Розділ «Глава ХІІІ. Розстріл»

Стоячи біля барикади, не зважаючи на постових, він зателефонував Розстрілу. Диркін з’явився рівно за дві хвилини, у кітелі, ременях, кашкеті й галіфе. Вони обнялися по-кавказьки, у півкорпусу. Довгов’язий Диркін відвів крабоподібного приземкуватого Шаміля на пару кроків убік від машини й сказав йому майже на вухо:

— Клиент готов и ждет, как заказывал. Мы его отвезли в укгомное место. Там вам никто не помешает. Это на гоге Кагатау, на южной окгаине. Там бывшая база вегтолетчиков. Там вас никто не услышит, ха-ха-ха! Вот Ваня вас пговодит. У вас есть еще одно место в машине?[152]

— Найдется, брат. Спасибо. За мной долг[153].

Чеченець вказав молодому казачку, озброєному дробовиком, на передні пасажирські дверцята. Сам сів іззаду. Їхати до гори порожнім містом хвилин п’ять.

Шаміль відкинувся на спинку шкіряного пасажирського крісла, увімкнув підігрів сидіння й масаж спини та заплющив очі.

Він убив свого першого росіянина в 1995 році. З автомата. А вперше перерізав горло в 1999 році в дагестанському гірському селищі. Вони увійшли в село без пострілів і захопили п’ятьох російських солдат і офіцера. Вони зв’язали їм руки, поклали на землю відразу на виїзді з села, залишили охорону й перевірили все село. Нікого більше не знайшовши, повернулися до кавказьких полонених. Вони вже знали, що робитимуть. Різатимуть їх, як баранів.

Різали по одному, щоби розтягти задоволення. Можна лише здогадуватися, що відчували ті, інші, лежачи лицем додолу, чуючи хрипкі звуки, що вилітали з горла їхнього помираючого товариша, і чекаючи своєї черги.

Коли перша жертва перестала свистіти розкритим горлом і битися в конвульсіях, бойовик став теплому ще мерцю ногою на груди, лівою рукою підняв йому за волосся голову з розплющеними зупиненими вилупленими очима й величезним кинджалом двома-трьома рухами відрізав її від тулуба повністю. Він підніс її високо над своєю головою й закричав «Аллаху акбар!», потім кинув собі на ногу і зльоту вдарив її, як футбольний м’яч. Голова відлетіла метрів на десять і впала в невисоку, недавно скошену траву.

Інші засміялися. Молодий чеченець підбіг до голови й теж ударив її ногою. Чоловік п’ять стали в коло й веселилися, пасуючи одне одному цей кривавий м’яч.

«Хлопчаки», — подумав Шаміль, стоячи осторонь і поблажливо усміхаючись.

У цей час один молоденький російський солдатик устиг якось розплутати собі руки, скочив і зигзагами побіг полем до лісу. Усі кинулися за ним, але Шаміль зупинив їх вигуком:

— Він мій!

Узявши снайперську гвинтівку в одного зі своїх бійців, він став на коліно, прицілився й вистрілив. Куля поцілила солдату-втікачеві у стегно. Той упав із розгону й перевернувся через голову, потім іще раз перевернувся, спробував підвестися, не зміг і поповз далі.

Шаміль неквапно поклав гвинтівку, витяг велетенський тесак і повільно, на своїх міцних кривих ногах пішов слідом за росіянином. Він пам’ятав усе, кожну секунду: як солдатик плакав, благав помилувати його, щось голосив про маму, і як він поставив йому ногу на груди. Узяв росіянина, який трясся й ридав, рукою за волосся й повільно, дивлячись в очі, перерізав йому горло.

Машина зупинилася на горі. Шаміль вийшов з машини. Іти було незручно. Заважала кам’яна ерекція.

Олексій отямився. Він сидів на стільці в якомусь старому темному ангарі. Руки й ноги його були міцно примотані скотчем до спинки та ніжок стільця. В ангарі, крім нього, нікого не було.

Крізь діри в іржавому залізі над головою пробивалися промені світла. Усе було як у голлівудських бойовиках, з точністю до найдрібніших деталей.

Спасибі, хоч не так, як у його улюбленому оповіданні «Колодязь і маятник» Едгара Алана По. Хоча все можливо. Олексій заплющив очі: зараз стіни ангара почнуть зсуватися й усе навколо почне розжарюватися. Але поволоку готичного жаху, що невмолимо опускалася, розрубав близький постріл, потім другий, третій… Ближче й ближче… Олексій сидів, не розплющуючи очей. Стріляли поряд, але не в нього.

Почувся брязкіт залізних дверей. Світло засліпило його, і він мимоволі заплющив очі. А коли знову їх відкрив, перед ним стояв не визволитель Толедо генерал Лассаль, а командир роти, капітан Степан із позивним «Бандер», його давній знайомий. Олексія розв’язали, і Степан вивів його на світло. Дивився на нього й не міг повірити своїм очам.

— Звідкіля ти тут узявся, чому завше на моєму шляху?