TextBook Диркін змінив білу сорочку на чорну, вдягнув шкіряний фартух під горло, витягнув із валізи короткий залізний прут і почав повільно спускатися сходами, насвистуючи увертюру до «Вільгельма Телля» і відбиваючи ритм штирем по долоні в рукавичці.
Полонений сидів на стільці в задушливій темній кімнатці в одних трусах і шкарпетках, зі зв’язаними за спиною руками й чорним матерчатим мішком на голові, з діркою для носа й рота.
Диркін припинив насвистувати, розглядаючи молодика. Той видавався надто добре тренованим і підкачаним для студента технікуму. Диркін трохи нагнувся й ударив полоненого штирем по правій гомілці. Неочікуваний різкий біль пройняв того з голови до ніг. Полонений смикнувся, замотав головою й закричав.
Диркін ударив іще сильніше, по іншій гомілці. На вулиці криків ніхто не чув. Кожен крик і кожний новий удар чув лише охоронець на сходах.
Крики тривали ще хвилин п’ять. Потім вщухли…
— Я так и знал, — сказав Диркін помічнику, піднявшись до себе в офіс. — СБУшник. Пгидет в себя, запиши все, что скажет. Дать воды — и в подвал. И пговегь, ноги не сломаны?[109]
Він випив води прямо з горлечка графину, дістав телефон і, коли на іншому кінці відповіли, спокійно відрапортував, трохи грасируючи:
— Все идет по плану. Обустгаиваемся. Нагод доволен. Жовто-блакытные не шевелятся[110].
— Папа очень доволен вами, — похвалив його співбесідник. — Продолжайте в том же духе и держите нас в курсе. Еще две телевизионные группы в пути. Это все, чем сейчас можем помочь[111].
— Служу тгудовому нагоду, — бадьоро пожартував Диркін.
— Служите, служите[112], — без жодного натяку на гумор сказали на іншому кінці й поклали слухавку.
* * *13 квітня 2014 року. Ведено. Чечня
— Шаміль, завтра вирушаєш із батальйоном у Красний Камінь, — телефонна розмова велася чеченською. — На броню сядете в Ростові. БК, пайки, стволи та форму, якщо треба, отримаєте там же. Зв’язок на місці триматимете з Розстрілом. Телефон, позивний, канал для зв’язку — все в тебе є. Готовність номер один. Дивися, не підведи мене й Чечню. Іншаала.
— Іншаала, Рамзан. — Почувши гудки, Шаміль Бараєв поклав слухавку, подзвонив помічнику, щоб оголошували тривогу, і ввімкнув телевізор з екраном на всю стіну — новини по «России-24».
«Горожане и жители Солегорского района приветствуют решение о референдуме, — збуджено мовив журналіст, стоячи посеред галасливого натовпу, що похмуро махав прапорами Росії в центрі Солегорська. Над натовпом височів гігантський залізний Ленін із портретом Путіна на грудях. — Вы видите, как радуются люди, как обнимаются с ополченцами, приносят им цветы и еду…»[113]
Шаміль раптом смикнувся, загарчав, скочив на ноги, підбіг до екрана. Перед його очима, на всю стіну, ішов сухуватий, сивуватий чоловік із піднятою камерою. Ось він наблизив її до обличчя. Ліва рука на об’єктиві. На ній не вистачало двох пальців. Відвів камеру. Помилки бути не могло. Убивця його брата й тещі — в Солегорську. Дві години дороги від Красного Каменя!
— Вот и встретились, дарагой! Аллаху акбар![114] — уголос промовив Шаміль, схопив телефон, розгорнув аркуш паперу на столі, набрав номер.
— Гасстъел слушает[115], — пролунав у слухавці картавий голос Диркіна.
— Ну здравствуй, Расстрельчик, здравствуй, дарагой. Ворон это, Ворон[116].
— Вогон, гадтебя слышать. В Кгасном вас заждались[117].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Аеропорт» автора Лойко С.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава ХІІІ. Розстріл“ на сторінці 5. Приємного читання.