Розділ «Глава II. Ніка»

Ви є тут

Аеропорт

30 листопада 2013 року, Київ

Олексій прилетів у Київ на перекладних із Далласа 30 листопада, вдень. Думав пробути з тиждень, змінити заслаблого фотографа, спробувати галушок, сала, горілки й усього, що належить гурманам на цьому клапті землі, який уже понад рік не світився в новинах, ніби його взагалі не було.

Не брав із собою нічого серйозного. Ні броника, ні каски. Після недавніх важких відряджень у Лівію й Сирію чи міг він, досвідчений військовий журналіст, уявити, що не полетить назад ані за тиждень, ані за місяць, ані за півроку? Що його звичайний авіаквиток насправді був не в Київ, а на одну з найдивовижніших, найтрагічніших і найнеобов’язковіших воєн його життя? І, власне, квиток в один кінець.

Він добре знав Україну, Київ, товаришував із багатьма українськими фотографами й не тільки. Чи міг він тоді уявити, що приїхав у найсправжнісіньку війну? Війну між Росією й Україною.

Олексієві йшов п’ятдесят перший рік. Сам він почувався, як то кажуть, у розквіті сил, власне, як і десять років тому, і двадцять. Іншими словами, його розквіт явно затягнувся. Постійна робота на свіжому повітрі війни тримала його форму, і він видавався років на сорок, не більше. Середній на зріст, худорлявий, добре скроєний. Із правильними рисами, глибокими сіро-голубими очима, прямим, майже римським носом і обрамленим сивуватою тижневою поростю ротом. Олексій міг пишатися своєю хвилястою, гарно де-не-де посивілою густою шевелюрою, якій багато знайомих дівчат і жінок навіть заздрили.

Іноді він сам собі нагадував персонажа з плаката американської морської піхоти в старому анекдоті: «Вступай до наших лав! Мандруй світом! Зустрічай цікавих людей! Убивай їх!».

Олексій збирався поспіхом, без особливих тривог. Ксюша допомагала йому складати валізу, акуратно пакуючи сорочки й штани. Нещодавно вона підфарбувала волосся й знову була майже такою ж вогняно-рудою, як двадцять шість років тому, коли вони, випадково зустрівшись, уже не розходилися й вірили, що, як у казці, щасливо доживуть разом до глибокої старості й помруть в один день.

Вони взагалі мало думали про смерть чи хвороби, хоча Олексієве серце починало давати збої. Лікарі переконували, що турбуватися не варто, якщо вчасно вживати правильні ліки від аритмії. Він і вживав — і насолоджувався життям. З нею. А вона — з ним.

Якщо в їхній сім’ї хто й хворів, то це завжди був Олексій (а ще два легкі поранення, контузії, два відрізані пальці — дрібниці). Ксюша була ніби зроблена з криці. Висока, струнка, спортивна, вона бігала на лижах (коли ще жили в Росії) і підтюпцем (уТехасі), завжди швидше від Олексія, по-доброму терпляче чекаючи його на лісових підйомах, і поворотах, і спусках.

У шістнадцять років Ксюша вже була майстром спорту зі спортивної гімнастики — в СРСР це було вагомим досягненням в одному з найпрестижніших видів спорту.

Потім вона пішла в легку атлетику, бігала й стрибала, вступила до інституту на хімію, потім зустріла Олексія й присвятила себе цілковито йому…

Одного разу, вертаючи серед ночі з вечірки, вони спускалися в довгий підземний перехід під Ленінградським проспектом біля Ажурного магазину в Москві. Олексій, сам дуже підшофе, раптом сказав Ксюші, що більше не може тягти на собі її «гарне безживне тіло».

— Я? П-п-п-п’яна? Д-д-дивись!

Ксюша підхопила свою широку спідницю й пішла колесом від початку й до кінця переходу — дарма що туфлі на підборах, — ані разу не зачепившись і не згубивши темпу. На останньому піруеті, ніби в стрибку через коня, вона твердо стада на обидві ноги й балетно розвела руки — навіть не захекавшись.

Стояла в кінці тунелю ледь помітна, тонким зникаючим обрисом із рудою хмарою на голові. Вони ледь добігли до дому, власне, до ліжка. Чи навіть не зовсім добігли. Він уже не пам’ятав дрібниць. Пам’ятав, що любив її без тями.

Пам’ятав, як вони читали одне одному книги вголос, як реготали, просто каталися по підлозі, коли Олексій театрально намагався читати сцену допиту капітана Міляги із «Пригод Чонкіна» («Іх бін арбайтен ін руссіш гестапо»).

Пам’ятав, як їздили по гриби вихідними у Тверську область, за 250 км від Москви — чотири години туди, чотири назад. Щоби просто посидіти на березі річки, подивитися на низьку присадкувату церкву з іржавим дахом по той бік. Щоб їсти смачні Ксюшині пироги з капустою і закручені нею ж в особливому солодкому маринаді хрумкі огірочки, запиваючи цей сніданок на траві гарячою кавою із Ксюшиного термоса і чаєм «Лапсанг сушонг» з Олексієвого. Ксюша сміючись відсовувалася від нього — мовляв, його чай тхне онучами. Що вона взагалі розуміла… в онучах?

Це були незабутні мандрівки на його «тиху батьківщину», як казав Олексій, цитуючи улюбленого Ніколая Рубцова. Вони сиділи звільна, тихо й спокійно щасливі, на березі, на тому ж місці, де Олексій ще десятирічним хлопчаком перепливав річку, загрібаючи однією рукою. Як Чапаєв. Другою високо над головою тримав корзинку з одягом і кедами, зв’язаними шнурками. Здолавши стометрову річку, швидко вдягався і на цілий день ішов у безкраїй сосновий ліс, де збирав гриби, їв ягоди й пив зимну воду з лісового струмка.

Надвечір, коли сонце відкидало з корабельних сосен довжелезні тіні, він із повним кошиком сідав на розпечений сонцем білий мох, вивалював свою здобич, сортував гриби й акуратно складав їх назад, один до одного. Спершу, аж на денце, — великі, криві й непоказні, потім міцненькі, а малі й гарненькі — зверху гіркою. І вже на готовий натюрморт підкладав для краси гілочку малини з бузковими, набухлими соком ягодами. Кожна така корзинка була мистецьким витвором.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Аеропорт» автора Лойко С.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава II. Ніка“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи