцiйному органi Тимчасового робiтничо-селянського уряду, № 26 вiд 6 грудня 1917 р., та в документах Першої асамблеї Лiги нацiй в Женевi, № 88/20.

З 3 сiчня 1918 року розпочалися обговорення, i в той же час у деяких районах продовжувалися бої; але повторне взяття Києва українською армiєю в березнi 1918 року i присутнiсть в Українi австрiйських i нiмецьких вiйськ спричинилися до того, що 12 червня 1918 року мiж Росiєю та Україною було укладене перемир'я i в Києвi вiдбулися переговори, на яких першим делегатом вiд Москви був Крiстiан Раковський, а другим — Мануїльський. У вiрчому листi, пiдписаному Ленiним, Караханом та iншими, делегатам давалася чiтка вказiвка «зустрiтися з представниками українського уряду, щоб укласти мир мiж Росiйською Радянською Соцiалiстичною Федеративною Республiкою та українським урядом». Це було ще одне пiдтвердження того, що московський уряд визнає Україну як незалежну державу.

Необхiдно пiдкреслити також, що формально в будь-якому разi Українi, вiдповiдно до Радянської Конституцiї, дозволено вiддiлитись. В Конституцiї СРСР чiтко записано: «Кожна союзна республiка зберiгає за собою право вiльного виходу з Союзу».

Ризький договiр, пiдписаний 18 березня 1921 року з одного боку Польщею, а з iншого Росiєю вiд iменi бiлоруського та українського урядiв, включав статтi про взаємний захист їхнiх меншин, про що докладно подається нижче.

Що стосується Польщi, то територiя Схiдної Галичини була включена до складу польської держави лише завдяки чiтким зобов'язанням, якi взяв на себе польський уряд i якi не були виконанi. Схiдна Галичина могла бути не включена до складу Польщi, коли б ця держава визнала тринадцятий пункт принципiв президента Вiльсона, за яким «створюється незалежна польська держава, до складу якої входять територiї, населенi беззаперечно польським населенням». Британська делегацiя на Паризькiй мирнiй конференцiї, гостро вiдчуваючи необхiднiсть гарантiї вiльного волевиявлення цих сусiднiх народiв, висловила думку, що рано чи пiзно українцям повинна бути надана реальна можливiсть самовизначення. Обставини склалися так, що Схiдна Галичина опинилася пiд владою Польщi, а Союзники та асоцiйованi з ними держави були поставленi перед наявним фактом польської окупацiї. Незважаючи на енергiйнi протести британської делегацiї, Вища Рада 25 червня 1919 року дозволила полякам збройну окупацiю Схiдної Галичини, застерiгши, проте, право цього регiону на самовизначення. Пропозицiя Британiї про те, щоб союзники водночас призначили Верховного комiсара як гаранта українських iнтересiв, була вiдхилена.

Ось текст рiшення Вищої Ради:

«З метою гарантiї особистого та майнового захисту мирного населення Схiдної Галичини вiд небезпеки, якою йому загрожують бiльшовицькi банди, Вища Рада Союзникiв та асоцiйованих iз ними держав вирiшила санкцiонувати оперативнi дiї вiйськових сил Польської республiки на територiї до рiки Збруч. Цей дозвiл нiяким чином не впливає на рiшення Вищої Ради, якi вона в майбутньому може ухвалити стосовно змiни полiтичного статусу Галичини».

Це рiшення було передане українськiй делегацiї 11 липня 1919 року в такому виглядi:

«Польському урядовi надається право установити цивiльний уряд у Схiднiй Галичинi пiсля укладення з Союзниками та асоцiйованими державами угоди, статтi якої, наскiльки це можливо, гарантують автономiю цiєї територiї, а також полiтичну, релiгiйну та особисту свободу її мешканцiв».

«В основi цiєї угоди лежить право на самовизначення, яке мешканцi Схiдної Галичини можуть застосувати як останнiй засiб у межах своєї полiтичної лояльностi; час, коли це право буде застосоване, визначатиметься Союзниками та асоцiйованими державами або ж органом, якому вони передадуть цi повноваження.»

Париж, 11 липня 1919 року.

Закон, яким Польщi надавався мандат над Схiдною Галичиною всього на двадцять п'ять рокiв i в якому були передбаченi значнi масштаби самоврядування та застережено, що в кiнцi цього термiну Лiга Нацiй має розглянути все питання заново, був узгоджений на Паризькiй конференцiї 25 листопада 1919 року, але, з iнiцiативи Францiї, вiдкладений до 22 грудня 1919 року.

На конференцiї послiв 15 березня 1923 року в Парижi було ухвалено рiшення визнати схiдний кордон Польщi, за яким Схiдна Галичина пiдпорядковувалась польському урядовi — з деякими дуже чiтко визначеними обмеженнями й гарантiями.

Ось два вiдповiдних послiдовних i взаємно пов'язаних пункти, де викладенi умови, на яких це рiшення ґрунтувалось:

«Оскiльки Польща визнає, що етнографiчне становище Схiдної частини Галичини потребує автономного режиму;»

«Оскiльки Договiр, укладений мiж Головними Союзними державами та асоцiйованими з ними державами й Польщею 28 червня 1919 року, передбачає для всiх територiй, переданих пiд владу Польщi, спецiальнi гарантiї на користь меншин — расових, мовних та релiгiйних».

Пiд цим рiшенням стоять пiдписи представникiв Великої Британiї, Італiї, Францiї та Японiї, а також погоджувальний пiдпис п. Морiса Замойського вiд iменi польського уряду.

Таким чином, за наполегливою вимогою Лiги Нацiй, цей важливий мiжнародний договiр визначив нову область, визначально ґрунтуючись на подвiйних гарантiях — автономiї та на Договорi про меншини в Польщi 1919 року, положення якого вже ранiше були взятi пiд гарантiю Лiгою Нацiй. (Про Договiр про меншини докладно див. нижче.)

Умови, на яких Схiдна Галичина була передана пiд владу Польщi, чiтко окреслив п. Бонар Лоу, тодiшнiй прем'єр-мiнiстр Великої Британiї, коли 20 березня 1923 року в Палатi громад вiдповiдав на запит сера Джона Саймона стосовно подробиць рiшення, ухваленого на Зустрiчi послiв: