Розділ «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ»

Цей розкол мало що змiнив у самiй Київськiй Русi (або Українi, як вона почала називатися в подальшi столiття), але призвiв до створення напiвазiйської Московiї. Вiд того часу, незважаючи на всi спроби змосковщення українцiв, цi два народи жили кожний своїм окремим життям. Так починався їхнiй iсторичний розвиток.

На пiвночi та сходi тодi не було нiчого, крiм лiсiв i болiт, де тулилися здичавiлi монголо-фiнськi племена; саме з ними у вiльних шлюбах змiшувалися мiгранти згаданого вище першого потоку. Вiд того змiшування й утворилася власне росiйська, або великоросiйська, люднiсть — типова євразiйська раса, як за зовнiшнiми, так i за ментальними ознаками.

Навiть Ключевський, росiйський iсторик-класик, приписує їй особливий нацiональний характер i вказує, що обличчям великорос жодним чином не вiдтворює нi одної з загальних характерних рис слов'янського типу. Таким чином, iсторик чiтко вiдрiзняє «великоросiйську» люднiсть вiд «пiвденноросiйської», тобто української.

В пiзнiшi часи нащадки тих бiженцiв, що скупчилися на заходi, почали повертатися на Україну. Найголовнiше, що тут треба взяти до уваги: вiд самого початку своєї автентичної iсторiї українцi завжди зберiгали немонгольську, захiдноєвропейську якiсть своєї раси, а разом iз нею й глибоке усвiдомлення нацiональної приналежностi.

Платонов — росiйський, а не український iсторик — сказав, що оскiльки Пiвденна Русь знаходилась далi вiд татарської столицi на Волзi, нiж Пiвнiчно-Схiдна Русь, то й татарського гноблення зазнала менше. Та разом iз тим не можна забувати, що саме завдяки цьому українському бар'єру Європа мала можливiсть будувати свою середньовiчну цивiлiзацiю, вiльну вiд монгольської загрози.

Татари ще були в Українi, а двоє могутнiх сусiдiв, Польща й Литва, вже простягнули до неї свої руки. Щойно лиш монгольське панування скiнчилося, як вони загарбали Україну, а пiсля Унiї 1569 року ще бiльше змiцнили й розширили свою владу. В цей час усi гирла рiчок, що впадали в Чорне море, належали Кримському хановi, що перебував пiд протекцiєю туркiв. А на пiвночi напiвазiйська Московiя, що проголошувала себе третiм i останнiм Римом, розросталася, мiцнiла й теж добиралася до українських земель. Таким чином, тодi, так само як i тепер, жадана багатьма Україна була з усiх бокiв оточена й завойована. В ходi всiх тих битв виникло козацтво. Це були войовничi, фантастично смiливi люди, що вели бездоганний спосiб життя i вмiли до всього пристосуватись; вороги називали їх розбiйниками, а друзi — лицарями. Всiєю своєю колоритною й рiшучою поведiнкою вони утверджували любов до свободи та незламний дух українського народу.

Польський король Стефан Баторiй сказав про них: «Вони проти союзу Польщi з Україною», а потiм додав задумливо: «Колись iз цих лотрiв постане незалежна держава». На укрiплених островах нижче днiпровських порогiв вони заснували демократичну вiйськову республiку — один iз перших прикладiв нацiонального самовизначення. Влада належала Великiй Радi, рiшення якої ухвалювала виборна старшина на чолi з гетьманом. Вони вели вiдчайдушну боротьбу проти намагань полякiв закути їх у крiпацьке ярмо. Нарештi в серединi ХVII столiття вони знайшли собi великого лiдера, Богдана Хмельницького, який отримав цiлу низку видатних перемог над поляками й змусив їх забратися з України.

У цей перiод вiдбулося повне утвердження української нацiї. По всiй Європi летiли чутки про успiхи української зброї. Хмельницького порiвнювали з Кромвелем, який, як i iншi державнi правителi, надiслав до України посла. На вiдмiну вiд примiтивної, вiдсталої Московiї, Україна була високорозвиненою iнтелектуальною країною. Видатний арабський учений Павло Алепський, що тодi якраз побував у цих краях, писав: «Хоч я й чужинець, та почував себе в Українi нiби вдома. А в Московiї менi було тяжко на душi, бо скрiзь, де б я не пiшов, нiкому немає нi найменшої волi… Тому, хто хоче вкоротити своє життя на п'ятнадцять рокiв, слiд їхати в Московську землю. В Українi я знайшов радiсть життя, свободу й цивiлiзацiю. Українцi грамотнi. Вони люблять учитися, студiюють право. Вони знають риторику, логiку й фiлософiю. Практично все населення вмiє читати й писати. Їхнi дружини й дочки знають лiтургiю й релiгiйнi спiви. А дiти, навiть сироти, вчаться читанню й письму».

Мир тривав недовго. З 1651 року знову розгорається вiйна мiж поляками й козаками. Опинившись у скрутi, козаки шукають союзу з Московiєю. Був укладений договiр, за яким Україна визнавалась незалежною, але з одним застереженням: вона не мала права зносин нi з польським королем, нi з турецьким султаном без вiдома Москви. Та невдовзi цар послав в Україну велике вiйсько й пiсля запеклої боротьби анексував її. Оскiльки козацькi бунти не припинялися, цар, у свою чергу, вирiшив звернутися по допомогу до Польщi, внаслiдок чого Україну було подiлено мiж цими двома державами. Опiр козакiв тривав i далi, особливо при гетьмановi Мазепi, аж поки не був остаточно зломлений Петром Великим у битвi 1709 року пiд Полтавою, де козаки виступали спiльно з шведами. Деспотична Росiя, вважаючи себе спадкоємницею Вiзантiї, не могла терпiти iснування вiльних козакiв та Української держави, що створювали перешкоду на шляху до узбережжя Чорного моря.

