Консерватизм другої половини XX ст.

Історія західних політичних вчень

Закінчення Другої світової війни ознаменувало крах не лише націонал-соціалістичної та фашистської систем, гостру критику реального соціалізму як тоталітарної формації, а й перемогу в більшості країн Європи засад ліберальної демократії. Щодо оцінки подальшого розвитку консерватизму в другій половині XX ст. існувала певна розбіжність, яка виявлялась у визначенні параметрів неоконсерватизму. Одночасно наявні два підходи. Згідно з першим усі теоретичні концепції, які були напрацьовані в цей період представниками консервативних політичних сил, треба зараховувати до неоконсерватизму. Відповідно цей термін вважають універсальним та інтегральним, подібно до неолібералізму. Представники другого підходу припускають, що після завершення Другої світової війни в межах консерватизму формуються близькі між собою, але водночас самостійні теоретичні напрями, одним з яких і є неоконсерватизм. Ми дотримуємося другого підходу.

У другій половині XX ст. можна виокремити такі самостійні напрями консерватизму:

• лібертаризм;

• патерналістський, або прагматичний;

• радикальний;

• неоконсерватизм.

Після війни дифузія ідей лібералізму в консерватизм посилилась, але відбувалась вона одночасно в двох напрямах. Перший характеризувався зверненням до поглядів класичного лібералізму й отримав у літературі назву "лібертаризм". Другий прийняв засади кейнсіанізму та окремі положення соціального лібералізму, що здебільшого було властиво патерналістському, або прагматичному, консерватизму.

Головна засада лібертаризму – максималізація особистої свободи за умови мінімальних повноважень публічної влади. Після Другої світової війни, поряд з самостійним напрямом в неолібералізмі, набула поширення в консерватизмі та соціал-демократії. Представники лібертаріанського консерватизму виходили з того, що багато концептуальних положень лібералізму (особиста та економічна свобода, мінімальне втручання держави в економічне життя) можна поєднати з низкою консервативних цінностей, зокрема сильною владою, порядком та індивідуальною відповідальністю. Найбільш поширений цей напрям у США та Сполученому Королівстві, де ідеали класичного лібералізму були глибоко вкорінені. Представники цього напряму трактували вільний ринок не лише як універсальний регулятор економічного життя, а й як ефективний модератор суспільних відносин. Зокрема, вони вважали, що ринок здатний бути успішним інструментом суспільної дисципліни (працівники, які прагнуть домогтися збільшення платні, завжди побоюються загрози безробіття), сприяє підтримці суспільної стабільності. Суспільство вони трактують як різновид корпорації, а порядок, свободу та справедливість – як продукт історичного розвитку, отриманий внаслідок тривалого процесу спроб і помилок.

Найповніше доктрину лібертаризму викладено у праці американського політичного філософа Роберта Нозіка. Його праця "Анархія, держава та утопія" (1974) одночасно належить до консервативного лібералізму й одного з напрямів консерватизму. В основу своєї концепції він поклав класичний лібералізм, виступаючи на захист прав особи і проти моделі суспільства добробуту, яке мало ґрунтуватися на змішаній формі власності. У своїй концепції він виділив три головні положення. По-перше, права є суто індивідуальним явищем; їх не можна розглядати як властивість, притаманну суспільству, державі або групі. Права і обов'язки групи, держави, суспільства мають правочинність лише тоді, коли вони засновані на добровільній відмові індивіда. По-друге, твердження про мінімальний характер держави, коли її повноваження повинні бути спрямовані лише на забезпечення пріоритету найважливіших прав індивідів. У цьому контексті держава за своїм функціональним навантаженням має бути подібною до поліції. Багато дослідників кваліфікують положення теорії Р. Нозіка як поміркований анархізм. По-третє, він вважав, що головним правом, яке належить індивідам, є право на приватну власність. Дослідники вбачають у цьому існування певних паралелей з поглядами Дж. Локка. Право на приватну власність індивіди могли отримати двома основними шляхами: згідно з діючим правом у формі акта на власність або шляхом спадкування від когось, хто раніше мав легальні підстави на володіння нею. Він вважав, що справедливість у розподілі прав власності ґрунтується на історичних процесах, під час перебігу яких індивіди отримали права на цю власність, але в жодному разі не внаслідок традиційного розподілу грошей. З позиції домінуючого значення приватної власності Р. Нозік заперечував не лише соціальний лібералізм, а й прогресивне оподаткування, яке вело до редистрибуції доходів у суспільстві. На його думку, кожен податок, що виходив за межі, окреслені конструкцією мінімальної держави, варто було трактувати як різновид примусової праці.

