Розділ «Глава ХІІІ. Розстріл»

— Завтра-послезавтра будем, брат[118].

— Гад слышать. Буду гад видеть у себя в Солегогске. Я всегда на связи[119].

— Я понял, дарагой, понял. Буду рад! Да, брат, одын просьба есть[120].

— Слушаю, Вогон[121].

— Там у тебя под носом одын журналист из Америки. Алексей Молчанов имя его[122].

— О’кей, Алексей Молчанов. Записал. И что?[123]

— Закрой его для меня, брат. Придержи без шума. Я приеду. У меня с ним свой разговор есть[124].

— Но он же амегиканец[125].

— Ну просто исчез и все. Потерялся, да, брат? Люди теряются, да? Я тебя прошу, брат. Все исдэлаю, брат. Только возьмешь — держи его крепко. Он, шакал, крутой очень[126].

— Хогошо, если он здесь, найдем его. Еще вопгосы есть?[127]

— Нэт, брат, нэт[128].

— Ну, до связи тогда, — Диркін поклав слухавку, пробурчавши під носа цитату з улюбленого фільму: — Не бгат я тебе, гнида чегножопая[129].

Технічно Бараєв зі своїм загоном мав надійти в розпорядження Диркіна, якому Кремль обіцяв посаду міністра оборони нового територіального утворення. Уже були захоплені адміністративні будівлі, відділки міліції й СБУ в Луганську й на випадок майбутньої масової армійської висадки в Красному Камені, де був головний аеропорт Донбасу.

«Чеченський вовк навіть у шкурі підлеглого — звір небезпечний, — розмірковував про себе Диркін. — Зробиш не по-його, у горло вчепиться або руку відкусить».

Диркін викликав помічника, дав указівку розіслати прізвище й ім’я Молчанова по всіх постах і з’ясувати, у якому готелі він зупинився. Доставити до нього особисто без зайвого галасу. Брати без свідків.

14 квітня 2014 року. Солегорськ

— Вас запрошує до себе товариш Розстріл.

Троє людей у камуфляжі й масках із автоматами тупцялися у дверях безлюдного бара. Був ранній ранок. Лише світало. Журналісти в готелі ще насолоджувалися хмільним або вже похмільним сном. Бар щойно відчинився. У меню була оката яєчня, чай, хліб. Олексію, єдиному відвідувачу бару до появи диркінських нукерів, щойно принесли теплий, на смак несвіжий, недопитий учора й підігрітий чай. Звертався до нього чоловік середнього віку з лампасами та прямими вусами, що стирчали в обидва боки, як палиці.

Казак. Олексій востаннє бачив казаків у Криму. Він не знав, звісно, що на півдні й заході Росії останнім часом їх багато розвелося. Діяльність казаків полягала втому, щоби ходити в лампасах і з вусами, хреститися в храмах і біля них, брати участь у хресних ходах і проурядових демонстраціях.

Одного разу леді Брекнелл у п’єсі Оскара Вайлда спитала світського франта, претендента на руку її приятельки, чи він курить. І коли франт щиросердно зізнався в цій поганій звичці, леді Брекнелл схвально зауважила: «Це дуже добре. Бо в Лондоні зараз так багато нероб».