Розділ «Глава XVI. Олександр Сергійович — Водила»

— Уявіть собі, нема. Якби тільки цього не було, а тут за що не візьмися…

— А як же ви поранених евакуюєте?

— Отак і евакуюємо, принагідно. На чому пощастить… Сьогодні ось — із вами.

Перебіжками майор і водій дісталися автобуса. Чотири вікна були розбиті, один бік продірявлений осколками. Олександр відчинив дверцята. Четверо бійців внесли поранених і вбитих, самі зайняли місця біля розбитих вікон із автоматами напереваги. Майор сів поруч із ним у кабіну.

Їхати вдень було ще небезпечніше, ніж уночі. Майже півкілометра нічийною землею. Як виїхали на відкрите місце, одразу почалася стрілянина. Незрозуміло чия, бо четверо солдат і двоє поранених, які могли стояти, сидіти й стріляти, зайняли місця біля розбитих вікон і відчинених дверей і без упину палили по невидимому ворогу.

Проїхали, точніше, пролетіли повз спалений танк. Стрілянина припинилися. Вже за хвилину вони з усього маху влетіли в мирне життя. По узбіччю назустріч одна одній ішли дві баби — одна з відрами й коромислом, інша з козою. Олександр був щасливий бачити їх, як нікого й ніколи досі в житті. Війна була в минулому. Війна була позаду.

Біля величезного знаку «Красноармійськ» їх чекали дві міські «швидкі допомоги». Поранених і вбитих швидко перевантажили в них. На підлозі в салоні розтікалася велика кривава пляма. «Видно, когось під час перестрілки ще разок полоснуло», — вирішив Олександр.

Майор почав тиснути йому руку, прощатися, перепрошувати за затримку. І тут у нього запрацювала рація.

— Слухаю тебе, Цунамі, — майор відійшов убік. — Добре. Плюс, плюс.

Він повернувся до Олександра. Вираз його обличчя з привітного й спокійного змінився на сумний і стурбований. З таким лицем просять у борг грошей у жебрака…

— Ви, звісно, можете послати нас на х…й, і правильно зробите, — тактовно почав майор. — Але там, на самій окраїні Пісок, там, де ми проїжджали, двох цивільних щойно підстрелили. Вони їхали майже слідом за нами на своїй «дев’ятці». Чоловік і дружина, немолоді. Обоє поранені. Вона — тяжко. Транспорту іншого зара нема. Що скажете?

— Х…лі тут говорити, — Олександр сів за кермо і почав розвертатися. — Слухаюсь, товаришу командир…

Майор залишився в Красноармійську, а з Олександром поїхали четверо солдат із автоматами для прикриття. Дивно, але танк проїхали без стрілянини. І лише потім уже кілька снарядів приземлилися десь за ними, але далеко. Одне слово, проскочили. На самому в’їзді в Піски назустріч їм летів БТР із синьо-жовтим прапором на башті і, не зупиняючись, промчав повз, злегка зачепивши бік автобуса.

На початку головної вулиці димилася покорчена червона «дев’ятка». Поряд стояли п’ятеро військових. Пригальмувавши біля «дев’ятки», Олександр відчинив вікно й спитав у солдат, де поранені. «їх забрали хвилину тому на бетеері «правосеків», — не повертаючись, кинув кремезний офіцер, без каски, зі скуйовдженим волоссям. Потім раптом різко обернувся до автобуса. Олександр із жахом упізнав у ньому Дикуна.

— Дядя! От ти-то мені якраз і потрібний! — радісно загорлав Дикун.

Олексій ішов назад по багнюці через Піски. Стрілянина й обстріли припинилися, наче обидві сторони за взаємною домовленістю почали обідати. Будинки на окраїні села, де проходила лінія фронту, стояли повністю зруйновані. Навіть дерева були наче спиляні осколками. Далі, в глиб села, руйнувань було менше. Подекуди в стінах і дахах зяяли величезні діри від снарядів і мін. На вулиці й навколо будинків було повно сміття, наче мешканці весь рік вивалювали його з осель, перш ніж остаточно виїхати. Цілого скла не було в жодному вікні. Зрідка вікна були затягнуті целофаном або тканиною. Це означало, що там міг залишатися ще хтось із цивільних.

Біля одного з таких будинків він і почув голоси й дитячий плач. Хвіртка була зірвана й валялася на землі. Він увійшов у двір і побачив скорботну картину: хлопчик років десяти лежав долілиць, ридав на повен голос і обіймав мертвого собаку, видно, щойно вбитого осколком. Поряд стояли чоловік і жінка, обидва років сорока. За ними — стара «Волга» з вибитим склом і вся в дірках від осколків, мов решето. Метрів за п’ять від них, у саду, ще димилася в землі велика воронка.

— Вот скажите этим освободителям из Киева, какого хрена они сюда пришли! — одразу почав, побачивши камеру, чоловік. — Мы тут жили нормально, никто никого не обижал. Они заняли здесь дома, как позиции. Напьются пьяные, выйдут на улицу ночью, хирак из гранатомета, а те в ответку по ним. Но мы-то здесь живем! Это ж, б…дь, не Курская дуга. Хотят воевать, пусть вон в поле воюют. Зачем здесь?[176]

Дружина підняла сина, обняла його і разом з ним почала ридати вголос.

— Мы, дураки, остались, думали дом сберечь, барахло сберечь от разграбления, — вів далі чоловік. — Вот дождались. Спасибо вам, ребята! Освободили нас! Спасибо, товариш Президент! Только вот кто за это все заплатит? Кто вернет нам машину, собаку, дом отремонтирует?[177]