Основні етапи розвитку політичних доктрин у XX ст.

Історія західних політичних вчень

Активному поширенню біхевіоралізму сприяли: досягнення в природничих науках, зокрема, формування в суспільній свідомості уяви про те, що науковим є той результат, який опирається на аналіз емпіричних даних, кількісних обчислень, що відповідно можна перевірити за заданим алгоритмом; період "холодної війни", коли поширювались, особливо у США, переслідування за "вільнодумство", що сприяло пошуку науковцями політично нейтральних форматів наукової та викладацької діяльності; швидкі темпи економічного зростання країн Заходу, що сприяло формуванню уявлень про зменшення значення ідеології в суспільному житті й необхідність вирішення конкретних, прикладних проблем політичного життя.

Структурний функціоналізм, подібно до біхевіоралізму, набув значного поширення в 50-х роках XX ст. Ші відміну від біхевіорального підходу, який бере початок з психології, структурний функціоналізм походить зі соціології. Структурно-функціональний аналіз зосереджувався на виявленні структури суспільства загалом або певної його сфери. Принциповою засадою було переконання, що ціле є чимось більшим, ніж сукупність частин, з яких воно складається. Відповідно наголошувалося на взаємозалежності складових частин, їхньої єдності та необхідності з'ясування функціонального навантаження цілого та частин. Поняття функцій Толкотт Парсонс підпорядковує поняттю структури і досліджує функціональні дії, які мали би бути вчинені задля збереження системи. Автор зауважує, що суспільна система повинна розв'язати чотири головні проблеми: адаптацію (відносини з оточенням); досягнення цілей; інтеграцію та продукування взірців і подолання напруг. У політичній науці застосування цього підходу сприяло напрацюванню комплексного, системного бачення політичних явищ, зокрема політичних систем.

Девід Істон сформулював своєрідну матрицю щодо розуміння політичної системи. Її треба було трактувати як систему взаємодії, за допомогою якої в суспільстві авторитарно розподіляються цінності. Застосування кібернетичного підходу Д. Істоном сприяло введенню в політичну науку під час аналізу системи понять: "вхід", внутрішнє перетворення і "вихід", які характеризують взаємовідносини між системою і оточенням.

Структурний функціоналізм допоміг залучити до політичного аналізу значну групу країн Азії, Африки, Латинської Америки, які отримали незалежність і перебували в ситуації вибору шляхів свого подальшого розвитку. Це дало поштовх появі й наступному розвитку теорії модернізації.

Суспільна модернізація охоплює процеси переходу від традиційного суспільства до сучасного, що передбачало впровадження індустріалізації, урбанізації, розвиток освіти й відповідно занепад традиційних суспільних структур, заснованих на племінних і станових засадах. Політична модернізація охоплює низку реформ політичної сфери, результатом яких є сучасні політичні інститути – парламент, уряд, політичні партії, вибори тощо.

З моменту появи теорії модернізації їй був властивий універсалізм. Він передбачав, що еволюцію суспільства треба трактувати як всезагальний, універсальний процес. Відповідно закономірності суспільних змін та етапи розвитку є загальними для всіх цивілізацій, країн і народів. Отже, новим країнам було запропоновано модель лінійно-поступального розвитку, а за зразок взято стандарти західної ліберальної демократії. Головні представники цього підходу – Л. Пай, Дж. Лапаломбара, С. Верба та ін. Промоторами поширення й практичної реалізації теорії модернізації були США та розвинуті західні країни.

Постбіхевіоральний етап розвитку політичної науки розпочався наприкінці 60-х – на початку 70-х років XX ст. і, згідно з оцінками багатьох дослідників, триває й нині. Характерна ознака цього етапу – розчарування в результатах домінуючого застосування біхевіорального підходу. Значною мірою це стосувалося нездатності політичної науки передбачити низку якісно нових суспільних явищ, які "стали обличчям" 60-х років. Йдеться про рухи за громадянські права чорношкірого населення США, масштабні демонстрації проти війни у В'єтнамі, виступи студентів у Франції, розвиток неофеміністичного руху тощо. Зокрема, в процесі критики біхевіорального підходу було взято під сумнів положення щодо необхідності ціннісної нейтральності науковця і наукового дослідження загалом.

