Розділ 10. "УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ" В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

10.4. Місце України в Гітлерівській концепції завоювання "життєвого простору"

Міжнародна ситуація в Європі докорінно змінилася після приходу Гітлера до влади в Німеччині (ЗО січня 1933 р.). Якщо західні держави якось приховували свої справжні цілі щодо інших країн, то нацисти з властивою їм абсолютною переконаністю в правильності своїх людиноненависницьких ідей не лише не приховували загарбницьких планів, а й з якоюсь самозакоханістю навіть хизувалися ними. Основною метою зовнішньої політики Німеччини з приходом нацистів до влади стало проголошене в "Майн кампф" здобуття життєвого простору для німців як народу вищої раси. Гітлер проголошував: "Певна річ, така територіальна політика не може бути здійснена в Камеру нах, але винятково в Європі. Тому для Німеччини єдина можливість проведення здорової територіальної політики полягає тільки в здобутті нової землі в самій Європі... Слід ясно розуміти, що ця мета може бути досягнутою тільки шляхом війни". "Але якщо сьогодні ми говоримо про нові землі в Європі, то насамперед можна мати на увазі тільки Росію та підвладні їй прикордонні держави". Під останніми фюрер розумів західні республіки СРСР, в тому числі й Україну. Гітлер мав намір збільшити територію Німеччини. Йшлося про завоювання земель, які межували з Німеччиною, а далі тих, що були продовженням перших.

У червні 1933 р. на міжнародній економічній та фінансовій конференції в Лондоні був проголошений шокуючий меморандум глави німецької делегації Гуґенберга. В ньому містилася вимога до європейських держав про передання України Німеччині з цинічним обґрунтуванням — "для більш раціонального використання цієї родючої території". І нічого, "проковтнули" цей шматок європейські акули, хоча, для годиться, й побурчали.

Складну віртуозну дипломатичну гру повела Німеччина зі сусідніми Україні державами, передусім з Польщею. Правителі цієї країни не приховували своїх експансіоністських планів, на яких, як щуку на живця, й ловили німецькі дипломати. Спочатку були закріплені "дружні відносини" підписанням у січні 1934 р. Пакту про ненапад між Польщею та Німеччиною.

А потім, маскуючи свої загарбницькі плани щодо самої Польщі, їй щедро обіцяли багату здобич на сході за рахунок України. У світову пресу прорвалося повідомлення про те, що між цими двома країнами існує таємна угода, зокрема про те, що Україна має стати сферою державних інтересів Польщі.

У промові на великому щорічному партійному зібранні нацистів у Нюрнберзі у вересні 1936 р. Гітлер вигукував: "Якби ми мали в нашому розпорядженні незліченні сировинні багатства Уралу, ліси Сибіру, і якби безкраї родючі рівнини України були в межах Німеччини — ми б мали все".

21 липня 1940 р., вперше повідомляючи військове командування про намір якнайшвидше напасти на СРСР, Гітлер побожно кинув: "Політичні цілі: Українська держава, Федерація Прибалтійських держав, Білорусія...". Через десять днів перед тією ж аудиторією він казав геть інше: "Остаточно Україна, Білорусія, Балтійські держави — нам". Перший вислів повторював поширену тезу німецьких геополітиків, котрі вважали, що для послаблення Росії від неї треба відірвати Україну, яка стане самостійною державою, орієнтованою на Німеччину, і завжди служитиме противагою Росії. Друге — "відображало концепцію здобуття життєвого простору на Сході".

Цю плутанину було повторено на початку березня 1941 р., коли підготовка німецького нападу на СРСР набула максимальної інтенсивності. Настанови Гітлера були такими: "Наступний похід буде не просто збройною боротьбою. Він буде також прорахунком двох ідеологій. Щоб війну довести до кінця, мало зайняти простір, розбити ворожі збройні сили. Уся територія мусить бути розчленованою на держави з власними урядами, з якими могли б укласти мир".

2 квітня 1941 р. А. Розенберг, головний нацистський авторитет із національних питань у Радянському Союзі, котрого Гітлер призначив своїм "уповноваженим для централізованого розв'язання проблем східноєвропейського простору", подав фюреру "Пам'ятну записку № 1". У ній аналізувався стан та містилися рекомендації щодо майбутньої політики в окремих частинах території Радянського Союзу після окупації її німецькими військами.

