Розділ «Глава XVI. Олександр Сергійович — Водила»

Мовчанка.

— Нема, чудово. Тепер ми прикриті будинками. Вмикай габарити, дядя.

Вітер у салоні вщух. Чутно, як дихають солдати.

— Це не зйомка, а х…рня якась, — шепоче Олексій. — Ну справді, ні х…я не видно.

На війні часом виривається нецензурних слів на секунду більше, ніж за місяць мирного життя. «Невже це лайно так міцно сидить усередині й вилазить, коли гарненько натиснуть? — питає себе Олексій. — Якість життя диктує культуру спілкування».

За командою Дикуна автобус знову рушає. Габаритні вогні вихоплюють силуети танків і бронемашин, що ховаються за будинками. Ніде нема світла. Неподалік падають міни. Одна за іншою. Потрапить така в хату — і братська могилка готова. Олексій нараховує сім близьких розривів, які освітлюють вулицю й великий напівзруйнований будинок попереду.

— За цією руїною стаємо на якір до ранку, — спокійно говорить спецназівець. Схоже, він уже протверезів. — Виходимо, вивантажуємося. БК залишаємо всередині до ранку. Нам ще двісті метрів іти. За моєю командою. Ідемо один за одним, крок у крок. Дистанція — метр.

Коли всі вивантажилися й нав’ючили на себе все що можна, Дикун підходить до вікна водія й каже неголосно, але жорстко:

— А тобі, дядя, особливе запрошення? Ти хочеш тут у залізній могилі залишитися?

Олександр Сергійович дістає НЗ — пачку цигарок із бардачка (друга — в кишені), і в темряві прилаштовується останнім до групи, забувши в автобусі торбинку з термосом і пиріжками. Спецназівець веде шеренгу по багнюці, якої подекуди по коліно. Чого-чого на війні аж із лишком, то це багнюки, наче її навмисне завозять сюди невидимі вантажівки, поки солдати воюють.

Ось Дикун довів їх до якогось перехрестя. Чекає, доки всі підтягнуться.

— Значить так. Перебігаємо вулицю по одному. Вулиця вся прострілюється. На іншому боці — другий будинок ліворуч ваш. Розташовуйтеся, хто як може, до ранку. Уранці буде хавчик і буде поставлена задача. Питання є?

Питань нема. Поки один за одним перебігають те, що називається вулицею, а насправді селевий потік багнюки, поряд падають чотири міни. Спалахує дах будинку праворуч. Стає світліше й зрозуміліше, куди йти.

— Сепари освітлюють нам дорогу, — жартує один із солдатів.

У будинку, куди врешті дісталися на нічліг, у чотирьох кімнатах уже сплять або просто валяються без сил чоловік десять. «Легко» розміщуються ще десять. У темряві розстилають на підлозі каремати. Запалили на всіх один налобний ліхтарик. Уночі й у хаті світло помітне. Валяться, хто куди. Хтось одразу починає хропти. Бувалий. За вікнами в саду й на сусідніх ділянках одна за одною падають міни.

— Вісімдесята, фігня, — коментує хтось. — О, а це вже серйозно — сто п’ятдесят два міліметри — гаубиця, не х…р собачий.

Олексієві й водію виділяють підвал, у якому вже сплять, похропуючи, троє. Олексій вмикає свій ліхтарик, відстібує від рюкзака килимок, стелить його в кутку: Дістає спальник. Протягує його водієві. Той спершу відмовляється, потім погоджується прийняти. У Олексія светр і штани теплі. Олександр Сергійович взагалі нічого теплого не має. На підлозі знаходять ще один килимок, укладаються. Обстріл припинився.

Прокинуся Олександр Сергійович так само несподівано, як і заснув. Від холоду. Устав, походив по підвалу, переступаючи через тіла. Звик до темряви. Знайшов сходи. Піднявся в хату, де значно тепліше, але замало кисню. Стараючись нікого не збудити, вийшов надвір, аби подихати… димом своєї цигарки.

Згадав про Надю, про те, що збирався ввечері повернутися, про риболовлю. Поспіхом дістав телефон. Зони покриття нема. Зарядка в автобусі. Як його зараз знайти й де? Як він узагалі по такій багнюці сюди дістався? «От що значить німецька якість, — подумав він і жахнувся, згадавши прострелені вікна. — Хто їх ремонтуватиме? За чий кошт? «На війні був? — спитають. — А хто тебе туди посилав, дорогенький?»

А й справді? Чому він поїхав? Чому погодився? Адже він не злякався, врешті-решт, захмелілого Дикуна. Клієнти різні йому траплялися. І страшніші за цього. То чому поїхав? Нема відповіді.