В інституційному плані засади лібертаризму реалізовували на практиці уряд Маргарет Тетчер (нар. 1925) та адміністрація

Рональда Рейгана (1911–2004) за часів його президентства. Тетчер очолила у 1975 р. Консервативну партію Сполученого Королівства, а в 1979 р. стала прем'єр-міністром і перебувала на цій посаді до 1990 р. її політична стратегія базувалась на двох засадах: по-перше, в галузі економіки – відмова від кейнсіанізму на користь монетаризму; по-друге, обмеження ролі держави в усіх суспільних сферах і надання переваги приватній ініціативі, що передбачало, зокрема, широку програму приватизації раніше націоналізованих галузей промисловості та децентралізацію, яка охоплювала зменшення ролі держави в комунальній сфері, охороні здоров'я та освіті. Тетчер дотримувалась таких засад: жорсткого ставлення до проблем права та порядку, прийняття існуючого стану справ зі суспільною нерівністю, зближення зі США в питаннях зовнішньої політики, недовіри до Європейського Союзу. Зв'язок з лібертаризмом дослідники простежують передусім у питаннях трактування прав особи та її відповідальності.

Економічна політика Р. Рейгана, 40-го президента США (1981– 1989), отримала назву "рейганоміка". Вона ґрунтувалась на відкиданні засад кейнсіанізму та здійсненні монетарної політики, була спрямована на обмеження інфляції, податків, заохочення ощадності й збільшення інвестицій приватних підприємців у економіку. Рейган підтримував ідеї децентралізації та обмеження ролі держави.

Патерналістський, або прагматичний, консерватизм поступово став домінуючим у післявоєнний час. Термін "патерналізм" означає поведінку, подібну до батьківської, спрямовану на творення добра або запобігання негативним наслідкам. Засновником цього напряму вважають Бенджаміна Дізраелі (1804–1881) – колишнього прем'єр-міністра Великої Британії. Цей напрям ще називають "торизм" – від попередньої назви Консервативної партії Великої Британії. Він також представлений "голлізмом" у Франції та християнськими демократами.

Загальна характеристика полягає у визнанні політичної демократії як оптимальної форми правління. Головні положення (цінності) – традиція, порядок, влада та власність можуть бути адекватно реалізовані лише за умови здійснення політики відповідно до фактичних умов і практик. Представники цього напряму не схвалювали радикальних змін, хоча готові були підтримати зміни, спрямовані на збереження усталених форм суспільного життя. Ринок визнавали як засіб суспільного розвитку. Результат, отриманий завдяки ринковим відносинам, можна використовувати для досягнення суспільних цілей. Вони виступали за державу, яка би мала визначити певний життєвий стандарт для всіх без винятку громадян.

Завдання економічної сфери – економічне зростання, що призводить до ліквідації безробіття та забезпечення належних доходів громадян середнього класу. У суспільних питаннях вони прагнули досягнення національного консенсусу та приділяли важливе значення моральним цінностям, які були безпосередньо пов'язані з релігійними вченнями. У цьому напрямі ми можемо виокремити як особливі (додаткові) елементи: позицію сильного лідера, який користується підтримкою мас, та особливу роль релігії.

Генерал Шарль де Голль (1890–1970) – голова еміграційного уряду під час Другої світової війни, президент П'ятої республіки (1959–1969), своєю діяльністю заклав засади голлізму. Головні його пріоритети: обґрунтування необхідності встановлення сильної централізованої держави з домінуючою виконавчою владою, здатною протистояти анархізму, який привносив у суспільне життя парламент. Потреба сильної держави детермінувалась попереднім історичним досвідом. По-друге, концепція влади передбачала визначальну роль у системі виконавчої влади глави держави, який мав бути національним лідером, володіти суспільним авторитетом, високим рівнем компетенції та заслуг. Сильна держава повинна брати активну участь у формуванні та регулюванні суспільних відносин, впливати на господарське життя, а також виконувати функцію регулятора у випадку суспільних конфліктів. Одночасно голлізм наголошував на визначальній ролі родини, християнства в суспільному житті, необхідності єднання народу.

Християнська демократія є своєрідним політичним рухом, який сформувався після Другої світової війни в Німеччині, Італії (ХДПІ проіснувала до середини 90-х років XX ст., у 1994 р. трансформувалась у Італійську народну партію, на початку XXI ст. більшість членів ХДПІ увійшли до складу партії "Вперед Італія") та Франції в період Четвертої республіки. Партії цього напряму поєднували традиційні засади поміркованого консерватизму та соціального лібералізму в питаннях економіки та соціальної політики. Вони підтримували вимоги запровадження змішаної форми власності, патерналізму, визначення певних стандартів життя, ліквідацію безробіття. Представники християнських демократів – прихильники державного інтервенціоналізму. їм був властивий антикомунізм. У трактуванні демократії вони були противниками елітаризму і виступали за розширення можливостей впливу на владу широких верств населення. Християнська складова мала здебільшого історичний контекст, хоча традиційно значна увага приділялась питанням моралі, родини. З цього погляду християнські демократи були активними апологетами заборони абортів.