На відміну від Гітлера, Розенберг дотримувався у зовнішній політиці не екстремістських, а швидше, традиційних імперіалістичних поглядів. Замість фюрерових візій нового колосального німецького життєвого простору па Сході, він бачив там у майбутньому радше новий баланс сил, шукав такого варіанту їх розкладу, який був би найбільш вигідний для Німеччини, забезпечував 'її панування без кардинальних етнічних змін, залишаючи населення на місці.

"До тієї частини, яка в СРСР розглядається як чисто українська, слід додати прикордонні смуги від корінної російської області... щоб послабити її і одночасно мати проти неї постійну противагу. (Йдеться про частини Курського та Воронезького адмінокругів). Так само як частка України розглядався і Крим. На досягнення цієї політичної мети було б спрямувати адміністративне та економічне упорядкування всієї української області".

План Розенберга передбачав збереження етнічного характеру східних територій, за винятком Прибалтики. Основним для нього було послабити Росію. Звідси — Розенбергів задум утворити навколо Великоросії ланцюг національних держав, залежних від Німеччини та ворожих до Росії, однією з яких була Україна. Вона була найбільша, тому й вимагала до себе найбільшої уваги.

Таких поглядів дотримувалися й деякі інші впливові особи Німеччини, особливо серед вищих військових кіл, які пам'ятали німецький прохід на Україну 1918 р. на запрошення Центральної Ради. Ці погляди не збігалися з планами Гітлера й тому не мали результату. Фюрер відкинув пропозиції Розенберга. 25 квітня 1941 р. Розенберг завершив роботу над "Пам'ятною запискою". Викладений у ній план передбачав створення на окупованій радянській території колоніальних сатрапій у вигляді німецьких рейхскомісаріатів Остланд (Прибалтика, Білорусія, Україна, Московія, Кавказ). Україна за цим планом мала простягтися аж до Волги.

У січні 1941 р., виступаючи перед підлеглими з таємною промовою, рейхсфюрер СС Г. Гіммлер говорив, що "головною метою війни проти Радянського Союзу є знищення ЗО млн слов'ян". 2 травня економічний штаб "Схід" затвердив принципи німецької політики на окупованій радянській території:

— "війну можна вести тільки за умови, що... всі німецькі збройні сили зможуть харчуватися за рахунок Росії;

— коли ми заберемо з країни все, що нам потрібно, десятки мільйонів людей, безсумнівно, помруть від голоду".

Коли нацисти писали "Росія", вони мали на увазі СРСР, а коли йшлося про продовольство — Україну.

16 липня 1941 р. на нараді з питань окупаційної політики Гітлер наголосив: "Отже, ми наголошуватимемо, що змушені окупувати ту чи іншу область, управляти, навести в ній лад; в інтересах населення забезпечити спокій, постачання продовольством, рух на шляхах тощо. Ніхто не мусить мати змогу розпізнати, що ми починаємо остаточне врегулювання".

Про українську територію Гітлер ще додав: "Антонеску хоче Бессарабію та Одесу зі смугою землі у напрямі на захід — північний захід від Одеси". Він дав зрозуміти, що бажання румунського диктатора буде вдоволено. "В основному, — вів далі Гітлер, — перед нами зараз стоїть завдання розрізати велетенський пиріг відповідно до своїх потреб, щоб ми могли: по- перше, опанувати його; по-друге, управляти; по-третє, експлуатувати. Основні принципи: ніколи знову не повинне стати можливим утворення військової держави на захід від Уралу, Німеччина сама бере на себе захист цього простору від усіх можливих небезпек... Тільки німець має право носити зброю, а не слов'янин — не чех, не козак або українець".

На цьому тлі вирізняється проукраїнська лінія Розенберга, котрий вважав, що, безперечно, в кожному комісаріаті необхідно по-різному ставитися до населення: "На Україні нам слід розпочати з культурних справ; там ми повинні розбудити історичну свідомість українців". Пропозицію заперечив Герінг: на Україні німці насамперед мають думати про те, як отримати від неї максимум продовольства. Також на Україні потрібно заохочувати певні прагнення до незалежності.