Розділ «Глава XVI. Олександр Сергійович — Водила»

У стіні штабу була велика пробоїна. Звідти вивели й винесли чотирьох поранених і вбитого. Убитим був Дикун. Його Олександру було не шкода. Вперше за цей найстрашніший день війни в його житті він відчув щось на зразок задоволення. Серед поранених був і той цивільний хлопець. Завантажили їх усіх разом із двохсотим у його «Мерседес», чи в те, що від нього лишилося…

На зворотному шляху, у мертвій зоні, осколок пробив йому заднє колесо. Але він вирулив на диску, і вони доїхали до Красноармійська. Там Саша поміняв колесо. У Пісках під час останнього обстрілу Саша залишив у багнюці черевик і навіть не намагався його відшукати. Так він і їхав до кінця в пораненому закривавленому автобусі, босий, знявши для зручності другий черевик.

Коли поранених і вбитого забрала «швидка допомога», Олександр залишився з молодим офіцером, який теж їхав у Дніпропетровськ. Олександр намагався подзвонити дружині, але батарейка в телефоні остаточно сіла. Офіцер запропонував свій, але Саша не пам’ятав номер телефону дружини. Прикурювач в автобусі більше не працював. Зарядити акумулятор він не міг. По дорозі штабний офіцер між іншим розповів йому, що вони сьогодні хотіли відправити Дикуна додому, бо той «зовсім з котушок з’їхав на цій війні».

Доїхали до Дніпропетровська, як уже споночіло.

— Я все хотів спитати, а де ваша каска й бронежилет? — прощаючись, спитав офіцер.

— Я їх зняв, — усміхнувся у відповідь Олександр. — А то в них їхати незручно. Війна ж закінчилася, так?

У нього не лише не було бронежилета й каски, він цілий день нічого не пив і не їв. Про термос і пиріжки згадав уже біля гаража. Цигарки у нього теж закінчилися.

Він ішов додому босий, в самих шкарпетках, уже зовсім сивий. Йому більше не було холодно. Він усміхався. Він виконав свій обов’язок пред Батьківщиною. Він допоміг солдатам на війні. Як міг.

А автобус — дрібниці. Відмиє й відремонтує. Головне, щоби не було війни.

З цими думками, з усмішкою на обличчі він дійшов до будинку, піднявся пішки на п’ятий поверх своєї старої «хрущовки» й подзвонив у двері свого минулого та завтрашнього, нового життя.

Коли Надійка отямиться й почне ставити питання, його єдиним, але в прямому значенні залізним алібі буде понівечений автобус, без якого в його історію з пригодами на війні ніхто не повірить. Не лише дружина.