Розділ «Глава ХІІІ. Розстріл»

12 квітня 2014 року, м. Солегорськ, Донецька область

— Дивися, дивися, Соня, вони міськвідділ штурмують, — Микола Іванович, старший кранівник «Укрсолі» — єдиного комбінату, який більш-менш функціонує (решта вже померли) в цьому глухому містечку, витирав вуса після раннього сніданку, накритого йому на кухні турботливою дружиною. Сніданок складався з чаю з полуничним варенням і бутерброда з маслом і вареною ковбасою. Микола Іванович спостерігав із вікна свого третього поверху за тим, що відбувалося перед головним входом міськвідділу міліції. — А куди це всі менти поділися, цікаво? Прямо кіно. Якщо почнуть стріляти, вважай, вихідний заробив.

Кранівник підсунув стілець до вікна, сів і далі дивився «кіно». Дружина Соня стояла поряд, хитаючи головою, підпертою маленьким зморшкуватим кулачком, і щось голосила собі під носа, осіняючи себе час від часу лаконічним, не розгонистим хресним знаменням.

За кілька метрів від них розгорталися події, яким судилося стати спусковим гачком того, що пізніше Москва офіційно й неофіційно іменуватиме не інакше як «громадянська війна на сході України». І що Київ неофіційно назве «війною за незалежність», а офіційно — «Антитерористичною операцією». І затягнеться ця кривава бодяга, хоч як її назви, на довгі місяці. Тисячі, включно з мирними мешканцями, будуть убиті, десятки тисяч поранені й покалічені. Сотні тисяч біженців опиняться в сусідній Росії або в інших областях України.

Усі діючі підприємства в регіоні зупиняться, інші будуть зруйновані. Як у 1941 році й у два наступні роки Великої війни, Донбас знову клепатиме танки й самохідні артустановки. Соня з чоловіком дивилися тільки російське телебачення (українське в них погано показувало), і там постійно торочили, наче якісь укрофашисти-бандерівці (хто такі й де вони?) вторглися у Східну Україну, де «волелюбний російськомовний народ» готується відбити нову фашистську агресію («Мати Божа! Та не дай Боже!»).

Як саме робив це «волелюбний народ» Донбасу, п’ятдесятисемирічний кранівник і його дружина могли бачити з першого ряду свого бельетажу на третьому поверсі «хрущовки» без ліфта з біло-сірої силікатної (модель «громадський туалет парковий номер 24») цегли вранці 12 квітня 2014 року.

Як кажуть, запам’ятайте цю дату. Вона тепер стоїть практично поряд із іншою історичною датою, 22 червня 1941-го (навіть набір цифр майже такий самий) — днем «віроломного» нападу фашистської Німеччини на СРСР. Коли першого місяця Великої Вітчизняної «непереможна й легендарна» майже в повному складі здалася в полон, Солегірськ одразу відкрив ворота залізній кінноті Вермахту і був звільнений аж у 1943 році. У 2014-му не було ні залізної кінноти, ні Вермахту, ні «непереможної і легендарної», але місто все одно впало під тиском банди кримських бомжів під керівництвом московського психопата-реконструктора.

Але про це трохи згодом, а поки під вікном заслуженого кранівника, чий дід теж воював і був убитий аж наприкінці тієї довгої війни, тривало захоплення важливого органу влади. Його неквапливо проводили незграбні люди в камуфляжі й чорних масках.

Чоловік двадцять, озброєні автоматами, злякано й нерішучо сиділи під вікнами порожнього відділку міліції та спостерігали за подіями. Їхні колеги підігнали мікроавтобус кольору хакі, на якому, імовірно, і приїхали (на той момент іще незрозуміло звідки) представники масового руху «Народний гнів Донбасу».

Автобус задом під’їхав до вікна на першому поверсі. Один кінець тросу нападники причепили до фаркопа автомобіля, другий — до залізних грат на вікні. З другої спроби решітка вилетіла, і двоє бойовиків прикладами розбили вікно.

Їм самим, напевне, ці дії могли нагадувати котрийсь із численних російських серіалів про ментів і бандитів: вчасно викликаний ОМОН, теж у камуфляжі й масках, відважно й професійно штурмує проіржавілий ангар колишнього підприємства (в Україні, як і в Росії, майже всі підприємства колишні, навіть у кіно), знищує бандитів і звільняє заручників.

Але тут усе було якраз навпаки. Цей загін бандитів штурмував будівлю міліції. Таке рідко побачиш у кіно, адже сценаристи й режисери, хай і не найрозумніші, але таки не повні ідіоти, щоби знімати ненаукову фантастику. Або простіше кажучи — те, чого в житті не буває й у що ніхто не повірить.

Події 2014 року в Україні, однак, наочно довели: життя дуже багатогранне, у ньому побачиш і не таке. Штурм пройшов без жодного пострілу, утім, як і раніше захоплення цілого півострова. Тоді в агресорів не стріляла українська армія, тепер не стріляло відділення міліції.

Але в Криму українська армія була принаймні на місці. Просто не було наказу стріляти. А раз нема наказу, то й узяти нічого. Натомість Солегорському міськвілділу міліції за визначенням і за законом не потрібен був жоден наказ, щоби стріляти в бандитів і порушників. Його обов’язком було денно й нощно підтримувати порядок і захищати спокій мирних громадян.

У відділку тієї ночі й того ранку просто не було кому стріляти! У міськвідділі міліції нікого не було! Взагалі! Навіть собаки Мухтара в наморднику.

Ну припустимо, у банку рано вранці може нікого не бути. Ну в якійсь невеликій або хай навіть у великій організації. Але у відділку міліції, вибачайте! Може, як співається в пісні, «кое-где у нас порой», а саме в Солегорську, бувають такі відділки міліції, де нікого не буває. Може, вони всі, врешті-решт, просто були на терміновому виклику або на ще більш терміновому завданні?

Утім, заради об’єктивності треба зауважити, що в Києві міліціонерів у формі, й особливо даїшників, теж шукали вдень з вогнем цілий тиждень після перемоги майданівської революції, поки вистигав народний гнів. Потім, щоправда, знайшли й знову поставили тих самих на кожному перехресті, наче на згадку про повалений режим.

У Солегорську їх не довелося довго шукати. Вони знайшлися самі. Через пару днів після повалення законної влади в одному окремо взятому за дупу місті вони скромно так, у цивільному, заявилися в міськвідділок тепер уже «чорних масок» і соромливо попросили віддати їм їхні особові справи і документи із сейфів.

— Зброю можете залишити собі, якщо треба. Але ми будемо дуже вдячні, якщо ви бодай папірці (не грошові, звісно, ха-ха) із сейфів віддасте, — вкрадливо попросив дядя в пом’ятому сіренькому костюмі, що показав посвідчення начальника міськвілділу міліції головній «масці», яка навіть не спромоглася відрекомендуватися. — Ну хоча б наші особові справи.