Розділ «Глава XVI. Олександр Сергійович — Водила»

Олексій їхав в Україну, зокрема, й через це. Він хотів подивитися Кетлін в очі й поставити їй кілька питань. Але не застав її в Києві. Вона, як ведеться, була зовсім поруч (!) з війною. У Харкові. Але просила його дістатися принаймні Пісок, аби зробити воєнні action-фото для її статей.

У Києві Олексій не втримався й набрав Ніку. Вона не взяла слухавку, а потім вимкнула телефон. Олексій не намагався аналізувати свої дії, просто хотів її бачити.

Пізніше він подзвонив їй з номера, по готельному телефону. Вона взяла слухавку, упізнала його голос, сказала: «Вас не чути. Передзвоніть». Навіть через телефонну слухавку Олексій чув, як у неї перехопило подих.

Він написав їй лист на імейл, просто хотів «дізнатися, як вона». Ніка не відповіла. І ось тепер він сидів у автобусі, який їхав на війну, думав про Ксюшу, про Ніку, про те, як раптом розбилося все його життя на дрібні незрозумілі шматочки, наче кришталевий бокал, який не можна ні зібрати, ні склеїти.

Уже затемна вони доїхали до Красноармійська. Стали чекати на бронетранспортер. Стояли на узбіччі, курили в кулачок, переговорювалися впівголоса, наче вже були на передовій. У кожного з них це була далеко не перша ходка на війну.

На окраїні Красноармійська в будинках світилося, лунали звуки телевізора, чийсь безладний спів. А попереду була непролазна ніч. Там були селища й села, але не було ні світла, ні життя більше ніякого. Лише суцільна пітьма війни. Солдати стояли між світлом і тьмою, як давні вікінги на березі океану. Куди їх винесе хвиля? Чи всі повернуться додому? Аж у глибині чорної діри виднілися короткі спалахи. Ще беззвучні.

— Усі в автобус, — різко сказав командир.

— Розвантажуємося? — поцікавився хтось.

— Ні. Усі в автобус!

Олександр Сергійович, у футболці з короткими рукавами, тонкій літній жилетці, легких штанах і так само легких, але добре нагуталінених черевиках, стояв разом із бійцями, і його вже пробирав холод жовтневої ночі. Він був радий повернутися в теплу кабіну. Зараз прийде транспорт, повезе бійців. Він подзвонить дружині, щоби не турбувалася, вип’є чайку з термоса, закусить пиріжком і поїде додому.

У цей момент пасажирські дверцята розчахнулися так, наче хтось хотів зірвати їх. У хмарі перегару й порохового диму на сидіння біля нього бухнувся військовий у брудному подертому камуфляжі, у бронику й без каски. У розгрузці поверх броника в нього гримав весь арсенал армії Берега Слонової Кістки. Волосся було скуйовджене й стирчало в різні боки, як у дикуна.

— Значить, так, — почав прибулець, і весь автобус наповнився димним перегаром. — Відтак переходите під мою команду. Обстановка бойова. Зброя — до бою. Я капітан спецназу, позивний «Дикун»! Драстуй, дядя, Новий рік! — повернувся він до водія. — Слухати сюди! Їдемо без світла. Виконувати тільки мої команди. Один неправильний рух — і ми всі двохсоті. Ласкаво просимо до пекла! Поїхали!

Олександр Сергійович не зрозумів, як так вийшло, але він завів движок і без слів рушив із місця.

— Прямо сто метрів, потім бери лівіше трохи, — горлав команди спецназівець. — Додай газу, дядя! На такій швидкості нам усім п…дець! Зараз через п’ятдесят метрів буде згорілий танк. Нам би в нього не в’ї…тися!

На вулиці, у суцільній темряві — близькі звуки кулеметної й автоматної стрілянини.

— Усі на підлогу, б…дь! — спецназівець кричить у салон і сам втискається в сидіння. — Зараз мертва зона — двісті метрів. Якщо виявлять — все, гаплик, б…дь!

Усі в салоні падають один на одного, брязкаючи зброєю й матюкаючись. Олексій залишається сидіти. Він намагається зняти цю картинку. Автобус трусить. Стрілянина ближчає. Темінь жахлива. Тріск розбитого скла. Холодний вітер свистить усередині. На плечі й на голову збоку сиплються осколки. Попали.

— Ще п’ятдесят метрів, б…дь! — горлає Дикун. — Давай, давай, дядя!

Тріскається ще одне скло. Автобус в’їжджає в Піски.

— Стоп, машина, — кричить спецназівець і зразу — в салон: — Трьохсоті є?