Основні етапи розвитку політичних доктрин у XX ст.

Історія західних політичних вчень

Розгляд конкретних політичних доктрин передбачає певний рівень абстрагування від дії низки чинників. У їхній сукупності помітна роль належить контекстовому дискурсу, що твориться політичною наукою. Формують політичні доктрини не лише вчені, теоретики, але й політичні актори, які діють свідомо, позиція яких залежить від рівня розвитку політичної науки в певний момент, а не лише від різного рівня інтересів і актуальних цілей. Перед розглядом конкретних політичних доктрин доцільно звернутися до аналізу домінуючих концепцій у політичній науці, які були властиві XX ст. На думку Д. Істона,*5 розвиток політичної науки охоплює чотири самостійні етапи: формальний (правовий), традиційний, або добіхевіоральний, біхевіоральний і постбіхевіоральний. Така класифікація може бути алгоритмом щодо розуміння етапів еволюції та розвитку головних політичних доктрин.

*5: {Истон Д. Политическая наука в Соединенных Штатах: прошлое и настоящее / Д. Истон // Современная сравнительная политология : хрестоматия. – М. : МОНФ, 1997. – С. 10.}

Формальний, або правовий, етап був властивий політичній науці у другій половині XIX ст. Він відповідав періоду становлення власне політичної науки і вирізнявся домінуючою увагою до вивчення правових засад організації та функціонування політичного простору, який зводився до базових інститутів: держава у форматі уряду, парламенту та багатьох інших головних структурних інститутів, а також політичних партій. У межах цього етапу переважало переконання, що достатньо лише описати закони, які регламентують повноваження влади, основних політичних інститутів у межах окремої країни, і ми отримаємо вичерпне розуміння політичного розвитку цієї країни. Фактично існувала впевненість про відповідність між правовими нормами, які регламентували повноваження політичних акторів, та їхньою практичною діяльністю, що зумовлювало домінування формально-легального описового підходу в політичній науці того часу.

Традиційний етап починає формуватися наприкінці XIX ст., коли об'єктом наукового аналізу в політичній науці, поряд з офіційними політичними інститутами, стали також неформальні. Саме в межах цього етапу в сферу політичного аналізу потрапили групи інтересу, а також різні варіанти груп тиску. Зосередженість на формальних і неформальних об'єднаннях спонукало оформлення в межах політичної науки потужного напряму – інституціоналізму. Представниками "старого інституціоналізму" у першій половині XX ст. були Е. Баркер, Дж. Брюс, Т. Коул, Г. Ласкі, К. Фрідріх та ін. У своїх дослідженнях вони основну увагу приділяли лише базовим інститутам – державі, владі у форматі трьох складових, політичним партіям, бюрократії. Відповідно державу трактували як головний інститут, який був над іншими інститутами нижчого рівня. Дослідження цих інститутів мало переважно нормативний характер. Також вивчали зовнішні чинники, які впливали на функціонування цих інститутів. Інституціоналізм завжди відчував на собі певний вплив консерватизму, оскільки в ньому низку суспільних інститутів – монархію, церкву, становий характер суспільства – розглядали як первинні, постійні та базові характеристики, які визначали суспільно-політичне життя й індивідуальну поведінку.

Вивчення політичних інститутів значною мірою було спрямовано на аналіз системи державного управління. В політологічних дослідженнях недостатня увага приділялась методології. Здебільшого дослідження мали позитивістсько-описовий характер. Виняток становили представники Чиказької школи, яка сформувалась у 20-х роках XX ст. у Чиказькому університеті навколо Ч. Мерріама. Представники цієї школи активно зверталися до конкретних емпіричних досліджень. Вони доводили, що розвиток політичних знань може відбуватися лише за допомогою міждисциплінарних досліджень із застосуванням прикладних політологічних досліджень.

Термін "біхевіоралізм" (англ. behavioui– поведінка) перейшов у політичну науку з психології у 40-ві роки XX ст. Спочатку він набув популярності у США, згодом поширився у наукових доробках учених з країн Західної Європи. В 1945 р. у США було створено

Committee on Political Behaviour, а у 1950 p. уперше президентом Американської асоціації політичних наук було обрано прихильника біхевіоралізму П. Одегарда. У 50–60-ті роки він став домінуючим у політичній науці. Його вплив на політологів був настільки значним, що досить часто йшлося про біхевіоральну революцію в політичній науці.

Девід Істон звернув увагу на концептуальну відмінність між термінами "біхевіоризм" і "біхевіоралізм". Поняття "біхевіоризм", на його думку, належить до теорії людської поведінки в психології. В політичній науці треба послуговуватися терміном "біхевіоралістичний".*6 Обґрунтування коректності подібного висновку автор вбачає в особливості біхевіоралістичного підходу щодо аналізу політичних явищ і процесів. Цей підхід концентрується на таких твердженнях:

*6: {Истон Д. Политическая наука в Соединенных Штатах: прошлое и настоящее / Д. Истон // Современная сравнительная политология : хрестоматия. – М.: МОНФ, – 1997. – С. 13–15.}

• у центрі аналізу повинна бути поведінка, яку можна спостерігати на рівні особи та політичного інституту;

• будь-який аналіз цієї поведінки треба піддавати емпіричній верифікації.

