Розділ «Глава XVI. Олександр Сергійович — Водила»

А поки що вони їхали в мікроавтобусі «Мерседес», за кермом якого сидів Олександр Сергійович, на війну. В автобусі було тихо, їхали мовчки. Нікому не хотілося розмовляти. Вони навіть не дивилися у вікна. Кожен дивився всередину себе. Зокрема й Олексій.

Він провів три місяці в Техасі, з родиною. З тим, що залишилося від них усіх після смерті Ксюші. Син Арсеній, його чарівна дружина Джейн, п’ятирічна онучка Зоя й трирічний Максим. Ну й кицька з трьома кошенятами.

Олексій проводив багато часу з онуками, грав із ними у дворі у футбол і баскетбол. Вони обожнювали дивитися, як він смішно падає під час гри у сокер[174]. Увечері пили чай, яку Росії, — з варенням, сиром і медом. Вина майже не пили. Не пилося зовсім. «Напевне, усе випили з Ксюшею», — думав Олексій. Вона обожнювала гарне червоне вино. Вона взагалі обожнювала життя, чоловіка, Арсенія, Джейн, онуків, рідних, друзів. Вона була, як прийнято в Росії, хлібосольною й обожнювала готувати. Любила гостей. При Ксюші дім завжди був живим. Їхній дім, який наче помер разом із нею.

Олексію тепер було важко в ньому. Спершу він усюди чув її кроки, дихання, сміх. Він усюди ловив її аромат. Він прибрав усі її фотографії, крім одного портрета, де вони вдвох на фоні фінського середньовічного замку. Десять років тому. Молоді, гарні, вічні. Закохані одне в одного й у життя. Він роздав усі її речі.

Тоді дім перестав звучати й пахнути нею. Дім помер. Для нього.

Тиждень він провів із другом Ренді на форельній риболовлі, на White River в Арканзасі. Вони піймали багато форелі. Щоправда, жодного «екземпляра», як він говорив. Олексій трохи розважився, але все одно в очах, ніздрях і вухах стояла їхня з Ксюшею щорічна щуча риболовля у Фінляндії, до якої вони починали готуватися відразу після останньої пійманої рибини.

Вони завжди були щасливі одне з одним, але Фінляндія була королівством їхнього кохання. Разом вони рибалили, він чистив, вона готувала. Разом збирали ягоди й гриби. Вони завжди залюбки гукали одне одного в лісі, щоби подивитися на кожний новий білий гриб. Фіни не збирають білі й підосичники, тому ті виростають до казкових гігантських розмірів.

«Завжди були щасливі? Щось із пам’яттю твоєю стало, Альошенько», — наче долетіло до нього здалеку відлуння її голосу.

Йому важко було дивитися в синові очі. Очі, які теж часто були на мокрому місці. Тому Олексій намагався якомога більше часу проводити з онуками.

Удома він мав велику колекцію східного мідного, срібного й латунного посуду. І стару любительську колекцію монет, яку вони збирали ще разом із маленьким Арсенієм, поки той у п’ятнадцять років не поїхав навчатися до Америки, де й залишився.

Перед від’їздом в Україну Олексій подарував онукам живу піратську історію. Усе вийшло дуже правдоподібно. Спочатку в дуплі дуба дідусь знайшов пожмаканий, пожовклий, надірваний аркуш старовинного паперу (А4), де були намальовані черепи з кістками й кострубатим піратським почерком було надряпано кілька слів із помилками, а саме «каштовності», «влісі» «камяний хрест».

А ще була накреслена примітивна карта лісу (Арсеній недавно прикупив невелику ділянку дубового лісу, що межував із його землею) з нерівними стрілочками й кривуватим хрестом наприкінці.

Записку явно писали кров’ю. Мабуть, у пірата був розбитий ніс.

Збуджені знахідкою онуки в супроводі батьків і дідуся вирушили на пошуки й скоро знайшли притрушений сухим дубовим листям, нерівно викладений камінням хрест. Почали копати.

Як часто трапляється в таких випадках, не надто глибоко під шаром землі знайшли срібний арабський чайничок, невеликий, але ваговитий.

На денці була арабська в’язь, яку дідусь, що знав мови, одразу, без словника й без окулярів, переклав: «Скарби Алі-Баби».

Коли чайник нарешті відкрили, він виявився вщерть наповненим золотими та срібними монетами минулих років і країн, які тепер навіть на карті не знайдеш. Наприклад, Польська Народна Республіка, Німецька Демократична Республіка, якась СРСР, ІІІ Рейх тощо.

Одне слово, неждано-негадано привалило багатство. Макс і Зоя миттєво стали найбагатшими дітьми Північного Техасу. Довго не могли заснути. Розглядали свої незліченні скарби, й уява малювала їм однооких і одноногих піратів у трикутних капелюхах із папугами на плечах.

Уранці, поки вони спали, він поцілував їх, поцілував Джейн, обійняв і поцілував Арсенія, уперше поглянувши в його очі так, наче прощався надовго. Притиснув його до себе, й Арсеній притиснувся до батька, обійняв його. Олексій раптом згадав, як шестирічний Сеня (так вони його звали вдома) сидів на його колінах за столом. Олексій малював війну. А Сеня її озвучував — бух, бух, бух, тррррр-тррррр-трррр!

І от він знову мусив їхати на війну, і він обіймав дорослого, вищого за нього на зріст і ширшого в плечах, сина. Обіймав його і за себе, і за маму. Вони обидва раптом подумали про одне й те саме. У обох дорослих і гарних мужиків очі стали вологі… Ксюша, навіть мертва, пов’язувала їх своєю любов’ю і їхньою любов’ю до неї…