Розділ IV. Два роки німецької окупації

Такі розправи провадились не тільки щодо жидів. У такий же спосіб знищували і циган.

В 1942 році я чув декілька оповідань про масову страту циган. Але мені довго не вдавалось перевірити правдивість таких оповідань. В 1943 р. в тому ж таки Новгород–Сіверську місцевий німецький командант затримав був групу циган 150 чоловік. За день поширились чутки, що всіх їх мають розстріляти. Кілька найбільш поважних громадян міста з'явились до команданта просити скасувати наказ про розстріл. Командант спочатку досить у грубій формі відповів, що це їх не торкається, він сам знає, що йому робити. Але далі трохи пом'ягшав і став доводити, що цигани — це такий же паразитарний нарід, як і жиди. Крім того, вони бродять від села до села і, може без злої волі, стають шпигунами на користь совєтських партизанів. На вечір цих 150 циган було розстріляно.

За два–три дні я поновив зв'язки з деким із приятелів та знайомих. Одначе багатьох не було в Києві — багато було евакуйовано на схід, немало було заарештовано й також вивезено, декого знищено в підвалах НКВД; ті ж, кого мені за кілька днів перебування в Києві довелось бачити, нічого певного не знали. Були теж розмови про можливість утворення українського уряду.[120] Дехто з оптимістів вважав, що з сталінським режимом покінчено назавжди, що ось скоро становище з'ясується й усі люди стануть стіною проти осоружного сталінського режиму; висловлювали багато надій, сподіванок, але конкретного — нічого.

Багато розповідали про дні облоги Києва, про безнастанні облави на дезертирів та карколомну винахідливість цих дезертирів. Про те, як до Київської гавані на автах впродовж останніх тижнів було завезено й утоплено кілька десятків тисяч тонн шевської шкури найкращих родів, десятки тисяч тонн цукру та іншого добра. Можливо, що це виправдувалось із військового погляду, але населення Києва трактувало це по своєму.

Чув я жахливі оповідання, і це в різних місцях і від різних людей, що на вулиці Короленка, в підвалах центрального НКВД, другого дня після відступу большевиків було виявлено кілька сотень спотворених трупів зі стріляними ранами, а також із розторощеними якимсь важким залізом головами. Між ними називали відомі в Києві українські імена інженерів, артистів. Не менш жахливі видовища бачили в Лук'янівській тюрмі та у величезних підвалах Київської скотобойні, що за заводом імени Домбаля, біля Деміївки. Там знайдено буквально гори трупів по–звірячому закатованих людей. По зовнішньому вигляді цих трупів їх, очевидно, було вбито в останніх годинах перед відходом большевиків із Києва. Недавно я зустрів у Мюнхені п. Н. І., який особисто оглядав підвали скотобойні зараз же після вступу до Києва німецького війська. Він ще раз підтвердив правдивість цих оповідань.

Не менш жахливими подіями супроводжувалась евакуація й інших міст. Про те, як відбувалась «евакуація» Запоріжжя та Дніпрогесу, я вже згадував. Таких же «зворушливих» форм набрала «забота о живом человеке» (Сталін) і під час залишення Одеси совєтським військом. Одесу було оточено німецько–румунським військом у першій декаді серпня. Облога міста тривала десь коло двох місяців. Упродовж цього часу людські резерви та бойове спорядження доставлялося до Одеси морським шляхом. Постачання населенню було організоване дуже зле. Перед евакуацією міста жадних продуктів населенню видано не було, хоч запасів продуктів у місті було дуже багато. Два останні тижні перед здачею міста сотні автомашин звозили до порту тисячі тонн цукру, борошна та іншого і все це зсипали у воду. В останнім дні перед здачею міста велику кількість авт, разом із вантажем, було затоплено в гавань. Величезні склади збіжжя та різних продуктів харчування, що їх не управились затопити в гавані, облили бензиною і запалили.