У межах цього етапу значного розвитку набула теорія раціонального вибору. На відміну від біхевіоралізму та структурного функціоналізму, які запозичили базові положення з психології та соціології, ця теорія звертається до концептуальних засад, сформованих в економіці. Піонером у застосуванні теорії раціонального вибору для вивчення політичних явищ і процесів був Е. Доунс. Вихідне положення цієї теорії можна сформулювати так: якщо індивід має на вибір декілька способів поведінки, то переважно він обирає ту дію, яка, на його думку, допоможе отримати найбільш вигідний для нього результат. Відповідно егоїстичні індивіди не завжди братимуть участь у спільних діях, спрямованих на досягнення спільної мети (спільного інтересу), а будуть керуватися лише власним інтересом. Тобто, теорія раціонального вибору на перше місце в політологічних дослідженнях поставила діяльну людину (актора)*8 з її інтересами. Відтак політичні інститути були проголошені вторинними щодо активного індивіда. Теорія засвідчила, що "раціональний" вибір/дія з погляду актора не обов'язкові; досить часто вони можуть призвести до неочікуваних результатів. Унаслідок цього принципового значення в теорії набула конструкція "рівноваги стратегій" – співвідношення стратегій (по одній на кожного актора) в такий спосіб, згідно з яким жоден з акторів не здатний покращити свій результат у випадку зміни ним власної стратегії, якщо не відбудеться адекватної зміни стратегії іншим актором. Тому актори мають взаємодіяти, внаслідок чого виникає взаємозалежність індивідуального вибору кожного з них. Форматом такої взаємодії є правила, або норми, сукупність яких становить поняття "інститут". У цьому контексті актори здійснюють раціональний вибір в інституційних умовах.

*8: {Теорія раціонального вибору замість традиційного для попереднього етапу розвитку політичної науки поняття "суб'єкт" використовує термін "актор" з наголосом на першому складі (англ. act. – дія). Під актором розуміють того, хто вчиняє політичну дію. Внаслідок цього актором є громадянин, група й інститут.}

Головні напрями теорії раціональної дії – теорія "неможливості Ерроу", принцип "медіанного виборця" та теорія ігор.

Теорію неможливості Ерроу сформулював Кеннет Ерроу (нар. 1921) – лауреат Нобелівської премії з економіки (1972). У 1951 р. він довів теорему, нині відому як " теорема неможливості Ерроу" (дослівна назва – "загальна теорія можливості"). Ця математична модель пов'язана з процесом прийняття групових рішень за умов врахування індивідуальних інтересів/переваг. Суть теореми така: не існує демократичного методу врахування індивідуальних інтересів для трьох і більше альтернатив, який би забезпечував результат, що не суперечить певним логічним умовам. Ерроу висунув перелік умов, котрі нині вважають загальнообов'язковими, коли суспільні рішення приймають шляхом урахування переваг громадян – за допомогою голосування/виборів.

По-перше, вибір треба зробити в тій самій системі, в якій сформульована альтернатива вибору. Тобто, під час виборів депутата до парламенту перевагу треба надавати кандидатові, здатному ліпше від інших вирішувати загальнодержавні справи, а не тому, хто є кращим з-поміж кандидатів спортсменом, найбагатшим, гарнішим тощо. Альтернативні індикатори важливі й щодо інших систем – спортивних змагань, економічних рейтингів, конкурсів краси і под.

По-друге, вибір має залежати від індивідуальних переваг виборців, а також бути універсальним. За цієї умови, якщо персональні переваги частини виборців зміняться, то це має знайти своє відображення в суспільному виборі.

По-третє, за умов одноголосного обрання одного варіанта суспільний вибір має це відображати, іншого варіанта бути не може.

По-четверте, результат вибору не може бути залежним від зовнішніх альтернатив, які не представлені у виборах. Тобто, виборцям необхідно визначати свої преференції між запропонованими альтернативами на підставі загальних критеріїв, а не під впливом тих або інших груп тиску.

По-п'яте, суспільний вибір є диктаторським, якщо існує агент, чиї переваги домінують і вирішальним чином зумовлюють певний вибір.

Згідно з теорією Ерроу запропонованим умовам у жодному випадку не відповідає демократичний вибір. Результат може бути досягнутий диктаторським або маніпулятивним способом. Під маніпуляцією розуміють обмеженість вибору двома альтернативами, коли не враховано всіх можливих варіантів.

