Розділ «Глава XVI. Олександр Сергійович — Водила»

Дикун наказав Олександру їхати з ними на інший край села, «шукати коректувальника вогню».

— Надійшов сигнал, — сказав Дикун. Перегар за ніч не випарувався, а лише став густіший. — А ось і вони, голубчики. Стій, стій!

Олександр різко загальмував, і Дикун з іншими вибігли з автобуса й кинулися за двома сільського вигляду мужиками (на війні якось усі цивільні набувають сільського вигляду), які зникли у провулку.

Олександр заглушив мотор. Ударив себе долонею по лобі. Вилаявся міцно. Він знову забув подзвонити дружині! Дістав телефон. Блимає остання паличка, і зони нема.

Надія не спала всю ніч. Під ранок вона почала телефонувати в міліцію, обдзвонювати лікарні й морги. Олександра або схожого на нього чоловіка ніде не було. Це зовсім не заспокоїло її, а навпаки. Вона випила таблетку, увімкнула телевізор, послухала місцеві новини, вимкнула. Руки трусилися. Обличчям котилися сльози. Вона вся зразу якось стислася й постарішала. Вона знала, що вінповіз кудись якихось військових, але не знала, кого й куди. Була субота. Телефон диспетчера в його конторі не відповідав.

— Стоять, б…дь! — Олександр почув голос спецназівця, що долітав із початку провулку. — На землю, б…дь! Лицем вниз, б…дь! Руки за спину! Лежать, б…дь! Кому сказано!

Далі він чув крики, які не міг розібрати, і стогони, які не треба було розбирати.

Через кілька хвилин обох чоловіків підвели до автобуса. У одного з носа сочилася кров. У другого розпливався синець на всю щоку під лівим оком.

Того, що з розбитим носом, з вигляду старшого, завели в автобус. Олександр сидів, не рухаючись і не обертаючись. Дивився в дзеркало заднього виду.

— Так, документи в тебе місцеві, я дивлюся, і з собою, а телефон де? — спитав Дикун. У голосі його затриманий, хоч би як старався, не зміг би вловити для себе жодної надії.

— Удома залишив, — відповів хлопець років двадцяти п’яти, сплюнувши кров у калюжу крові на підлозі. — Тут же все одно вже зони нема.

— Я, б…дь, тобі щас зроблю зону! — загорлав Дикун страшним-престрашним голосом. — На підлогу, лицем вниз, б…дь. Мабуть, скинув, гад. Якщо щас його знайдемо, я тобі точно, б…дь, яйця відстрелю, сука йо…на! Карась і Шкет, б…дь! Подивіться там у траві по ходу їхнього руху. Точно, мобільні скинули, підараси! — крикнув Дикун у розбите вікно автобуса.

Ті скоро повернулися й доповіли по формі, що «ні х…я підозрілого не знайшли».

Двоє солдат поклали затриманого лицем вниз прямо в калюжу крові, що застигала на підлозі. Дикун сів на коліно позаду, дістав із розгрузки мисливський ніж. І так натиснув вістрям на задню частину стегна затриманого, що в того на сірій штанині проступила кров.

Хлопець застогнав, засмикав головою. Усе його лице було в крові. Своїй і чужій. Спецназівець прибрав ножа.

— Коротше, ми залишаємо ваші документи собі й брата твого затримуємо, — прогарчав Дикун. — Якщо до вечора ти, б…дь, не принесеш нам інформацію про коректувальника, ти дуже пошкодуєш. Ми знаємо твою адресу. Ми прийдемо з твоїм братом, з тим, що від нього залишиться, до вас у гості. Як зрозумів мене, прийом?

— Усе зрозумів, зрозумів, — стогнав і плювався кров’ю хлопець.

Його підняли, підвели до дверей, дали копняка. Він упав у багнюку так, що не міг одразу підвестися. Він сидів задом у багнюці. Він був увесь у багнюці й крові. Він плакав. Ні, скавчав.

У цей час автобус розвернувся й поїхав у «штаб», що розташувався в місцевому клубі. Другого брата повезли туди.

Біля штабу Олександр вийшов з автобуса, оглянув його з усіх боків, похитав головою. Чалапаючи вже без розбору по багнюці, пішов на інший бік місцевого майдану, до колонки. Раптом у ній є вода? Води не було. Але тут засвистіли міни. Вони вибухали навколо щохвилини. Десятки вибухів. Олександр лежав біля колонки, закривши голову руками. Вибухова хвиля возила його по багнюці з боку в бік. Обстріл тривав, здавалося, цілу вічність. Аж ось він закінчився.