Відповідно кожен дослідник у межах біхевіоралістичного підходу має конкретно визначити: що саме він прагне вивчати; які теоретичні положення будуть взяті за основу; як будуть використані емпіричні дані. З-поміж прихильників біхевіоралістичного підходу домінує погляд, що емпіричним дослідженням завжди має передувати теоретичний аналіз. На думку Д. Сандерса, теорія є інструментом в емпіричному дослідженні, адже саме теорія дає змогу генерувати гіпотези, які після цього треба тестувати, та визначає формат емпіричних даних, які варто збирати до аналізу.*7 Одночасно в процесі дослідження потрібно мінімізувати вплив особистих цінностей вченого-дослідника та цінностей, які характерні на певному конкретному етапі самому суспільству.

*7: {Sanders D. Behawioralizm / D. Sanders // Теогіе і metody w naukach politycznych. – Krakow : Wydawnictwo Uniwersytetu Jagieloiiskiego, 2006. – P. 59.}

Філософською основою біхевіоралізму став позитивізм О. Конта, зокрема положення щодо розуміння природи емпіричної теорії та щодо питання про хибність теорії. В біхевіоралізмі, подібно як і в позитивізмі, є такі критерії оцінки "доброї" теорії:

• вона має бути внутрішньо не суперечливою, не може охоплювати твердження, які потребуватимуть додаткового з'ясування;

• вона має бути не суперечливою щодо інших теорій, які вивчають пов'язані між собою явища;

• вона здатна генерувати емпіричні прогнози, які можна протестувати за допомогою спостережень.

Наголос на необхідності спостереження та емпіричній верифікації зумовлює характерні властивості біхевіоралістичного підходу. Зокрема, йому властиве переконання щодо безальтернативності систематичного звернення до всіх без винятку суттєвих емпіричних даних, а не стосовно довільно обмеженої кількості емпіричних прикладів. Це означає, що у випадку тестування теоретичного твердження дослідник не може обмежитись окремими прикладами, які мали би підтверджувати теоретичні висновки. Він повинен розглянути всі наявні випадки, котрі потрапляють під таке теоретичне твердження. Саме з цього приводу особливого значення набули статистичні дані та їхній наступний аналіз у політологічних дослідженнях.

Ще однією принциповою властивістю біхевіоралістичного підходу є твердження, що наукова теорія і/або наукове положення повинні підлягати фальсифікації. Згідно з цим підходом теорія вважатиметься науковою, якщо вона здатна на основі аналізу емпіричного матеріалу генерувати прогнози, які підлягають наступній фальсифікації. Поняття "фальсифікація" розглядають як синонім верифікації, тобто перевірки отриманих результатів (повторення за обраною методикою дослідження). Теорії, що не продукують подібних прогнозів, відповідно не варто перевіряти. їх трактують як тавтологію ^(повторення того самого).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія західних політичних вчень» автора Романюк А.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні етапи розвитку політичних доктрин у XX ст.“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Глава 1. КОНЦЕПТУАЛЬНА ЛОГІСТИКА РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИН У XX СТ.

  • Основні етапи розвитку політичних доктрин у XX ст.
  • Глава 2. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ЛІБЕРАЛІЗМУ

  • Соціальний лібералізм

  • Неолібералізм

  • Розвиток лібералізму в 90-х роках XX ст.

  • Глава 3. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА КОНСЕРВАТИЗМУ

  • Консерватизм першої половини XX ст.

  • Консерватизм другої половини XX ст.

  • Глава 4. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ НАЦІОНАЛІЗМУ

  • Плюралізм націоналізмів у першій половині XX ст.

  • Політична доктрина сіонізму

  • Афроамериканський націоналізм

  • Антиколоніальний націоналізм

  • Націоналізми етнічних груп

  • Глава 5. КОНФЕСІЙНІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ

  • Теологія визволення

  • Суспільно-політична доктрина ісламізму

  • Глава 6. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА ФАШИЗМУ ТА НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМУ

  • Загальні та особливі характеристики фашизму і націонал-соціалізму

  • Політична доктрина італійського фашизму

  • Політична доктрина націонал-соціалізму в Німеччині

  • Глава 7. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ КОМУНІЗМУ

  • Ленінський етап розвитку комунізму

  • Етап сталінізму

  • Процес десталінізації та повернення до ортодоксії

  • Стагнація ортодоксального комунізму, розвиток радикалізму та початок декомунізації

  • Сучасний стан розвитку міжнародного комунізму

  • Глава 8. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ ТА НЕОМАРКСИЗМ

  • Розвиток політичної доктрини соціал-демократії у першій половині XX ст.

  • Розвиток демократичного соціалізму після Другої світової війни

  • Розвиток доктрини соціал-демократії наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX ст.

  • Розвиток неомарксизму в XX ст.

  • Глава 9. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ПОПУЛІЗМУ

  • Аграрний популізм

  • Економічний популізм у країнах Латинської Америки

  • Політичний популізм у європейських країнах

  • Глава 10. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ФЕМІНІЗМУ

  • Фемінізм "другої хвилі"

  • Глава 11. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ЕКОЛОГІЗМУ

  • Розвиток доктрин екологізму науковцями, експертами

  • Міжнародні екологічні конференції

  • Партії зелених і екологічні громадські організації та ініціативи

  • ВИСНОВКИ

  • СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