Розділ «Глава ІІІ. Андрій-Боксер»

Ви є тут

Аеропорт

16 січня 2015 року

Ранок у сраці світу, як називали Аеропорт самі кіборги, почався спокійно, а закінчився трагічно.

Андрій із позивним «Боксер», красунчик двадцяти трьох років, був єдиним, хто не схотів, аби дядя Льоша (так Олексія називали майже від першого дня його перебування в Аеропорті) зробив його портрет. Усі решта кіборгів залюбки позували й знімалися в перервах між боями — «на щастя» героїчний бекграунд шукати не доводилося. Їм навіть не треба було входити в образ. Вони щойно вийшли з одного бою й ще не пішли в наступний. Очі кіборгів розповідали їхню історію краще за них самих.

Обличчя вояків були закіптюжені, очі світилися так, що, здається, підсвічували денний півморок поміж руїн Аеропорту. Форма на кожному — саме те, що треба для героїчного портрета на фоні війни: брудна, подерта, бронежилет запаскуджений. Поверх нього — розгрузка як у черепашки-ніндзя, з якої стирчав, схоже, повний арсенал усіх захисників сталінградського дому Павлова, разом узятих. Каски теж були героїчні, зі слідами куль та осколків. Маскувальна тканина вибивалася з касок жмуттям і сповзала на очі.

Олексій ніколи не лаштував, або не ставив, портретну зйомку. Але в КАПі виходило так, що об’єкт зйомки, і так дуже колоритний, враховуючи обставини, в одній руці обов’язково мав автомат, кулемет чи гранатомет. У другій сигарету — мабуть, щоби пускати дим у кадр і скидатися на американського солдата в Іраку з обкладинки Time.

В КАПі була пара ПТРС (протитанкових рушниць). Їх теж іноді брали на плече для більш геройського вигляду. Але найприкметнішою деталлю портрета були руки воїнів, руки війни — закіптявілі, замаслені так, що нагадували рукавички з грубої нефарбованої шкіри. Такими могли користуватися, скажімо, середньовічні мисливці на кабана й ведмедя.

— Дядь Льошо, будь ласка, не треба мене крупним планом, я забобонний, — сказав Андрій. Олексію шкода було втрачати такий образ. Андрій наче зійшов із полотна Дейнеки[16] або з екрану німецької кінохроніки зразку 1941 року. Такий собі істинний арієць: під метр дев’яносто заввишки, широкі, але не широчезні плечі, блакитні очі, високі гострі рівні вилиці й світле, майже солом’яне, пряме коротко стрижене волосся. — На мене наречена чекає. Це моя третя ротація. За тиждень — додому.

Третя ротація в перекладі на людську мову означала, що Андрій проводив уже третю зміну в КАПі й був при цьому справжнім щасливчиком. Жодного поранення й навіть жодної контузії.

Коли тиждень тому Олексій приїхав в Аеропорт, його рюкзак з усіма необхідними речами — змінним одягом, шкарпетками, светром, карематом (спальним килимком), спальним мішком і набором ліків, якими можна було врятувати від епідемії Еболи африканське село середніх розмірів, — так і залишився на броні. І поїхав назад у Піски, селище на окраїні міста, яке разом з Аеропортом було переднім краєм оборони українських військ.

Найнебезпечнішими в битві за Аеропорт були вхід і вихід — приїхати й поїхати, скинути БК, «хавчик», воду, рюкзаки й десантувати поповнення. Бійці вистрибували з люків БМП і БТРів під постійним обстрілом, щоби замінити своїх щасливіших товаришів.

Половина захисників КАПу (а на середину січня їх лишилося близько шістдесяти) у такі моменти вишиковувалися біля вікон і гатили з усіх стволів у бік противника, який окопався на іншому краю злітки (близько 700 метрів чи й до кілометра від термінала). Друга половина допомагала новоприбулим розвантажувати машини. Біля нового термінала відразу перед першим посадковим рукавом був «причальний» майданчик, який прострілювався лише з двох сторін, а не з усіх, як у старому терміналі, наприклад, або біля диспетчерської башти. Туди й прилітали «чайки», якщо долітали, звісно.

Хлопці, які вирушали додому, на базу, старалися міцніше закріпити свої рюкзаки на рамах на броні, потім втискалися в усьому озброєнні в тісні люки. І там їх миттю оглушав дріб великокаліберного кулемета на башті, який безупинно працював по невидимому супротивнику.

Крім цього смертельного номера у виконанні групи кіборгів, треба було зробити дві не менш небезпечні мандрівки злітним полем — близько трьох кілометрів до термінала і, якщо пощастить, назад у Піски. Основна частина шляху проходила відкритою місцевістю й під постійним обстрілом. В аеропортах дерев і кущів, як правило, нема. Коли будували Аеропорт, ніхто не міг уявити, що він стане полем брані, і цього не врахували.

Особливо розпиналася сепарська обслуга НСВ[17], яка розташувалася в келії монастиря неподалік. Грізний «Утьос» постійно торохтів пацанам по броні на вході й виході. Кулі його були здатні пробивати броню БМП, калічити й убивати бійців усередині, навіть підпалювати машини.

Не всі добиралися до мети. На злітці стояли з десяток попалених БМПшок, БТРів і кілька танків Т-64 й один Т-72 російської армії. Це були обпалені коричнево-руді сталеві склепи, з командами й десантом, що згоріли всередині. Тих, хто встигав вилізти й був поранений або вбитий, підбирали свої — якщо пощастить. Якщо ні — чужі. Утім, убитим те вже було байдуже.

Хай ти успішно відвоював і відтрубив цілу зміну в КАПі (від семи до десяти днів), аж ніяк не факт, що доїдеш назад живим і неушкодженим. «Українська рулетка — російські гірки», — жартували кіборги.

Механи (водії-механіки) — справжні герої-сталкери, здійснювали такі рейди туди й назад тричі на тиждень. Найлегендарнішим серед них був хлопець із позивним «Доберман». Він був настільки крутий, що працював на цьому маршруті з першого дня оборони КАПу. Тоді, у травні, десантники, які вибили з Аеропорту першу «чеченську орду», могли собі дозволити тамувати спрагу не тільки й не так водою, як незліченними лікеро-горілчано-винно-пивними запасами місцевих «дьюті-фрі». Золота була часинка.

Захмелілий гарнізон старого термінала при цьому страшенно заздрив не менш п’яному гарнізону нового термінала. Адже там було відразу кілька «дьюті-фрі», а не один, як у них, та й вибір напоїв був цікавіший. Доберман не дурний, він і з місця не рушав, поки не отримував свою рідку пайку — черговий Jack Daniel’s, або на лихий кінець Camus, або, якщо вже геть не щастить, White Horse.

Олексія, до речі, в КАП теж привіз Доберман, встигнувши між іншим стрільнути в нього пару пачок Marlboro. Журналіст не курив, але завжди у відрядження (а знімав він по всьому світу виключно війну) возив із собою пару чергових блоків. Бо «давай закурим, товарищ, по одной» — і пішло-поїхало, усі навкруги свої…

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Аеропорт» автора Лойко С.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава ІІІ. Андрій-Боксер“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи