Розділ «Глава ХІІІ. Розстріл»

Так і ці казаки. Навіть якщо й не куриш, та все одно з лампасами й вусами, вважай, уже при ділі, потрібний, користь приносиш.

В Україні були свої козаки (Тарас Бульба і його сини, до прикладу), але вони переважно були зосереджені в околицях Майдану в Києві, носили кумедні чуби на лисих головах і шаровари, готували куліш у гігантських чанах на відкритому вогні й на схід України не надто пхалися.

Натомість російські казаки не мали з ними нічого спільного. Вони ненавиділи Майдан, хоч і бачили його лише по телеку. На хвилі російського вторгнення в Україну казаки займали помітне місце серед іншого пістрявого наброду, міських відходів і сільського шлаку, кримінальників, наркоманів, фашистів, садистів, комуністів, шукачів пригод, що розглядали розпалювану війну, як сафарі під боком. Багатьох приваблювала також можливість «скосити грошенят», стріляючи в живих людей, щоби розрахуватися за кредитом на холодильник або пральну машину у своїх рідних мухозасидженськах і бийжидівськах. Війною в Україні Путін одразу вирішував для себе кілька стратегічних питань, одне з яких — що робити з «зайвими» й потенційно небезпечними людьми.

У країні, де навіть за найбільш «об’єктивних» опитувань Путіна підтримували вісімдесят шість відсотків населення, легко можна було без значної шкоди для режиму кинути в топку війни в сусідній «братській» країні відсотків десять — п’ятнадцять найбільш одіозних, найбільш непередбачуваних, найбільш довбанутих, разом із рядженими казаками. Один із яких зараз, знявши маску й шапку, дихав на Олексія міцним хронічним перегаром і чекав відповіді.

— Цікава пропозиція, — сказав Олексій, допиваючи чай і витираючи губи своєю серветкою за відсутності таких на столі. — Так, напевно, звучали запрошення в ЧК в перші роки кипучої діяльності цієї установи. «Вас запрошує товариш Розстріл…» Я можу піднятися в номер?

— Вас чекають прямо зараз, — казак поклав руку на кобуру. — Сказали, це на півгодини. Дуже чекають.

Олексій розрахувався біля стійки бару, вклавши у пачку гривень папірець із заздалегідь приготованими номерами телефонів Тимура й Ніки, на всякий випадок. Не було сенсу залишати телефон газети (хто буде звідси дзвонити в Америку?). Офіціантка перерахувала купюри, усміхнулася й поклала їх у конторський ящик разом із запискою.

Фотограф із казаком вийшов на вулицю. Інші маски рухалися за ними.

«Добре, що фотокамери залишилися в номері», — подумав Олексій. Він не любив, коли його арештовували разом з апаратурою. У ній потім копирсалися, щось ламали. Арештовували Олексія, або затримували, у кожній країні, де йшла війна. Він до цього вже звик. У цьому сенсі катівня диркінського гестапо не могла здатися йому чимось особливим, чого слід було надто побоюватися.

Зрештою, американський паспорт, пристойна зовнішність, упевненість у собі, грошові знаки, а іноді й кмітливість, помножена на певну фізичну силу й відповідні навички, були отим необхідним у таких ситуаціях набором, який зазвичай давав можливість незабаром опинитися на свободі. Якщо й не так уже відразу, то через якийсь короткий проміжок часу, без синців, саден і переломів кінцівок.

За дві хвилини мікроавтобус (у провінції їх досі кличуть «рафік», навіть якщо це «Мерседес») кольору хакі без номерних знаків доправив конвой разом із полоненим до будівлі колишнього відділу СБУ, а нині штабу майбутнього міністра оборони Красно-Кам’янської Народної Республіки.

На стінах кабінету Диркіна висіли портрети Дзержинського, Колчака, Денікіна й Сталіна. «Путін, видно, ще не заслужив», — подумав Олексій.

— А где же Ленин?[130] — поцікавився Олексій, сідаючи на запропонований йому стілець.

Навпроти нього за столом, акуратно застеленим зеленим сукном, сидівтовариш Розстріл. На столі був графин із водою, склянка й чомусь ваговите прес-пап’є. Предмет цей Олексій упізнав (востаннє він бачив його в кіно, у сцені, де якийсь білогвардійський кат щосили лупив ним чергового шарикова), але згадати назву фільму не міг, хоч як намагався, та й навіщо. Темні плями на промокашці прес-пап’є й були, найімовірніше, слідами крові попередніх відвідувачів, ураховуючи, що ні чорнильниці, ні пера на столі не було.

— Да, пгетставьте себе, пгесс-папье[131], — сказав Диркін.

Олексій одразу згадав молодого кіношного задерикуватого Ілліча, Ленін у Польщі, наприклад.

— А где же портрет Ленина? — повторив питання Олексій. — Для фул-хауса не хватает еще одного злодея[132].

— Согласен с вами, — вигукнув Диркін, одягнений в армійське офіцерське галіфе часів придушення антонівського повстання й білу сорочку з коміром-стійкою, перетягнуту підтяжками кольору хакі. — Злодей, как вы выгазились, Ульянов-Ленин, был жидомасоном. Именно он создал пегвое жидовское пгавительство, котогое гасстгеляло цагя-батюшку, Цагствие ему Небесное! — Диркін розгонисто перехрестився, закочуючи очі під стелю. — Оно же готовилось окончательно газвалить Госсию[cxxxiii].

— За все на еврея найдется судья.

За волосы, нос, за сутулость.