Ще не раз пiднiмались козаки на боротьбу, i 1764 року Катерина Велика скасувала нарештi гетьманство й позбавила козакiв останнiх їхнiх привiлеїв. Пiд час кiлькох подiлiв Польщi, що вiдбувалися мiж 1772 та 1795 роками, Україна також була роздiлена: Галичина дiсталась Австрiї, а бiльша частина України вiдiйшла до Росiї.

Тепер ми бачимо, що українська нацiя — це реальнiсть, яка має за собою принаймнi тисячу лiт автентичної iсторiї. Жоден народ не боровся так тяжко, як українцi, щоб утвердити свою незалежнiсть; українська земля наскрiзь просякнута кров'ю. Через її багатства, чудовий клiмат i унiкальне розташування на великому перехрестi свiтових шляхiв, Україна постiйно виявлялась жертвою загарбникiв i гнобителiв, її постiйно членували й дiлили. Укладаючи союз то з одним народом, то з iншим, сподiваючись у такий спосiб урятуватись вiд загибелi, Україна незмiнно бувала зраджена.

II

Протягом усього ХІХ та початку ХХ столiть аж до Свiтової вiйни українцi не мали жодного перепочинку вiд страждань. Їх постiйно оббрiхували сусiди. Професор Кларк iз Кембриджського унiверситету, побувавши в цих країнах у 1800 роцi, розповiв, як росiяни переконували його, що українцi безпринципнi, але коли вiн прибув в Україну, то виявив, що, за його власними словами, «українцi перевершують росiян у всьому, чим тiльки одна людина може бути вищою за iншу», а також що вони вiдзначаються надзвичайною охайнiстю, чистотою й великими художнiми талантами. У 1812 роцi українською проблемою займався Наполеон; Талейран радив йому створити українську державу, яка носитиме його, Наполеона, iм'я.

Перший український нацiональний рух нових часiв, що виник у 1846 роцi, ставив перед собою скромнi федералiстськi цiлi, але був безжалiсно придушений росiйською полiцiєю, його провiдникiв заарештували й вiдправили на заслання. Вiд самого початку не припинялися брутальнi спроби викорiнити нацiональний дух iз свiдомостi народу. Українська лiтература, а значною мiрою й сама українська мова були обмеженi, заборонено було навiть дотримуватись елементарних народних звичаїв. І лише 24 лютого 1914 року росiйський державець Мiлюков зважився на протест: «В дiйсностi, — сказав вiн, — ми маємо справу з нацiональним рухом, метою якого є автономiя, перебудова Росiї на федералiстських принципах… Український рух цiлковито демократичний. Знищити його неможливо».

Офiцiйна росiйська полiтика замовчувала або чинила всiлякi перешкоди будь-яким згадкам про Україну за кордоном. Вiд середньовiччя до XVIII столiття Україна часто фiгурувала в європейськiй лiтературi. Але з другої половини ХІХ столiття Заходу належало забути, що iснує або колись iснував цей народ.

Доля українцiв Галичини пiд австро-угорською владою теж була не надто щасливою, та все ж кращою, нiж тих, хто опинився пiд самодержавною Росiєю. Галичанам дозволялося користуватись рiдною мовою, i, хоч вони й були вiдданi в руки свого вiчного ворога, польської аристократiї, їм не заборонялося бути українцями i забезпечувалась основа для поступу до бiльшого визнання.

Кожна з двох великих держав, мiж якими була подiлена Україна, пiдтримувала нацiональний рух на територiї iншої. Так, Росiю стурбувало пробудження українського нацiонального духу в Галичинi. Її напiвофiцiйнi газети твердили, що внаслiдок цього дедалi важче стає придушувати нацiональнi змагання українцiв у самiй Росiї. А по тому почалась лицемiрна агiтацiя за звiльнення мiльйонiв українцiв, що стогнуть у Галичинi пiд тяжким чужоземним ярмом.

Фактом, не настiльки широко вiдомим, як мало б бути, є те, що однiєю з головних причин Свiтової вiйни був конфлiкт мiж Росiєю та Австрiєю стосовно українського питання. Іншим, також не загальновизнаним фактом є те, що невдоволення українцiв значною мiрою спричинило поразку й крах Росiї.

Починаючи вiд першого виступу проти царського уряду (повстання декабристiв 1825 року), українцi були активними учасниками всiх революцiйних заворушень, виступаючи в рiзнi часи спiльно з росiянами, поляками, кавказцями й будь-якими iншими народами, коли тi намагалися повалити самодержавство; нерiдко маскувались вони й пiд революцiйних соцiалiстiв, прагнучи до своєї нацiональної мети. Пiд час Кримської вiйни вони робили спробу вiдродити давню козацьку органiзацiю з намiром виступити проти царських вiйськ. Вони пiдтримали польське повстання 1831 року.

Не лежала душа українцiв до Свiтової вiйни, на яку було мобiлiзоване все їхнє чоловiче населення i яка велася за самоствердження народiв — та тiльки не українського. І, нарештi, саме їхня непримиренна ворожiсть до шовiнiстичного гасла «За єдину i неподiльну Росiю» стала безпосередньою причиною розвалу Бiлої гвардiї в громадянськiй вiйнi, що спалахнула пiсля захоплення влади бiльшовиками.