Розділ IV. Два роки німецької окупації

Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

«Ой, горе тій чайці, чаєчці небозі, що вивела чаєнята при битій дорозі».

(Іван Мазепа — Гетьман України)

27 вересня вирішив я сходити до Києва — довідатись додому. Зі мною пішов ще учитель К… та мій недалекий сусіда Г…, що до війни працював у майстернях Київського пароплавства та, подібно до інших, дезертував із армії.

Ще від Трипілля ми побачили над Києвом величезні хмари диму: кажуть — горить Київ. Уже недалеко від Києва, в Підгірцях, п. Г… зустрів свого приятеля, що працював у пожежниках десь на Печерську. Він розповів нам, що два дні тому в Києві почали вибухати міни, що їх заложили були большевики під значною кількістю будівель у центрі міста, що міни, очевидно, обладнані годинниковими механізмами; що першим вибухнув п'ятиповерховий будинок на розі Хрещатика й Прорізної вулиці, де містився якийсь німецький штаб, і що в тому будинку загинуло дуже багато людей, в тому числі німців — визначних офіцерів. Вся центральна частина міста горить. Щодня вибухають нові й нові будівлі, через що не вдається припинити пожежі. Силу людей забирають, щоб гасити пожежі. Мої попутники побоялись іти до Києва й повернулися назад. Я ж мусів іти — там наші близькі та всі наші достатки.

Надвечір другого дня я входив у Київ. Значних руїн не видно — все як і колись. Людей на вулицях мало. До центру міста не пропускала застава. На Маріїнсько–Благовіщенській (Саксаганського) вулиці я побачив на стінах великі друковані оголошення. В них пропонувалося всім жидам завтра (якщо мене не зрадила пам'ять), 29 вересня, з'явитись до так званого урочища «Бабин Яр», біля Лук'янівського грабовища.[114] При чому жидам пропонували мати з собою теплий зимовий одяг та всі свої цінності. Там же було попередження, що хто не з'явиться на цей збірний пункт — буде розстріляний.

Дома я застав усе в порядку: сусіди живі, наша кімната ціла, всі речі на місці. Вранці в сьомій годині я був уже у своїх рідних. Не дивлячись на ранній час, я застав там кількох родичів та знайомих, що жили у віддаленій частині міста, між ними кілька жидів.[115] Тут же був наш добрий знайомий, п. Райзман, з дружиною. Цей старий, шістдесят п'ять років, жид добре знався з моїм покійним батьком ще до революції. Мав він тоді, здається, свою невеличку торгівлю. За совєтської влади він був кустарем–одинаком: варив і якось збував пасту до взуття. Цей п. Райзман завжди був ворожо наставлений проти совєтської влади. Тепер він дуже обурювався проти «єтих босяков», як він завжди величав совєтську верхівку.

— Це справа «этих босяков», — казав він, — це вони вирішили зробити нам, саме нам — жидам — останню «ґадость». Не будь цих жахливих вибухів, німці нас не зачепили б…[116]

Згаданий вище наказ хвилював не тільки жидівське населення, а й решту киян, що у своїй масі вірили у визвольну місію німецьких армій. Чого хочуть німці від населення? Чи не думають вони масово обвинувачувати населення в симпатіях до комуністичної Москви? Що буде там, на збірному пункті, і чому саме в Бабиному Яру, а не на двірці? Куди думають німці вивезти таку масу людей? Адже мова йде про якусь сотню тисяч київського населення. Мабуть, десь далеко, бо наказано було взяти з собою теплий зимовий одяг. Про те, щоб сховатись, не з'явитись на призначений німцями збірний пункт, не було й мови: всіх лякала загроза розстрілу. Думки про можливість того, що сталось, ніхто не висловлював.

По місті повзли чутки, що жидівське населення всілякими способами — включно до перерізування пожежних шлангів, якими подавалась вода з Дніпра (водогін зруйнували большевики), — сприяло поширенню пожеж.[117] І всі, включаючи й жидівське населення, були переконані, що оця, як гадалось, масова депортація жидів з Києва викликана саме отими вибухами й пожежами. Так це чи не так — я не знаю, але, коли взяти до уваги, що масове винищування жидів було проведене не лише в Києві, а й у багатьох інших містах України, треба думати, що таке переконання не відповідало дійсності.

До речі, треба сказати, що жиди більше, ніж яка–будь інша національність Совєтського Союзу, йшли на співпрацю з совєтською владою (на причинах цього явища тут не спиняюсь). Це правда, що в різних державних та зокрема й особливо в торговельних та партійних установах переважало жидівство, що відсоток їх у названих установах, беручи до загальної кількости населення відповідних національних груп, був неймовірно великий, зокрема в різних центральних республіканських та партійних установах. В дрібніших містах та районових центрах жидів було значно менше, а в сільських місцевостях їх майже не було. Це засилля, власне, і було одною з причин, що населення СССР часто ототожнювало московський комунізм із жидівством. Відхід жидів від совєтської влади почався десь у роках 1926–27 внаслідок переслідування так званих сіоністів і набув уже більшого розміру в тридцятих роках, в часах жорстокого винищування троцкістів, кадри яких складались в основному з жидів. В передвоєнних роках антисовєтські настрої серед жидів були досить поширені, особливо серед жидівської інтеліґенції — лікарів, правників, економістів, інженерно–технічних робітників, а також почасті й серед колишніх ремісників. Отже, немає нічого дивного в тому, що значна частина жидів не евакуювалась на схід не тому, що не мала змоги, а тому, що не хотіла, гадаючи, що як би погано не було з Гітлером, та все ж буде краще, ніж із Сталіном.

