Розділ «ЗАГАДКА ГОГОЛЯ»

История Народа принадлежит Поэту.

А. Пушкин

«ВЕЛИКИЙ МЕЛАНХОЛІК»

Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже. Т. Шевченко

— Гоголь і панмонголізм? Який тут зв'язок? — запитав я Гуру.

— Безпосередній, — відповів той, — бо ця постать — харизматична для української нації. Це поняття нове для вас, але воно йде поруч з поняттям національної ідеї. Харизма в перекладі з грецької — милість, дар Божий. Це особистість, «зоряна година» якої збігається з «зоряною годиною» нації. Я впевнений: про Гоголя ви дедалі частіше будете згадувати у процесі свого відродження. Як у краплині роси відбивається світ, так у гоголівській долі відбиваються колізії російсько-українських відносин. Гоголь — особливе явище у культурі слов'янського світу. Зірка Шевченка розгорілася не одразу — наприкінці життя і після смерті поета.

Зірка Гоголя спалахнула миттєво і рано. У 26 років він був знаменитий на всю Росію! Його навіть побоювалися: «раптом змалює». Як фундатор «сучасної» російської літератури (критичного реалізму) і класичного російського театру він стоїть поруч з Пушкіним і Островським, а можливо, й вище. Але не це головне. Ні сам письменник, ні будь-хто з його оточення навіть подумати не могли: він засновник фантастичного реалізму — того ірраціонального напряму, який згодом стане впливовим у світовій літературі. Усвідомте, не Едгар По, а ваш Гоголь зі своїми ще й досі не до кінця осягнутими шедеврами: «Ніс», «Портрет», «Записки божевільного», «Страшна помста»… Спробуйте відокремити в цих геніальних творах фантастику від реального зображення життя.

Слова I. Тургенева залишаються актуальними і зараз: «Насіння, посіяне Гоголем, безумовно зріє тепер у багатьох умах, у багатьох талантах; настане час — і молодий лісок виросте біля самотнього дуба».

М. Гоголь був людиною дивакуватою, сам себе вважав таким. Наприклад, говорив: «Я, на відміну від усіх людей, не пітнію. Так влаштована моя шкіра». З жінками визнавав лише духовне спілкування (хоч замолоду, за порадою матері, і намагався вдавати з себе петербурзького гульвісу).

Гоголя дуже хвилювала думка, що його можуть поховати живим, у стані коми. До речі, так і вийшло. При перепохованні письменника труну з прахом переносили з Донського монастиря на Новодівоче кладовище. Коли розкрили труну, то побачили покійного, який лежав… на боці. Це свідчило про те, що він ворушився у своїй домовині, поки не задихнувся.

Великий меланхолік, як називав його О. Пушкін, у душі був українцем, любив Україну, хоча ідею українську не зрозумів. Саме з цим і пов'язана багато в чому його творча і душевна драма в кінці життя. Не встиг він оцінити і Тараса Шевченка. Перше видання «Кобзаря» (1840) погано розходилося, навколо нього утворилася «змова мовчання». «Хоч би хто гавкнув», — скаржився Т. Шевченко. І «гавкнув» Гоголь. Тарас спеціально послав йому свою працю на відгук. «Багато жовчі», — сказав письменник, переглянувши «Кобзаря». Інших згадок Гоголя про Шевченка та його творчість ми не знаємо. Особисто вони не зустрічалися.

Як вже мовилося, менталітет Гоголя — чисто український. Скажу більше — душа Гоголя формувалася під впливом його матері Марії Іванівни і професора Орлая — директора Ніжинського ліцею, який любив свого талановитого учня. «Я не знав глибшого учителя, ніж цей західняк», — зазначав пізніше письменник.

Хай мене звинуватять у самовпевненості, але скажу: драму життя і смерті Гоголя ще ніхто як слід не розкрив, хоч написано з цього приводу немало. Драма значно глибша і складніша, ніж її уявляють. Гоголь — резонатор духовного життя Росії, України і всього слов'янства. Він упав під вагою російської національної ідеї; його збила з ніг «руська трійка», що мчить… у безодню.

Драму Гоголя вам подавали так: захопився релігією і навіть містикою, став виправдовувати самодержавство і… втратив прогресивність, відірвався від народу. Загалом — читайте «Лист Гоголю» Бєлінського, там все сказано.

Але ж це зовсім не так. Він свій, український, точніше галичанський, архетип спробував накласти на російський менталітет, українську душу злити з російською. Вийшла… гримуча суміш, яка й звалила його в могилу в 42 роки.

А починалося все добре. Молодий Гоголь, який прибув підкоряти Петербург, за порадою матері завів собі чуб, одягся під Байрона (це потім він повернеться до зачіски в кружок — під козака — і заведе собі вуса) і попрямував науковою стежкою. У молодого професора Гоголя, за свідченням І. Тургенева, виходили гарні лекції з історії Малоросії, але тримався вік якось невпевнено і… навіть смішно.

Після виходу у світ «Вечорів на хуторі біля Диканьки» Гоголь прокинувся знаменитим. При сприянні В. Жуковського «сором'язливий юнак, який вступає в світ» (так він говорив про себе), зближується з найвидатнішими російськими та українськими діячами — Пушкіним, Щепкіним, Аксаковим, Погодіним, Плетньовим, Івановим (художником), Шевирьовим, Язиковим, Максимовичем, Бєлінським.

Незабаром накочується нова «хвиля успіху». Ніхто ще так не стьобав «немиту Росію», як це зробив «малорос» своїм «Ревізором». Західники тріумфували і мало не носили Гоголя на руках. Слов'янофіли, які щойно почали створювати свої гуртки, товариства, насторожилися і засмутилися. Перефразовуючи відомого класика, скажемо, що «Ревізор» був найпотужнішим снарядом, пущеним у голову «Святой Руси». Згодом вибухнув ще більш потужний снаряд: «Мертві душі».

Треба знати характер того часу (30-ті pp. XIX ст.), щоб уявити собі масштабність соціального резонансу, зумовленого творчістю Гоголя. Суспільство ще не заспокоїлося від грудневих потрясінь 1825 року з наступними судами, засланнями, розправами, посиленням духовного гніту, аракчеївщиною, і т. д. Масонський рух,(те, чим захоплювалася російська знать в епоху Катерини II, Павла І й Олександра І) був заборонений. Однак російське масонство продовжувало справляти свій вплив на тогочасне життя імперії, адже естафету Петра І, Меншикова, Прокоповича, Новикова, Радіщева «перехопили» не менш відомі люди Росії: Котляревський, Жуковський, Пушкін, Погодін.