Місто було переповнено раненими червоноармійцями. За день перед здачею Одеси в шпиталях було одержано розпорядження підготуватись до евакуації на схід у першу чергу… легко раненим (?). Фактично про евакуацію не могло бути й мови: Одесу давно було оточено й ізольовано від решти країни; на рейді ж стояв лише один крейсер «Комінтерн» та три канонерки. Проте до шпиталів підходили закриті санітарні авта, вантажили легко ранених і відходили «на схід» . Як виявилося згодом, ця «евакуація» ранених відбувалась досить ориґінально. Закриті санітарні авта їхали до порту, де було влаштовано кілька під'їздів до води. При наближенні до води, шофер і офіцер військ НКВД (кожне таке авто супроводжувалось НКВД–истом) вискакували з шоферської кабіни, а авто з розгону летіло в море.

Чи цей страхітливий злочин мав масовий характер — сказати не можу. Мені називали шофера п. Ч., що мав наказ утопити своє авто разом з людьми, але, ризикуючи життям, урятувався разом із пораненими, що були в його авті. Він стверджував також, що одно з таких авт було затоплено на його очах. Одержати підтвердження того оповідання з перших рук — від безпосередніх свідків — мені не вдалося, і тому не буду переказувати того оповідання. Безсумнівним можна вважати лише стверджений цілком вірогідними свідченнями двох різних людей факт, що під час очистки румунською окупаційною владою одеської гавані було виловлене закрите санітарне авто з трупами червоноармійців.

Пані В. А. (нині живе в Детройті — ЗДА) клятвено стверджує, що підчас очищення гавані її чоловік (убито в Німеччині 1944 р.), що його мобілізували румуни для робіт у порту, був свідком, коли один із портових кранів підняв із дна гавані велике санітарне авто. Це авто було не зовсім добре закріплене, тому воно перехилилося верхньою частиною вверх, а задньою, де були дверці, вниз. Тільки що кран управився піднести це авто до берега, як задні дверцята, очевидно, не витримавши натиску, розчинились, і з авта висипалось коло десяти трупів червоноармійців із перев'язаними руками, ногами та головами.[121] Теж саме оповідав мені і пан К. К. з тою лиш різницею, що він оглядав подібне санітарне авто і трупи за якийсь час після того, як воно було витягнене з води. Чи обидва свідки бачили те ж саме авто, чи то були різні авта — упевнитись мені не вдалося.

В день здачі Одеси ворогові багато тисяч червоноармійців та командирів, сяк–так переодягнувшись у цивільний одяг, розійшлось та поховалося в місті; незначну частину гарнізону було вивезено на крейсері та канонерках, решта потрапила до полону. Немало командирів та особливо військових комісарів, наляканих оповіданнями про нелюдські жорстокості німців, вкоротили собі життя.

Більшість одеських заводів висаджено в повітря. Тоді ж висаджено в повітря й дамбу, що відгороджувала передмістя «Пересип» від моря. Пересип, як відомо, нижче рівня моря. Забудовано її переважно невеличкими будинками, в яких жили робітники та міська біднота. Про наступне затоплення Пересипу населення не було попереджене. Хвилі вмить залили все передмістя. Нещастя посилювалося ще тим, що на морі бушувала сильна буря. Велика кількість людей та особливо дітей загинула цієї страшної ночі в холодних бурунах.[122]

За кілька днів до здачі міста всіх кримінальних злочинців було звільнено. Останніх два–три дні тюрму охороняли посилені загони НКВД, а в середині тюрми відбувалась якась особлива метушня.[123] Другого дня після вступу до міста румунського війська в численних льохах тюрми було виявлено велику кількість трупів, між якими подекуди траплялися ще не померлі ранені. Багато трупів було з вирваними грудьми, животами, з одірваними головами, руками, ногами. Випадкові очевидці оповідали, що велике число політичних в'язнів було розстріляно в льохах тюрми. Решту в останнім дні було загнано в підвали і там закидано ручними гранатами. Цей факт стверджується й висновками комісії, що оглядала тюрму. Стіни й стелю в підвалах було сколупано уламками ґранат та вимащено рваними м'язами, кишками та кров'ю.