Але повертаюсь до подій того жахливого дня. Десь о годині одинадцятій я проходив по Львівській вулиці (совєтську назву її вже забув), що веде до визначеного німецьким командуванням збірного пункту. Багато тисяч людей, переважно старих, — але не бракувало й людей середнього віку, — рухалось у напрямку Бабиного Яру. А дітей, дітей… Господи, скільки було там цих дітей! Все це рухалось, обтяжене вузлами, куфрами й дітьми. Подекуди старих та хворих, що не мали сили самі рухатись, везли, мабуть, сини чи дочки, самотужки на візочках. Дехто плаче, інші заспокоюють. Більшість рухається самозосереджено, мовчки, з виглядом приречених. Було це тяжке видовище… Цей великий «ісход» справив на киян гнітюче враження й посіяв перші сумніви щодо сподіваної визвольної місії Гітлера.

Мішаних подруж, себто жидів із «бувшими православними», як часто напівжартома називали українців і росіян, було багато. Казали, між іншим, що члени подружжя не жиди та їхні діти не повинні з'являтись на збірний пункт. Мені потім розповідали, що багато жінок і чоловіків не жидів, які приходили зі своїми дружинами жидівського походження й просили, щоб і їм дозволили йти разом, німці не пропускали на збірний пункт.

Другого дня по місті стали ширитись чутки, що всіх цих жидів побито з кулеметів. Розповідали, що за першою заставою, що перевіряла документи й пропускала на «збірний пункт», десь далі стояла інша застава, де в жидів відбирали всі речі, гроші, дорогоцінності, які вони мали з собою. Третя застава, десь уже біля Бабиного Яру, веліла всім роздягатись до голого тіла — і далі всіх їх розстрілювали з кулеметів та скидали на дно яру. Багато з них, що були лише поранені, привалювались тілами інших розстрілюваних. Чув я також від людей, мені відомих, що весь той день, та й на другий день також, із Бабиного Яру було чути стрілянину кулеметів. Між населенням Києва говорилось, що в тому дні було розстріляно десь коло 67.000 жидів.[118]

Про подробиці розстрілу жидів мені розповідали мешканці того району; багатьох із них я добре знав, як людей статечних, яким можна вірити. Стверджувати, звичайно, можу лише ту частину подій цього дня, що сам бачив. В усякому випадку, ні в дні, коли було виконано це масове знищення, ні потім, у роках 1941–43, та й до цього часу, мені не доводилось ні бачити, ні чути, щоб хто–небудь із тих, що пішли до Бабиного Яру, появився між людьми. Отже, треба гадати, що ця масова страта з тими чи іншими варіянтами подробиць відбулася.

Правда, деякі з моїх знайомих розповідали, що їм доводилось взимку 1941 року та й в 1942 році зустрічати жидів–киян, але це були жиди, що 29 вересня не пішли на цей збірний пункт, а довго переховувались у Києві, і потім, перебравшись на провінцію, провадили там кочове життя. Вони мали пашпорти з християнськими іменами. Ці жиди розповідали про день 29 вересня приблизно те ж, що мені вже доводилось чути в Києві, та що було страчено в тому дні десь коло 70.000 жидів.

Подібні акції масового нищення жидів проведено в Дніпропетровську, Харкові та в багатьох інших містах та містечках України. Уже тут, на еміґрації, пані Л…, яка в 1941–42 роках мешкала в Харкові, розповідала мені про подробиці такого акту. В Харків німці вступили, здається, 24 жовтня 1941 року.[119] Приблизно за три тижні на вулиці Дзєржинського було висаджено в повітря віллу, в якій містився німецький штаб, причому загинуло багато значних німецьких офіцерів.

У відповідь на цей акт німецька комендатура схопила перших, що потрапили під руки, 2.000 мешканців–заложників із жидів. Двісті з них було негайно повішено на балконах будинків, переважно в центральній частині міста. Одночасно було попереджено населення міста, що при повторенні вибухів буде також повішено й решту заложників. У Харкові розповідали, що інженер, який брав участь у мінуванні міста, передав німецькій комендатурі плян розташування закладених совєтами мін, що й врятувало життя решти заложників. Проте жидів у їх масі ще довго не зачіпали. Лише 14 грудня було оголошено наказ німецької комендатури, в якому пропонувалось жидівському населенню вибратися з міста до напівзруйнованих дерев'яних бараків старого робітничого табору десь за харківським тракторним заводом (ХТЗ). Жидам пропонували мати з собою всі свої речі. Тим, хто не з'явиться до бараків, загрожували розстрілом. З'явилось і зареєструвалось лише 16.000 жидів. За два тижні 14.000 із них (решта розбіглася) було вивезено автомашинами до величезних ровів, далі за містом, і там розстріляно. Така незначна, як для Харкова, кількість розстріляних жидів пояснюється тим, що в Харкові до того часу вже побувало багато жидів–утікачів із Києва і жидівське населення добре знало, чого треба чекати. Отже, велика кількість жидів із тих, що залишилися в місті, при відході большевиків, у листопаді та грудні, перебігла до совєтів, за лінію фронту, який тоді був недалеко від Харкова.

Під час одної подорожі по Київщині в 1942 році мені показували біля містечка Ржищів величезний присипаний рів, де було закопано розстріляних у Ржищеві жидів, звичайно, містечкову бідноту.

Знаю ще один, цілком певний, перевірений факт масового знищення жидів, а саме в Новгород–Сіверську в жовтні 1941 року було розстріляно 135 чоловіків, переважно дрібних ремісників, між якими не було жадного комуніста.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця» автора Пігідо-Правобережний Федір на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ IV. Два роки німецької окупації“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи