Розділ «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ»

«Умови такi, що Польща, яка окупувала цю країну протягом трьох чи чотирьох рокiв, тепер визнала, що етнографiчне становище робить необхiдною автономiю цього регiону».

Минув не один рiк з того часу, коли на конференцiї послiв було ухвалене це рiшення. Самоуправлiння у Схiднiй Галичинi дотепер немає. Польський уряд не зробив жодних зусиль, якi свiдчили б про шанування ним свого пiдпису пiд тим рiшенням, i не виконує зобов'язань, що були умовою згоди Союзникiв та асоцiйованих держав на включення Схiдної Галичини до складу Польщi.

Позицiя англiйського уряду в цьому питаннi нещодавно була висловлена повторно. Сер Джон Саймон заявив 26 квiтня 1933 року: «Думка уряду Його Величностi щодо бажаностi автономного режиму у Схiднiй Галичинi була викладена в тiй заявi й залишається незмiнною». («Тiєю заявою» вiн назвав рiшення, ухвалене на конференцiї послiв.)

Крiм сказаного вище стосовно автономiї Галичини, Польща пiдписала також Версальський договiр 28 червня 1919 року, де в Статтi 93 визнала доцiльним i погодилася включити до договору з Союзниками та асоцiйованими країнами такi умови, якi цi держави вважатимуть необхiдними для захисту iнтересiв тих мешканцiв Польщi, що расово, мовно чи релiгiєю вiдрiзняються вiд бiльшостi населення. Як продовження цiєї статтi, окремий Договiр про меншини — пiд тiєю самою датою 28 червня 1919 року — був пiдписаний у Версалi Сполученими Штатами Америки, Британською iмперiєю, Францiєю, Італiєю та Японiєю, з одного боку, та Польщею — з iншого. Цей Договiр забезпечував, чи мав забезпечити, спецiальний захист меншин узагалi. Вiдповiднi його статтi мають такий вигляд:

Стаття 2. — «Польща зобов'язується забезпечити повний i всебiчний захист життя й свободи всiх жителiв Польщi, незалежно вiд походження, нацiональностi, мови, раси чи релiгiї».

«Всiм мешканцям Польщi надається право вiльно, в публiчному чи приватному порядку, практикувати будь-яку вiру, вiрування чи релiгiю, за умови що ця практика не буде несумiсною з громадським порядком чи суспiльною мораллю».

Стаття 7. — «Всi польськi громадяни рiвнi перед законом i мають однаковi громадянськi та полiтичнi права, незалежно вiд раси, мови чи релiгiї».

«Релiгiйнi та конфесiйнi вiдмiнностi не повиннi перешкоджати жодному польському громадяниновi в користуваннi своїми громадянськими чи полiтичними правами — наприклад, у доступi до державних посад, функцiй та винагород або в професiйнiй чи промисловiй дiяльностi».

«Неприпустимi жоднi обмеження на вiльне користування будь-яким польським громадянином будь-якою мовою в приватних стосунках, торгiвлi, релiгiйних справах, у пресi та будь-яких публiкацiях, а також на громадських зiбраннях».

«Незважаючи на будь-якi постанови польського уряду щодо офiцiйної мови, польським громадянам, якi не володiють польською, мають бути наданi всi можливостi користування рiдною мовою, як усно, так i письмово, в судових процесах».

Стаття 8. — «Ставлення до польських громадян, що належать до расових, релiгiйних або мовних меншин, та безпека їх, як юридична, так i фактична, мають бути такими самими, як i стосовно iнших польських громадян. Зокрема, вони повиннi мати однакове право на встановлення, управлiння й контроль власними силами благодiйних, релiгiйних та соцiальних iнституцiй, шкiл та iнших освiтнiх закладiв, з правом вiльного використання в них рiдної мови та релiгiї».

Стаття 9. — «В державнiй системи освiти, у тих мiстах i районах, де мешкає значна частина польських громадян з iншою, нiж польська, мовою, Польща має вжити належних заходiв для того, щоб навчання дiтей цих громадян у початкових школах провадилося їхньою рiдною мовою. Ця умова не є перешкодою для того, щоб польський уряд запровадив у згаданих школах обов'язкове вивчення польської мови».

«У мiстах i районах, де значна частина польських громадян належить до расових, релiгiйних або мовних меншин, цим меншинам гарантується справедлива частка у використаннi та застосуваннi коштiв, якi можуть надходити вiд державних фондiв, мунiципального бюджету та iнших джерел на освiтнi, релiгiйнi чи благодiйнi цiлi».

«Умови цiєї Статтi поширюються на нiмецькомовних польських громадян лише в тiй частинi Польщi, яка була нiмецькою територiєю на 1 серпня 1914 року».

Цей Договiр став темою багатьох звернень української меншини до Лiги Нацiй.

Ризький договiр, пiдписаний 18 березня 1921 року мiж урядом Польської республiки та урядом Росiйської Радянської Федеративної Соцiалiстичної Республiки «вiд свого iменi та з повноваженнями вiд уряду Бiлоруської Соцiалiстичної Республiки Рад i уряду Української Соцiалiстичної Республiки Рад», також становить iнтерес, оскiльки в цьому Договорi також є статтi про захист меншин, але вiдрiзняється вiд попереднього Договору, оскiльки в Ризькому договорi умови є взаємними, а положення, що стосуються релiгiї — бiльш повними.

Ось його вiдповiднi статтi: Стаття VІІ (1). — «Польща надає особам росiйської, української та бiлоруської нацiональностi, що перебувають у Польщi, на основi рiвноправностi нацiональностей, всi тi права, що забезпечують вiльний розвиток культури, мови та вiдправи релiгiйних обрядiв. Взаємно Росiя та Україна забезпечують особам польської нацiональностi, що перебувають в Росiї, Українi й Бiлорусi, всi такi самi права.

Особи росiйської, української й бiлоруської нацiональностi в Польщi мають право, в межах внутрiшнього законодавства, культивувати свою рiдну мову, органiзовувати i пiдтримувати свої школи, розвивати свою культуру та утворювати з цiєю метою товариства й союзи. Цими ж правами, в межах внутрiшнього законодавства, будуть користуватися особи польської нацiональностi, що перебувають в Росiї, Українi й Бiлорусi».

Стаття VІІ (2). — «Обидвi договiрнi сторони взаємно зобов'язуються нi прямо, нi опосередковано не втручатися в справи, що стосуються устрою та життя церкви й релiгiйних громад, що перебувають на територiї iншої Сторони».

Стаття VІІ (3). — «Церкви й релiгiйнi громади, до яких належать особи польської нацiональностi в Росiї, Українi й Бiлорусi, мають право, в межах внутрiшнього законодавства, самостiйно влаштовувати своє внутрiшнє життя.