Розділ «ЗАГАДКА ГОГОЛЯ»

— Кажуть, що росіяни постійно шукають відповідь на питання: Хто винен? І що робити? Ні, у росіян, які глибоко мислять і відчувають, існує і трете, дуже болюче, — «гоголівське» питання: Куди ти мчиш, Русь?

Першим його поставив Гоголь, і першою на ньому зламалася його галичанська душа. Потім ламалися й інші. Повна розгадка Росії-сфінкса з'явилася лише тоді, коли запрацювала сталінська «м'ясорубка». Тоді багато хто прозрів: «Ось куди домчали Русь більшовики!» Але капкан закрився. Зараз ми рахуємо: чи то 100, чи то 120 мільйонів було репресовано, з яких чи то 30, чи то 40 мільйонів розстріляли чи замордували в таборах за 1918–1953 роки. Задумайтесь, не одиниці, не десятки, не тисячі, а мільйони…

Багато людей тоді прозріло, але не всі. На превеликий жаль, дехто не прозрів і нині. Напевно, такий ваш «мешехо-монгольський'' менталітет. І чи не вів спричинився до того, що Росія виявилася заповідником комунізму, точніше, більшовизму? Більшовизм-комунізм, виношений Росією, а потім експортований чисто по-монгольськи — силою зброї, — став головною прикметою кривавого XX століття.

Тривалий час практичний комунізм трактувався зовсім не як специфічно російська недуга, а як закономірне «здорове» явище людської еволюції — «весна людства». Насправді ж це та безодня, до якої спрямувала свій скажений біг Русь.

На пряму дорогу до цієї безодні Росія вийшла вже після смерті Гоголя — в 70-х роках XIX століття.

На межі 60—70-х років виник рух народовольців. У 1870 році Сергій Нечаєв (той самий, випадок з яким підштовхнув Достоєвського написати роман «Біси») видрукував для народовольців книгу-посібник «Революційний катехізис і нещадне руйнування», «… Ми повинні об'єднатися зі злочинним світом, єдиними справжніми революціонерами Росії», — так позначена в цій книзі мета «Землі і волі». А ось слова зовсім з іншої «опери», заповіту Чингісхана: «Ми повинні все руйнувати на своєму шляху, скрізь сіяти жах і смерть, нікого не щадити». Різниця лише одна: нечаєвщина була спрямована на власний народ, а монгольщина — назовні, на інші народи.

Далі в «катехізисі» (а це не рядовий документ, ним 25 років керувався широкий соціальний рух у Росії, на зміну якому прийшов більшовизм) читаємо: «Одна десята одержить особисту свободу і необмежену владу над рештою. Ці дев'ять десятих повинні втратити свою індивідуальність і перетворитися на стадо. Кожен член суспільства стежить за іншим і зобов'язаний доносити на нього… Усі — раби, і всі рівні у своєму рабстві». Ну і так далі. Достоєвський у «Бісах» геніально вгадав «людську» ціну, яку заплатить суспільство, котре житиме за такими принципами: 100 мільйонів знищених. Цікавий збіг: Нечаев учився в тій самій гімназії, що й Ульянов-Ленін. Він же найближчий соратник Бакуніна, а той співпрацював з Марксом (разом створювали «Інтернаціонал»). Улюбленою піснею народовольців була; «Не плачьте над трупами павших борцов».

Нечаев і Бакунін вважали убивство Олександра II «прологом до великої вистави». «Друзі! — писали вони. — Давайте ж діяти так, щоб вистава швидше могла початися… Скоро, скоро настане день, коли ми розгорнемо червоний прапор і зі страшним шумом нападемо на імператорський палац… У нас буде лише один заклик: «За сокири!.. Будьте нещадні… Вбивайте на вулиці, вбивайте в будинках, вбивайте в селах… Пам'ятайте: хто не з нами, той проти нас».

І ось через 33 роки — «генеральна репетиція» (так Ленін назвав революцію 1905 року), а ще через 12 років — сама «вистава», що затьмарила собою за кількістю крові, жорстокості, горя все, що будь-коли бачило людство, включаючи криваві походи татаро-монголів. Натхненником і організатором цього спектаклю'' була більшовицька партія, реальна історія якої прихована від людських очей.

Вас учили патентовані професори-історики (в Україні їх називали «брехунцями»), що предтечею «рідної нашої партії» були робітничі гуртки Точиського (Одеса), Федосеева (центр Росії) та інших революціонерів. Ніякі це не гуртки, а центри, керовані організацією «Ад», що жила і діяла за канонами «катехізису» Нечаева:

«Містифікація — найкращий і майже єдиний засіб привести людей до революції»;

«Достатньо убити пару мільйонів, і колеса революції будуть змащені»;

«Наш ідеал — жахливе, абсолютне, всеохоплююче і нещадне знищення».

Отже, на початку творення більшовиками світу було слово — слово із статутних засад «Аду», слово сатани. Тут, в «Аді», — коріння російської соціал-демократії.

Згаданий Федосеев — член «Аду» — зобов'язався отруїти свого батька для поповнення каси організації за рахунок його спадщини. А чому більшовики так високо підносили Чернишевського? Бо він — учасник цього руху. «Нічого страшного, — писав Микола Гаврилович, — якщо нам доведеться пролити втричі більше крові, ніж пролила Французька революція. Що поганого було б, якби нам довелося вбити сто тисяч селян?» Не в три, а, вважай, в триста разів більше пролили крові більшовицька революція і пов'язані з нею війни, репресії, колективізація і т. д.

Сьогодні комуністи досить обережні у визначенні своїх цілей: «Які там убивства — Боже борони! Який там «Ад»?! Який там монгольський безкрай?»

Та й за Сталіна про ці лівоарійські витоки більшовизму, про «Ад» було заборонено навіть згадувати. Лише через 93 роки після заснування «Аду», в 1965 році, у збірнику «Революційне підпілля Росії» почали з'являтися дуже обережні судження про цей «гурток» — попередник РСДРП — ВКП(б) — КПРС — КПРФ — КПУ.

Від автора:

У листопаді 1995 року мені зателефонував Надзвичайний і Повноважний посол Монголії в Україні Г. Ердене. Поздоровив з виходом цікавої, на його думку, книги «Путь ариев» (перше видання) і передав привіт із Монголії від Ш. Чулуун-батора, колишнього мого аспіранта, про якого в книзі є неодноразові згадування. Подякувавши послові, я одразу ж подзвонив Ш. Чулуунбатору, до якого, виявляється, дійшла книга «Путь ариев».

— Дорогий Шаравине, — запитав я його, — чи не образливо тобі було читати розділ про татаро-монголів і їхній кривавий похід на Русь?