Розділ «Епілог»

«Цивілка» сиділа на ньому так собі. Медвідь уже не видавався хвацьким сталевим комбатом десантної бригади. Його обміняли через місяць полону. Він досі накульгував на одну ногу. На всю праву щоку й частину лоба розповзлася зарубцьована бузкова опікова пляма. Десну справа натирав не надто ретельно підігнаний протез.

Трохи кривлячись від стерпного болю в роті й у нозі, він повільно переходив від фото до фото, від портрету до портрету, і губи його беззвучно ворушилися. Зі стін прямо в очі йому дивилися мертві й живі. Медвідь просив прощення в усіх своїх хлопців, яких він мав би врятувати й не врятував.

Двадцять троє з них загинули, дванадцятеро пропали безвісти, вважай, теж загинули, залишилися під завалами Аеропорту, як у братській могилі. Решта двадцять п’ятеро з тих, чиї очі буравили комбрига з шістдесяти портретів на стінах головної зали Українського дому, у центрі Києва, були поранені — хто тяжко, хто полегше. Дехто досі лежав у шпиталі, двоє були в комі.

Дружина з ним не приїхала. Сказала, надто складно буде на ці фото дивитися. Вона зберігала вагітність. Знову хлопчик, як сказав лікар.

— Може, дівчинка вийде, коли ти воювати перестанеш, — усміхнулася вона до чоловіка.

— Напевно. От лише не схоже, що ця війна скоро закінчиться.

На момент, коли в Києві нарешті відкрилася посмертна виставка робіт американського воєнного фотографа Олексія Молчанова, Медвідь уже командував десантно-штурмовою бригадою.

Він затримався довше біля портрета Скерцо. Той присів, спираючись на одне коліно, на тлі зруйнованого вікна, у якому виднівся задимлений силует згорілого танка, з автоматом на колінах і флейтою біля губ. Очі його були живі й веселі, як завжди. Ось зараз він перестане грати й відмочить якусь свою хохму.

Він і відмочив свого останнього дня. Він був єдиним неушкодженим бійцем зі жменьки поранених, яких сепари взяли тоді в полон. Міг піти з Олексієм і допомогти йому нести Степана. Але відмовився залишити поранених хлопців, і за відсутності загиблого лікаря Айболитя-Сєргєїча до кінця допомагав їм, як міг: поїв спиртом зі своєї фляжки, перев’язував голови, руки й ноги. Обшукуючи його в ангарі з пробитим, як решето, дахом, сепари серед іншого знайшли в його розгрузці флейту в чохлі.

— Музыкант, что ли?[227]

Скерцо мовчав.

— Ага, понятно, еще один немой, — сказав командир сепарів Ваха, весь у чорному, худий і смиканий. — А сыграй-ка нам какую-нибудь песенку, немой. Сыграй нам, падла, «Ще не вмерла…» Вдруг и правда оживет[228].

Сепари навколо розреготалися. Скерцо байдуже подивився на Ваху, потім на решту бойовиків, сплюнув криваву піну під ноги чорному й повільно, наче по складах, процідив:

— А чи не пішли б ви, товариші краснопері, на х…й зі своїми проханнями. Вакарімас ка?

Промовчав би Скерцо, залишився б живий. І побачив би знову свою дівчину, яка повернулася до нього, надіслала смс, що кохає й чекає.

Важко сказати, що більше розлютило Ваху — запропонований кіборгом маршрут руху чи гортанні звуки незнайомої мови, — та він вистрілив Скерцо в живіт чотири рази. Коли Скерцо помирав на холодній бетонній підлозі, йому в горло, ще живому, забили його улюблену флейту…

Медвідь дивився на портрет, у веселі очі загиблого друга, і губи його тремтіли.

Ваха не надовго пережив свою жертву. Він невдовзі загинув від кулі снайпера на порозі найкращого ресторану в Красному Камені. Стрілка, з чуток, найняв один місцевий авторитет на прізвисько Сиропчик, у якого, вибившись у люди, «легендарний» командир «ополченців» «віджав» «ліву» бензоколонку.

Ще одна «легенда народного спротиву Донбасу», у минулому ростовський мийник машин на прізвисько Ламборгіні, загинув тиждень потому, коли давав чергове інтерв’ю двом співробітникам «Первого канала» на руїнах Аеропорту. Прилетів нежданчик — міна 120 мм — і вбив на місці всю трійцю.