Основні етапи розвитку політичних доктрин у XX ст.

Історія західних політичних вчень

Модель "дилема в'язня" розробив М. Флуд. Зміст її такий. Двох злочинців затримали у підозрі про скоєння злочину. В інтересах слідства їх утримують окремо, щоби вони не могли спілкуватися між собою. Визначення міри відповідальності залежить від поведінки кожного з них та їхньої спільної поведінки. Якщо один з двох підозрюваних зізнається і наведе достатню кількість аргументів щодо вини партнера, тоді його партнера засудять до десяти років позбавлення волі, а того, хто зізнався, звільнять. Якщо жоден з двох підозрюваних не зізнається, то кожен з них отримає по одному року. Якщо у скоєнні злочину зізнаються обидва, то кожен з них отримає по шість років.

Отже, спроба кожного з підозрюваних поводитися раціонально окремо від іншого зазвичай призводить до негативного результату для обох, і вони обидва отримують по шість років. Тобто, відсутність співпраці призводить до найбільш негативного результату.

Друга відома модель теорії ігор – "дилема курчати". Вона належить до моделювання взаємовідносин двох учасників в умовах гострого конфлікту. Назва походить нібито від реальних ігор, в які бавилися американські підлітки. Гра така: з двох протилежних боків назустріч один одному вузькою дорогою мчать на великій швидкості два мотоциклісти. Кожен з учасників має на вибір лише два варіанти поведінки: звернути, щоб уникнути зіткнення, і дати дорогу іншому (в цьому випадку той, хто зверне, вважатиметься боягузом і програє – він є "курчам"), або їхати і не звертати, розраховуючи, що суперник схибить і зверне, або існує велика загроза зіткнення і можливого каліцтва, або навіть загибелі. У цій дилемі виявляється принципове протиріччя між ієрархією преференцій індивідуального гравця та раціональністю з погляду обох учасників гри. Оптимальним варіантом для обох є попередня домовленість, результатом якої може бути відмова від участі, або звернення обох, щоби уникнути зіткнення. Інші варіанти стратегії передбачатимуть небезпеку трагічного фіналу для обох. Дослідники теорії ігор доводять, що нераціональність поведінки обох учасників запрограмована нераціональністю правил цієї гри. Найліпший варіант – уникати подібних ігор (у політиці прикладом такої моделі гри вважається гонка озброєнь, протистояння СРСР і США під час Карибської кризи тощо).

Наприкінці XX ст. у політичній науці поширився постмодернізм. Значний вплив на становлення цього підходу мав американський дослідник Рональд Інглегарт (нар. 1934), який досліджував політичні цінності. На підставі аналізу досвіду 43 країн світу він дійшов висновку, що відбувся перехід ціннісної системи людства від матеріалізму до постматеріалізму. Під матеріальними цінностями він розумів вимоги добробуту, фізичної та психологічної безпеки. Постматеріальні цінності характеризувалися параметрами якості життя, можливістю самореалізації особи тощо. Визначальним чинником формування системи цінностей були умови, за яких відбувається соціалізація певного покоління. Зміна системи цінностей настає тоді, коли до активної діяльності приходить нове покоління, яке соціалізувалося в нових умовах.

Постмодернізм асоціюється з культурним детермінізмом. Культура майже повністю визначає досвід людини. Крім того, постмодернізм передбачив відмову від акценту на пріоритетності засад економічної ефективності, бюрократичної раціональності. Наголос робиться на переході до гуманнішого суспільства, де самостійності, багатоманітності та творчості особи надається належний простір. Відповідно постмодернізм постає з критикою теорії модернізації за її відверто детерміністичний характер та вестернізацію моделей суспільного розвитку. Представники постмодернізму наголошували, що зв'язок між економікою, культурою та політикою має взаємодоповнювальний характер. Економічній і політичній системам однаковою мірою необхідна підтримка з боку культурної системи суспільства, інакше вони мали б опиратися лише на застосування фізичної сили, що само по собі є неефективним. У цьому випадку йдеться не про лінійну залежність, а про системний підхід.

Щодо географічної складової моделей розвитку постмодернізм стверджує, що насправді модернізація розпочалася на Заході, але нині цей процес набув глобального виміру і не вичерпується лише одним еталоном, а має багато виявів. Наприкінці XX ст. модерніза-ційні процеси очолили країни Південно-Східної Азії, розвиваючи попередній досвід модернізацій, додавши до західного свій варіант.