Радикальний консерватизм після Другої світової війни передусім характеризувався антикомуністичним спрямуванням. На переконання прихильників цього напряму в умовах "холодної війни" лібералізм не міг ефективно і дієво протистояти комунізму внаслідок угодовського характеру. Головним ініціатором і символом антикомунізму в США був сенатор республіканець Джозеф Раймонд Маккарті (1908–1957), який заявив про наявність у нього списків державних чиновників – прихильників комуністичної ідеології. Це спровокувало проведення перевірок на лояльність не лише працівників державних органів, а й журналістів, митців, науковців та ін. Конгрес США ухвалив низку законів, спрямованих проти лівих організацій, на регулювання імміграції. Особиста діяльність та дії його прихильників отримали в літературі назву "полювання на відьом". Продовженням цього напряму було об'єднання Джона Берча, створене Робертом Уелчем (1899–1985) у 1958 р.*18 Головне завдання організації – пробудити суспільство США через демонстрацію існуючих загроз для країни, зокрема внаслідок існування внутрішньої змови. Основною загрозою Р. Уелч вважав СРСР та політиків і громадян, які були провідниками "лівих" ідей. До таких "агентів комуністичної змови" він відносив президента США Д. Ейзенхауера. Наголошував, що в країні має бути менше уряду і більше відповідальності. Організація стала символом крайнього антикомунізму.

*18: {Джон Берч (John Birch) – агент армійської розвідки США, якого вбили у Китаї одразу після завершення Другої світової війни; Р.Уелч вважав його першою жертвою Третьої світової війни, що, на його думку, вже тоді тривала.}

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія західних політичних вчень» автора Романюк А.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Консерватизм другої половини XX ст.“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Глава 1. КОНЦЕПТУАЛЬНА ЛОГІСТИКА РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИН У XX СТ.

  • Основні етапи розвитку політичних доктрин у XX ст.

  • Глава 2. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ЛІБЕРАЛІЗМУ

  • Соціальний лібералізм

  • Неолібералізм

  • Розвиток лібералізму в 90-х роках XX ст.

  • Глава 3. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА КОНСЕРВАТИЗМУ

  • Консерватизм першої половини XX ст.

  • Консерватизм другої половини XX ст.
  • Глава 4. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ НАЦІОНАЛІЗМУ

  • Плюралізм націоналізмів у першій половині XX ст.

  • Політична доктрина сіонізму

  • Афроамериканський націоналізм

  • Антиколоніальний націоналізм

  • Націоналізми етнічних груп

  • Глава 5. КОНФЕСІЙНІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ

  • Теологія визволення

  • Суспільно-політична доктрина ісламізму

  • Глава 6. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА ФАШИЗМУ ТА НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМУ

  • Загальні та особливі характеристики фашизму і націонал-соціалізму

  • Політична доктрина італійського фашизму

  • Політична доктрина націонал-соціалізму в Німеччині

  • Глава 7. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ КОМУНІЗМУ

  • Ленінський етап розвитку комунізму

  • Етап сталінізму

  • Процес десталінізації та повернення до ортодоксії

  • Стагнація ортодоксального комунізму, розвиток радикалізму та початок декомунізації

  • Сучасний стан розвитку міжнародного комунізму

  • Глава 8. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ ТА НЕОМАРКСИЗМ

  • Розвиток політичної доктрини соціал-демократії у першій половині XX ст.

  • Розвиток демократичного соціалізму після Другої світової війни

  • Розвиток доктрини соціал-демократії наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX ст.

  • Розвиток неомарксизму в XX ст.

  • Глава 9. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ПОПУЛІЗМУ

  • Аграрний популізм

  • Економічний популізм у країнах Латинської Америки

  • Політичний популізм у європейських країнах

  • Глава 10. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ФЕМІНІЗМУ

  • Фемінізм "другої хвилі"

  • Глава 11. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ЕКОЛОГІЗМУ

  • Розвиток доктрин екологізму науковцями, експертами

  • Міжнародні екологічні конференції

  • Партії зелених і екологічні громадські організації та ініціативи

  • ВИСНОВКИ

  • СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