Розділ 10. "УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ" В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Гітлер призначив рейхскомісаром України Е. Коха, гауляй- тера Східної Пруссії, котрий уособлював найбільш брутальну верству нацистської верхівки. Своїм підлеглим він постійно доводив, що доля українців — бути рабами німців; усі, хто становитиме навіть потенційну загрозу для панування окупантів над Україною, мусить знищуватися фізично. Основне місце серед ворожих окупантам сил, на думку Коха, посідала національна інтелігенція, отже, вона перша підлягала винищенню, і коли жертв було порівняно небагато, то це лише тому, що справу ліквідації української національної інтелігенції вже виконала Москва.

Гітлерівський сатрап не робив таємниці зі своїх поглядів, та їх і не можна було приховати, бо вони втілювалися у конкретні дії окупаційної влади. Кохівська адміністрація грабувала й фізично знищувала населення окупованої України. Не позбавлене сенсу припущення, що це була своєрідна солідарність. Кох своєю політикою максимально намагався протиставити відносини між українцями та німцями. Отже, він робив саме те, чого треба було Сталіну і що він наказував робити радянським партизанам, які завдавали німцям шкоди, провокуючи репресії проти українського селянства.

Сталін добре знав, як перед війною українське село ставилося до його влади з її голодоморами, каторжними колгоспами, 10-річними присудами за зібрані на стерні "голодні" колоски. Знав він і те, що німецькі обов'язкові доставлення продовольства з селянського двору удвічі менші, ніж за радянської влади. За німців українське село зажило заможніше, ніж до війни. Дії "народних месників", які насправді ніколи не захищали населення від окупантів, мали змінити настрої на селі на користь Сталіна. Сталінська стратегія, здійснювана українським штабом партизанського руху, дала свої наслідки — сотні спалених німцями українських сіл, сотні тисяч знищених українців.

Маючи на меті здобути нові величезні території на Сході, Гітлер дивився на них як на простір для зростання німецького сільського населення, котре вважав найціннішою частиною нації. Тому посилення німецької нації усвідомлювалося як зростання німецького сільського населення. Україну завжди розглядала Німеччина як ідеальний регіон для сільського господарства. Тому вона не могла не стати об'єктом виняткового значення у майбутній нацистській політиці онімечення Сходу. Для українського народу це було особливо небезпечним.

Україну по черзі обезлюднювали обидва тоталітарні режими. Напередодні війни нацисти планували використати українців у своїх загарбницьких цілях, до того ж у такому разі дії останніх неодмінно повинні були різко загострити уже напружені українсько-польські відносини.

Ставши на шлях конфронтації з Польщею, гітлерівці вирішили скористатися "українською картою". Для цього вони пішли на покращення відносин з українською еміграцією, якій обіцяли підтримувати політичні прагнення українських угруповань, надавати їм матеріальну і моральну допомогу, зокрема створити український легіон. Відтак, поновлюючи контакти з німецькими інстанціями, лідери ОУН робили нову спробу пристосувати політику Третього Рейху до інтересів своїх визвольних змагань. У "Меморандумі" ОУН, переданому у серпні 1941 р. вищим урядовим інстанціям Німеччини, так охарактеризовано суть цієї політики: "Українська Військова Організація (УВО), а згодом її наступниця, Організація Українських Націоналістів (ОУН) під проводом Євгена Коновальця, від початку існування розпочала співпрацю з німецьким Рейхом, спрямовану проти Польщі та Москви. Ці організації сподівалися, що німецький Рейх сприятиме постанню Незалежної Соборної Української Держави". Зовнішньополітична концепція ОУН ґрунтувалася на союзі України з Німеччиною. Аналізуючи цю позицію оунівців, дослідник українського націоналізму Джон Армстронг писав: "Усі, хто мріяв про незалежну соборну Україну, розуміли, що вона може постати тільки із серії катастрофічних змін у Східній Європі. Єдине, що могло б викликати такі перетворення, була велика війна". Іншої зовнішньої сили, котра допомогла б українському народові відновити власну державність, націоналісти на той час не бачили. При цьому керівництву Організації Українських Націоналістів були притаманні незалежна ініціативна діяльність, намагання впливати на німецьку політику щодо України. Тому ініціатор такої війни, Німеччина, ставала природним союзником ОУН.

ЗО червня 1941 р. у Львові в присутності німецьких властей "Рішенням № 1 Національних зборів українців" проголошується Акт відновлення Української Держави. У документі зазначалося: "Відновлена Українська Держава буде тісно спів діяти з Націонал-Соціалістичною Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допомагає українському народові визволитися з-під радянської окупації. Українська Національна Революційна Армія, що створиться на українській землі, боротиметься спільно з Союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі".

Однак досить швидко українським націоналістам довелося розчаруватися: їхні сподівання на німецьку допомогу у відродженні самостійної України зазнали краху. Після відмови провідників ОУН відкликати Акт ЗО червня 1941 р. на членів ОУН падають репресії фашистської системи. Радянські органи безпеки з цього приводу свідчили: "Незважаючи на те, що німецька керівна верхівка протягом кількох років обіцяла членам ОУН виконати основний пункт їхньої "програми", фашистські військові власті не забарилися вжити рішучих заходів до припинення діяльності Українських Націоналістів на створення "Самостійної України", заарештували Банд еру, вигнали з України інших провідних діячів ОУН і заборонили місцевій фашистській адміністрації залучати бандерівців для боротьби з партизанами".

Гітлерівське командування не тільки вжило рішучих заходів для припинення діяльності похідних націоналістичних груп, що на окупованій території організовували українську владу, а й почало відкликати з України тих офіцерів німецької армії, котрі підтримували українських націоналістів. Йдеться, зокрема, про уповноваженого при групі професора Е. Коха, котрий, за визнанням рейхскомісара України від 20 вересня 1941 р., "підтримував українські прагнення до створення самостійної держави настільки, що це було не лише політично нерозумно, а й суперечило німецьким інтересам. Так, професор Е. Кох ухвалив утворення Волинської української ради довірених осіб, що присвоїла собі повноваження, які майже дорівнювали повноваженням уряду рейху. Ця рада довірених хоче, наприклад, призначати керівників українських обласних управлінь, округів і районів, створювати українські суди і призначити суддів; крім того, видавати різноманітні накази й розпорядження українським властям.

Отже, Акт проголошення Української Держави ЗО червня 1941 р. у Львові означав відчайдушну спробу українських патріотів поставити німецьку окупаційну владу перед доконаним фактом і підштовхнути її до визнання законності цього кроку. Проте цей уряд не встиг заявити про себе на дипломатичній ниві. Настав час гірких політичних розчарувань і переходу ОУН до нових форм революційно-визвольної боротьби й нової тактики.

Сьогодні ще не підраховано остаточних втрат гітлерівців у боях з ОУН. Так само, як залишаються вельми приблизними дані про масштаби жертв колаборантів у боротьбі з гітлерівцями. Відкриті колишні таємні архіви документально засвідчують сотні боїв У ПА з фашистами, зокрема на Волині в березні—квітні 1943 р.

Під сумову юючи вищевикладене, варто зауважити факт зацікавленості в українських землях більшості політиків західних держав. Кожна з цих держав намагалася за рахунок "українського питання" вирішити свої проблеми. Внаслідок цього Україна стала не лише одним із головних полів бою у Другій світовій війні, а й "українське питання" набувало характерних ознак, будучи одним із основних питань у дипломатичній боротьбі західних держав та СРСР у роки війни.

Рекомендована література