У 70–80-х роках минулого сторіччя відбулося концептуальне оформлення нового інституціоналізму (декотрі автори використовують поняття "критичний інституціоналізм") як провідного теоретико-методологічного напряму сучасної політичної науки. Цей напрям, як зазначав К. фон Бейм, розвинувся передусім у межах теорії модернізації, оскільки в ній наголошувалося, що головним чинником суспільних змін є розвиток політичних інститутів*9. Відомо, що поява нового інституціоналізму була критичною та творчою реакцією на здобутки і розвиток біхевіоризму, який вивів на першу лінію проблематику поведінки і відповідно відставив на маргінес дослідження інститутів. Суттєвим чинником стали нові досягнення самої політичної науки. Вивчення процесів демократизації на підставі досвіду боротьби з тоталітаризмом і початок "третьої хвилі" демократизації сформулювали нові параметри дослідження інститутів. Саме в такому контексті й треба розглядати зміни, що відбулися у Центральній та Східній Європі внаслідок краху "реального соціалізму", що призвело до значної трансформації інститутів, які існували у цих країнах і формували нові інститути у перехідних суспільствах.

*9: {Beyme Klaus von. Wsp61czesne teorie polityczne / Klaus von Beyine. – Warszawa : Wydawnictwo Naukowe "Scholar", 2005. – S. 90.}

Новий інституціоналізм, або "критичний інституціоналізм", сприяв, на відміну від старого інституціоналізму, залученню до аналізу не лише найсуттєвіших інститутів – держави, уряду, парламенту, партій та бюрократії, а й інститутів "другого порядку", а також неформальних інститутів. Поняття "критичний" не є другорядним у цьому трактуванні. Воно засноване на постулаті, що відбувається не звичайне повернення до вивчення інститутів і протиставлення пріоритетності поведінки (це властиве біхевіоризму), а зазначає, що звернення до категорії політичних інститутів відбувається одночасно з вивченням поведінки чинних політичних акторів у системі координат теорії раціонального вибору. Тобто, в цьому випадку основні засади біхевіоризму залишаються актуальними. На наш погляд, у неоінституціоналізмі відбулося ускладнення самого підходу, коли завдяки синтезу критично й одночасно творчо залучили до нового інституціоналізму підходи біхевіоризму і теорії раціонального вибору, а також багатьох інших попередніх теоретичних концепцій.

Гай Петерс зазначав, що головними індикаторами нового інституціоналізму, які, з одного боку, констатують його цілісність і одночасно вирізняють з-поміж інших теоретичних концептів, є: по-перше, аналіз формальних (офіційно прийнятих) і неформальних структурних рис суспільства і/або політики; по-друге, фіксація певної стабільності в часі структур, що розглядаються; по-третє, інститути повинні впливати на індивідуальну поведінку своїх членів, і цей вплив може бути формальним і неформальним; по-четверте, інститутам має бути властива певна система спільних цінностей, які визнають члени цих інститутів*10.

*10: {Peters G. Institutional Theory in Political Science. The "New Institutionalising / G. Peters. – London; New York : Pinter, 1999. – P. 17–18.}

Загальною ознакою, що об'єднує всі існуючі різновиди неоінституціоналізму в певну цілісність, є позиціонування інститутів як центрального компонента політичного життя. Відповідно аналіз політичного простору варто починати з інститутів, а не з громадян чи соціальних груп. Новий інституціоналізм наголошує на вирішальній ролі інститутів щодо детермінування поведінки індивідів, і саме інститути зумовлюють регулярність політичної поведінки акторів.

Новий інституціоналізм поєднує багатоманітність відмінних підходів. На думку Г. Петерса, можна виділити шість головних напрямів сучасного неоінституціоналізму*11. По-перше, нормативний інституціоналізму засновники якого Дж. Марч і Й. Олсен значну увагу приділяли вивченню ролі норм у формуванні та функціонуванні інститутів та визначенні індивідуальної поведінки. По-друге, інституціоналізм раціонального вибору, де наголошується, що поведінка є функцією правил і стимулів більше, ніж норм і цінностей. Інститути для цих груп є системою правил і стимулів, дотримуючись яких особи намагаються максимізувати власну корисність. По-третє, історичний інституціоналізму в якому стверджується, що для розуміння логіки розвитку політики треба визначити початкові рішення, котрі характеризують наступний політичний курс. По-четверте, емпіричний інституціоналізм, який найбільшою мірою є спадкоємцем "старого" інституціоналізму і стверджує, що структура управління детермінує відмінності в способі реалізації політики та виборі, який здійснює влада. По-п'яте, інтернаціональний інституціоналізму який стосується інститутів, що функціонують поза національними державними утвореннями. По-шосте, соціальний інституціоналізм, який охоплює систему взаємовідносин між державою та суспільством, зокрема інститути неокорпоративізму. Безумовно, жодна зі зазначених версій нового інституціоналізму не забезпечує повного і вичерпного розуміння інституційної поведінки, але кожна з них відкриває свій, особливий ракурс такого широкомасштабного явища, як неоінституціоналізм. Усі разом вони сприяють його кращому розумінню.