Принцип медіанного виборця ґрунтується на попередній теорії. Зазвичай цей принцип розглядають як ситуацію, коли не всі умови теорії Ерроу працюють. Зазначений принцип – модель щодо системи прямої та представницької демократії, коли прийняття рішення відбувається відповідно до інтересів виборця-центриста (виборець, інтереси якого позиціонуються в центрі лінійної шкали суспільних інтересів). За цієї моделі індивід голосує стратегічно, тобто прагне обрати максимально вигідну позицію в конкретних умовах. Орієнтація на виборця-центриста дає змогу охопити більшість виборців унаслідок меншої суперечливості переваг різних груп виборців, ніж було б у випадку орієнтації на конкретний ідеологічний спектр – "лівий" або "правий". Крім того, такий вибір допомагає відкидати крайності, залишати їх поза грою або на маргінесі. Однак цей принцип не дає підстав урахувати всю сукупність переваг окремого індивіда. Також з метою отримання підтримки більшості суб'єкт виборів змушений постійно вносити корективи до власної програми, яка була сформульована перед виборами. Під час виборів президента США така модель передбачає, що кандидат змушений орієнтуватися на два формати медіанного виборця. Перший раз – на центриста всередині власної партії, щоб бути висуненим кандидатом від партії на правиборах, і другий раз – під час загальних виборів на центристського виборця всередині країни.

Теорію ігор розглядають як метод аналізу рішень під час конфліктної ситуації, яку трактують як гру поміж принаймні двома учасниками, коли результат гри залежить від дій (стратегій) кожного учасника. Базовим є положення, що для учасників-акторів характерна раціональна поведінка. Відповідно пояснення дій акторів ґрунтується на певних моделях, які передбачають, що всі учасники гри будуть чинити оптимально для себе, тобто прагнути виграти. Кожен актор обирає власну стратегію поведінки, проте результат залежить від взаємодії всіх акторів. Розрізняють ігри з нульовою та з ненульовою сумою виграшу. В першому випадку гра матиме нульовий результат, якщо з двох учасників один виграє все, а інший (або інші) все програють. Для такого типу гри характерно, що сума виграшу дорівнює сумі програшу. Відповідно в іграх з нульовою сумою виграшу немає співпраці між гравцями, яка передбачена в іграх з ненульовою сумою.

Кооперативну та некооперативну поведінку акторів описують за допомогою ігрових моделей: "дилема в'язня", "дилема курчати" тощо.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія західних політичних вчень» автора Романюк А.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні етапи розвитку політичних доктрин у XX ст.“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Глава 1. КОНЦЕПТУАЛЬНА ЛОГІСТИКА РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИН У XX СТ.

  • Основні етапи розвитку політичних доктрин у XX ст.
  • Глава 2. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ЛІБЕРАЛІЗМУ

  • Соціальний лібералізм

  • Неолібералізм

  • Розвиток лібералізму в 90-х роках XX ст.

  • Глава 3. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА КОНСЕРВАТИЗМУ

  • Консерватизм першої половини XX ст.

  • Консерватизм другої половини XX ст.

  • Глава 4. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ НАЦІОНАЛІЗМУ

  • Плюралізм націоналізмів у першій половині XX ст.

  • Політична доктрина сіонізму

  • Афроамериканський націоналізм

  • Антиколоніальний націоналізм

  • Націоналізми етнічних груп

  • Глава 5. КОНФЕСІЙНІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ

  • Теологія визволення

  • Суспільно-політична доктрина ісламізму

  • Глава 6. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА ФАШИЗМУ ТА НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМУ

  • Загальні та особливі характеристики фашизму і націонал-соціалізму

  • Політична доктрина італійського фашизму

  • Політична доктрина націонал-соціалізму в Німеччині

  • Глава 7. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ КОМУНІЗМУ

  • Ленінський етап розвитку комунізму

  • Етап сталінізму

  • Процес десталінізації та повернення до ортодоксії

  • Стагнація ортодоксального комунізму, розвиток радикалізму та початок декомунізації

  • Сучасний стан розвитку міжнародного комунізму

  • Глава 8. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ ТА НЕОМАРКСИЗМ

  • Розвиток політичної доктрини соціал-демократії у першій половині XX ст.

  • Розвиток демократичного соціалізму після Другої світової війни

  • Розвиток доктрини соціал-демократії наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX ст.

  • Розвиток неомарксизму в XX ст.

  • Глава 9. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ПОПУЛІЗМУ

  • Аграрний популізм

  • Економічний популізм у країнах Латинської Америки

  • Політичний популізм у європейських країнах

  • Глава 10. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ФЕМІНІЗМУ

  • Фемінізм "другої хвилі"

  • Глава 11. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ЕКОЛОГІЗМУ

  • Розвиток доктрин екологізму науковцями, експертами

  • Міжнародні екологічні конференції

  • Партії зелених і екологічні громадські організації та ініціативи

  • ВИСНОВКИ

  • СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