Не менш жахливою мала бути й доля одеситів німецького походження. Це були нащадки німців, які ще за давніх часів оселилися в колишній Росії. Всі вони, звичайно, були совєтськими підданими. Після того, як Одесу було оточено ворожим військом, кілька тисяч цих німців було арештовано й ув'язнено в будівлях так званої «исправительной колонии», або, як її називали, школи, що містилась поблизу тюрми. За деякий час тих із них, що були членами компартії та комсомолу, було звільнено. Здається, 14 жовтня вся адміністрація «школи», навантаживши свої речі на авта, поїхала до порту — евакуюватись. Охорона, вважаючи, що все вже закінчене й місто передається ворогові, зникла. Ув'язнені, порозбивавши двері й вікна, розбіглись. Коли адміністрація школи–колонії уже зовсім увечері повернулась, плачучи, назад (вільних місць на суднах не було), — всі мешкання, де були ув'язнені, були вже порожні.

Після висадження в повітря будинку НКВД ч. 40 по Маразлієвській вулиці, окупаційна влада провела кампанію для виявлення й знешкодження закладених совєтами мін. Під час розміновування міста знайдено, між іншим, великі міни й під будівлями цієї школи–колонії. Чи тому що про ув'язнених німців в останніх хвилинах забули, чи тому що довідались про те, що всі вони зникли, школа–колонія не була висаджена в повітря.

До речі, кілька слів про будинок НКВД. Під цим будинком большевики заложили були й добре замаскували величезну міну. В цьому будинку розташувався якийсь румунський військовий штаб, за тиждень–півтора під час якогось засідання, що відбувалося в тому штабі, стався жахливої сили вибух. Все, крім одної стіни, було обернено в купу каміння. Під уламками загинуло багато вищих старшин румунського командування та декілька німецьких офіцерів. Живим, як розповідали місцеві мешканці, залишився тільки один — вартовий біля під'їзду. Кілька авт, що стояли біля будинку на вулиці, було розбито.

Проте і «визволителі» не відставали від своїх совєтських колеґ і ніби змагалися з НКВД–истами в тупій, нелюдській жорстокості. Другого дня після вступу до Одеси румунського війська[124] Пушкінська вулиця, що простягалася через усе місто, від залізничного двірця до порту, була рясно уквітчана тілами повішених жидів. Це було, мабуть, ніколи не бачене світом видовище: на кілька кілометрів по обох боках вулиці на деревах, стовпах, на дротах, закріплених за сусідні дерева й стовпи, та на бальконах висіли сотні людей. Подекуди по вулиці валялись трупи, що відірвались, разом із гіллям, на якому їх було повішено.

Масове винищування політичних в'язнів відбувалося не тільки в Києві та Одесі. Про таке винищування оповідають люди з Харкова, Дніпропетровська, Полтави та інших міст України. Способів нищення вживали самих різноманітних: від розстрілу до масового вбивства за допомогою ручних ґранат та удушення газами (Полтава) включно.

Важко зрозуміти, чому саме в багатьох містах України большевики не висадили в повітря тюрем, більшість яких було переповнено трупами знищених при відступі політичних в'язнів, щоб у такий спосіб, бодай тимчасово, приховати сліди свого злочину.

Що це — безмірний цинізм, зухвальство каторжника чи своєрідна мовчазна погроза тим, що залишились під німцями?

Особливо жахливого способу «ліквідації» було застосовано в місті Умані. Там кілька сотень живих людей[125] — політичних в'язнів — було замуровано в льоху, що містився глибоко в землі під будинком тюрми. Виявлено цей льох за три місяці після зайняття Умані німецьким військом. Сталося це цілком випадково: один із приречених на розстріл жидів звернувся до німецького офіцера з проханням залишити його живим і за це обіцяв розказати одну таємницю. Він розповів, що перед тим, як залишити Умань, керівництво НКВД знищило велику групу політичних в'язнів, замурувавши їх у старовинному льоху, хідник до якого містився в одному з тюремних приміщень. У підземеллі знайшли замуровані цеглою залізні двері до того льоху, де справді було виявлено замуровані там трупи, що стояли суцільною масою, щільно заповнюючи приміщення льоху. Вивантажувати цей страшний клад було поставлено жидів. Кільканадцять трупів по одежі та інших ознаках пізнали місцеві мешканці та селяни ближчих сіл.