*11: {Там само. – С. 19–20.}

Отже, загальним у наведених визначеннях політичного інституту є те, що вони (інститути. – А. Р.) – певне структурне утворення, яке задає параметри для взаємовідносин у суспільстві й регламентує політичну діяльність. Як своєрідний механізм упорядкування та управління політичними процесами політичні інститути охоплюють структуру/організацію; систему прийнятих в інституті норм, цінностей або таких, які визнає цей інститут (це може бути також нехтування існуючими правовими нормами у країні); зразки поведінки/взаємовідносин, відповідно функції, які виконує цей інститут у суспільстві; засоби та механізми, завдяки яким інститут функціонує. Саме політичні інститути забезпечують стабільність політичної системи, їх можна розглядати як елементи цілої системи.

Новий інституціоналізм як теоретико-методологічний напрям у політичній науці сформувався на початку 80-х років XX ст. і перетворився нині на домінуючий напрям. Головною ознакою неоінституціоналізму є те, що політичний інститут вважають центральним компонентом політичного життя. Відповідно аналіз політичного простору треба починати з інститутів, а не з громадян чи суспільних груп. Політичні інститути – це досить довготривалі нормативні форми зв'язків і взаємовідносин, за допомогою яких відбувається політичне життя. Новий інституціоналізм наголошує на вирішальному значенні інститутів щодо детермінування поведінки індивідів, саме інститути зумовлюють регулярність політичної поведінки акторів. Подібного рівня регулярності не могло би бути за умови відсутності політичних інститутів. Неоінституціоналізм висунув на порядок денний питання необхідності вивчення всієї багатоманітності формальних і неформальних інституційних форм політичного життя, що дало змогу суттєво збільшити параметри не лише політичних систем, а й політичного знання.

Отже, політична наука протягом XX ст. пройшла значний шлях розвитку, який характеризувався низкою якісно відмінних етапів. Кожен з цих етапів позначився на становленні й розвитку політичних доктрин і одночасно відчув на собі відповідний вплив домінуючих у конкретний момент політичних доктрин. Політичні доктрини були своєрідним містком між політичною думкою, теорією і політичною практикою, конструкцією, яка забезпечує взаємозв'язок і взаємовпливи між ними. Однак їхню роль не можна трактувати лише технічно, адже політичні доктрини мають вирішальне значення у формуванні системи політичних поглядів, переконань громадян, що виявляється у відповідних політичних діях або бездіяльності.

Запитання для самоконтролю

• 1. Яке місце посідають політичні доктрини в системі політичної думки?

• 2. Які суспільні функції виконують політичні доктрини?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія західних політичних вчень» автора Романюк А.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні етапи розвитку політичних доктрин у XX ст.“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Глава 1. КОНЦЕПТУАЛЬНА ЛОГІСТИКА РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИН У XX СТ.

  • Основні етапи розвитку політичних доктрин у XX ст.
  • Глава 2. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ЛІБЕРАЛІЗМУ

  • Соціальний лібералізм

  • Неолібералізм

  • Розвиток лібералізму в 90-х роках XX ст.

  • Глава 3. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА КОНСЕРВАТИЗМУ

  • Консерватизм першої половини XX ст.

  • Консерватизм другої половини XX ст.

  • Глава 4. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ НАЦІОНАЛІЗМУ

  • Плюралізм націоналізмів у першій половині XX ст.

  • Політична доктрина сіонізму

  • Афроамериканський націоналізм

  • Антиколоніальний націоналізм

  • Націоналізми етнічних груп

  • Глава 5. КОНФЕСІЙНІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ

  • Теологія визволення

  • Суспільно-політична доктрина ісламізму

  • Глава 6. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА ФАШИЗМУ ТА НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМУ

  • Загальні та особливі характеристики фашизму і націонал-соціалізму

  • Політична доктрина італійського фашизму

  • Політична доктрина націонал-соціалізму в Німеччині

  • Глава 7. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ КОМУНІЗМУ

  • Ленінський етап розвитку комунізму

  • Етап сталінізму

  • Процес десталінізації та повернення до ортодоксії

  • Стагнація ортодоксального комунізму, розвиток радикалізму та початок декомунізації

  • Сучасний стан розвитку міжнародного комунізму

  • Глава 8. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ ТА НЕОМАРКСИЗМ

  • Розвиток політичної доктрини соціал-демократії у першій половині XX ст.

  • Розвиток демократичного соціалізму після Другої світової війни

  • Розвиток доктрини соціал-демократії наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX ст.

  • Розвиток неомарксизму в XX ст.

  • Глава 9. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ПОПУЛІЗМУ

  • Аграрний популізм

  • Економічний популізм у країнах Латинської Америки

  • Політичний популізм у європейських країнах

  • Глава 10. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ФЕМІНІЗМУ

  • Фемінізм "другої хвилі"

  • Глава 11. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ЕКОЛОГІЗМУ

  • Розвиток доктрин екологізму науковцями, експертами

  • Міжнародні екологічні конференції

  • Партії зелених і екологічні громадські організації та ініціативи

  • ВИСНОВКИ

  • СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