— Личные получите, а остальные ваши бумаги нам самим пригодятся, — сказала «маска» чистою російською мовою без жодного українського чи південноросійського акценту. — Завтра приходите[102].
Старший мент урочисто вручив старшому бандиту ключі від міста, тобто від усіх сейфів у відділку, від збройової кімнати, від службових машин, і пішов у безстрокову неоплачувану навіть рублями відпустку. А могли б, звісно, і заплатити, «за розуміння й співробітництво».
Того-таки дня, коли був віроломно захоплений міськвідділ міліції, або «ментовка поганая», як її з любов’ю називали місцеві мешканці, СБУшників[103], наче за змовою, теж не виявилося на роботі у їхньому міськвідділі, коли його навідало те саме шапіто «маски-шоу», що гастролювало провінцією.
Звісно, лицарі плаща й кинджала, а то й паяльника й плоскогубців не мають бути видні сторонньому оку. Але ж не настільки, коли заходь до їхньої контори хто хочеш і забирай зброю та секретні документи з іменами й прізвиськами всіх стукачів міста. Література корисна. Стукачі для будь-якого режиму — річ незамінна.
Ось так, на кінець другого дня перебування в Солегорську зі своїм і без того чималим арсеналом «маски» без жодних проблем отримали стрілецької зброї на пару рот і БК для них же на тиждень щільного бою. І тепер на порозі Солегорської адміністрації їх уже очікувала, заламуючи руки, дебела дама передповажного віку з гідроперитною перукою замість волосся — мер міста Авдотья Щепкіна.
— Все в порядке! — зверталася вона у спортивний мегафон «времен очаковских и покоренья Крыма» до ріденької юрби, яка складалася переважно з жінок її ж віку та статури, а також військових і соляних пенсіонерів, що метеляли російськими триколорами. — Это не какие-то пришельцы с запада. Это наши ребята с Донбасса. Я… я… я всегда выступала против новой власти, и вот она закончилась, правда?[104]
Питання адресувалося тому, хто стояв біля неї на сходинках адміністрації, — високому худорлявому чоловіку в кашкеті часів «Білої армії», у високих, начищених до блиску чоботах, у синьому новенькому галіфе й у такому ж новому з голочки френчі вигорілого кольору й фасону. Він був підперезаний шкіряними ременями, як білогвардійський контррозвідник із фільму «Невловимі месники». У правій руці в білій шкіряній рукавичці він тримав стек, яким методично постукував по блискучому чоботу, наче наспівуючи «Поручик Голіцин». Через чорну маску на обличчі важко було зрозуміти, чи є на ньому пенсне. Як неможливо було побачити, наскільки реінкарнований герой іще тієї, справжньої Громадянської війни схожий на поручника зі скаженими білястими очима з білогвардійського гестапо, якому його шеф, полковник Щукін із найпопулярнішого радянського серіалу, якось зауважив: «Я сумніваюся, поручик, чи була у вас мати!».
Цей дивний чоловік був не хто інший, як колишній спецслужбіст, донедавна режисер-любитель і такий же продюсер масових історичних воєнізованих реконструкцій, «російський публіцист і письменник» (якщо вірити Вікіпедії) Аполон Бальзамінович Диркін, що діяв нині під містким і лунким позивним Розстріл.
Диркіна свого часу випхали з «установи» за зрушення по фазі «на грунті націоналізму й великодержавного шовінізму». Але, як відомо, колишніх кадебешників не буває, і талановитий псих дочекався-таки свого другого шансу, який і відкрив дорогу до його зоряного часу. Країні, звідки він приїхав, батьківщині-матері талановитих психів, знову знадобився його талант, і Диркін її не підвів.
Поки влада в Києві думала, як відреагувати на нове вторгнення північно-східного сусіда тепер уже в материкову Україну, Диркін розвинув у Солегорську бурхливу діяльність. Він роздав стрілецьку зброю під запис у блокнот «найкращим людям міста» — безробітним, бомжам, наркоманам, колишнім зекам, персонажам, у яких життєве кредо й професійне резюме відображалися в їхніх татуюваннях. Таким чином він збільшив чисельність своєї маленької народно-визвольної армії до двох повних рот.
На той час у місто на підсилення «повстанців» прибули два БМП і чотири БТРи, «віджаті беззбройним народом в українських силовиків».
Місцевих похмільних гвардійців він розставив по всьому місту й наказав на кожному перехресті зводити барикади. Свій штаб він розмістив у будівлі СБУ. Він страшенно радів наявності глухого підвалу з мережею дрібненьких кімнат-камер, які закривалися зовні на ключ. Але найбільше він уподобав крихітну кімнатку-шафу, без вікон, без дверей, убудовану якимось чином у стіну сходового прольоту між першим поверхом і підвалом. Там стояв один-єдиний стілець і лишався крихітний простір, щоби поряд могла стояти людина і, наприклад, махати руками. Диркін не міг знати, для чого цю кімнату використовували попередні господарі,та це й не мало значення. Головне — він знав, для чого використовуватиме її він.
* * *13 квітня 2014 року. Солегорськ
— Ого, знайома картинка, — майже одночасно промовили журналісти Тимур Орловський та Олексій Молчанов, коли їхнє таксі в’їхало в місто Солегорськ і зупинилося біля першого блокпосту, прямо посередині мосту.
Барикада повністю складалася з автомобільних покришок. Її охороняли троє людей невизначеного віку в цивільних лахах всепроникної фірми «Адідас». Двоє з них були озброєні залізним пруттям, третій — бейсбольною битою. Поряд, біля покришкової стінки, стояли три автомати АКМ. Видно було, що люди в масках почувалися з підручними засобами впевненіше, ніж із автоматами, особливо гравець у бейсбол. «Напевно, одна з найпопулярніших ігор у тутешніх місцях», — зауважив подумки Олексій, не розуміючи, чому покришки досі не спалахнули від перегару чергових по блокпосту.
Перевіривши багажник, салон і документи, «адідаси» в масках пропустили машину.
— Україна — країна старих покришок, утім, як і Росія, — промовив Олексій уголос, поки їхня «Антилопа Гну — 2» тряслася на першій швидкості між бездонних воронок, залишених у міському асфальті не війною, яка ще не почалася, а безтурботно-багатостраждальним мирним життям, яке, скидалось на те, вже закінчувалося.
— У них навіть є національний герой на ім’я Кожедуб Покришкін, — вставив Тимур.
— Ага, а Карл Маркс і Фрідріх Енгельс — не чоловік і дружина…
— …а чотири різних комуністи, — підхопив Тимур.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Аеропорт» автора Лойко С.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава ХІІІ. Розстріл“ на сторінці 2. Приємного читання.