Розділ «Глава ХІІІ. Розстріл»

— У нас нічого не було, — бреше Олексій. Він не знає, що ще сказати.

Степан розлючено замахується для наступного удару і… сам опиняється на підлозі. Тепер кров із розсіченої лівої брови заливає його лице. У Степана легка контузія. Він трусить головою, нездатний підвестися, як у нокауті. Олексій про себе рахує до десяти.

«Не вставай, пліз, Стьопо, друже мій, бо доведеться ще раз стукнути», — подумки говорить він. Степан, наче послухавшись внутрішнього голосу свого спаринг-партнера, залишається розгублено сидіти на підлозі.

— Ну чому перш, ніж разом врятувати світ, гарні хлопці у поганому кіно мають обов’язково спочатку розбити одне одному пики? — з цим риторичним запитанням Олексій протягує Степану руку.

Після паузи той бере руку, важко підводиться й одразу сідає на стілець.

— Де тут аптечка? — питає Олексій.

— Там у кутку мій наплічник, — похмуро й відчужено відповідає Степан. Як і вся українська армія, він уміє добре програвати.

Олексій обробляє Степану розсічену брову, каже, що кров зупинилася, але доведеться накласти пару швів.

— Як це нічого не було? — повертається до теми Степан. — Вона каже, що кохає тебе.

— Це не значить, що щось було.

— Так що, виходить, нічого не було?

— Не було.

— Материним здоров’ям поклянешся?

— Клянуся маминим здоров’ям.

Олексій сідає за стіл навпроти. Його мати померла від розриву аорти в 1989 році. Прямо на вулиці. Довго не могли знайти, у моргах шукали. Урешті Олексій, що за день до цього повернувся з Афганістану через поранення, поїхав дивитися труп жінки, яка, за описом працівників моргу, видавалася років на десять молодшою за його матір. Це була вона. Його мати завжди виглядала молодшою за свої роки.

На столі, ніби нізвідки, з’являються горілка, шпроти, сало, хліб, солоні огірки. Після теплої зустрічі давні друзі вивчають план міста…