Розділ «ЗАГАДКА ГОГОЛЯ»

Що з того, що він у миколаївській Росії з ії гнітючим кріпосним середовищем, з собакевичами і ноздрьовими тихо говорив друзям: «Цим крутим поворотом, що стався не з моєї волі, наведений я був зазирнути глибше в душу взагалі і дізнатися, що існують ії вищі ступені та явища». Друзі здивовано стенали плечима: з вами, мовляв, усе ясно. Гоголь зрікається всього ним написаного і чітко пояснює своє дивацтво»: «Письменник, якщо лише ти наділений творчою силою створювати власні образи, виховайся перше як людина і громадянин землі своєї, а потім вже берися за перо! Інакше вийде невлад».

Відомо, що твір «Пригоди Чичикова, або Мертві душі», який вийшов у світ 1841 року, Гоголь називає лише першою частиною праці і оголошує про підготовку її другої частини, яка служитиме певною противагою першій (сатиричній) і міститиме в собі позитивні картини з російського життя і позитивних героїв. У1845 році він спалює цю саму другу частину і одразу ж береться за новий її варіант. Чому спалив? Цього ніхто не знає.

Через шість років, улітку 1851-го, письменник знищує і новий варіант поеми-роману. Горить у каміні плід шестирічних творчих мук і наполегливої праці. А вже перед самою смертю горять останні чорновики другого тому і «деякі папери, що відносяться до нього». Ось їх ми й торкнемося.

Що було в першому варіанті другого тому? Продовження того, що ми бачимо в кінці першого тому, — роздуми Чичикова про себе, долю Росії і її народу, а також історія самого героя: як він дійшов до життя такого. Виходило якось не так, болісно, неправдоподібно. Гоголь нервує, скаржиться друзям, відбивається від нападів і «східних, і західних, і нейтральних». Хоча проблеми російські все-таки проглядають і тут, причому виступають дедалі рельєфніше. Це видно з випадково вцілілих чотирьох глав, опублікованих у 1855 році. Що не кажіть, а поміщики Пєтух і Хлобуєв, полковник Кошкарьов — це російські типи. Однак все це спалюється, і письменник енергійно починає новий варіант. Що ж у ньому?

Як відомо, саме другий том Гоголь називав палацом, тоді як перший том «Мертвих душ», що вразили Росію, — всього лише «ґанком до палацу». Що ж було в палаці? Дуже приблизно, поверхово ми дізнаємося про це, ознайомившись з випадково вцілілими чорновими главами, точніше, нарисами.

— Ви не повірите, — зазначив Гуру, — але ці нариси допомогли мені відновити по пам'яті зміст прадавнього манускрипту «Тат твам азі» («Ти є той»). Це лівоарійський підручник з психології і масового гіпнозу чи щось на зразок «порадника надлюдині»: як досягати и утримувати владу над іншими людьми. Такі «підручники» були як у атлантів, так і в протоіндійців, звичайно, у вкрай обмеженій кількості. «Тат твам азі» ліг в основу пізнішого східного порадника з технології масового гіпнозу — Раджа-йоги: «Ахам Брахма асмі» («Бог в мені»). Ці надзвичайно рідкісні манускрипти були доступні лише вищим жерцям Атлантиди, а пізніше — джайністських храмів. Тепер це святая святих езотеричних товариств: про них знають лише великі магістри провідних масонських лож і, можливо, десятків зо два посвячених найвищого ступеня. У нас, у монастирі Ас'я-Риші, вони були і зберігалися, як мовиться, під замком.

— Чому?

— Тому що це, по суті, вступ до ще небезпечнішого манускрипту, який я навіть називати не хочу, бо він містить алгоритми психічного терору. Його взагалі варто знищити. У допотопному світі, особливо в Посейдонії (Західній Атлантиді), не лише здійснювалася підготовка «надлюдей», а й певний час домінувала концепція надлюдини ієрархічної піраміди тотального панування, створюваної нею. За багато століть були написані ґрунтовні порадники з парапсихології, психоаналізу (вчення Фрейда — дитячі казки у порівнянні з цими вченнями), масового гіпнозу. Деякі з цих порадників мали Гітлер і вищі бонзи СС. І, звичайно, елітні масонські ложі.

— Гаразд, — перебив я Гуру, — а як це потрапило до Гоголя? І причому тут «Мертві душі»? Нарешті, як все це довести?

— Не знаю, — відповів Гуру. — Можу лише висловити припущення. По-перше, «Тат твам азі» починається тими ж словами, що й лист Гоголя до свого найближчого соратника С. П. Плетньова: «Є речі, які неможливо пояснити. Є голос, що керує нами, перед яким мізерний наш жалюгідний розум, є багато того (далі у Гоголя пропущено — Ю. К.), що може відчувати лише надлюдина в хвилину медитації». Перша частина фрази (до дужки) дослівно збігається з текстом «Тат твам азі», друга — частково.

Далі, у цьому ж листі: «…силою внутрішнього ока і вуха я бачу і чую… рух душі людини; стає мені ясним і рух маси».

Це — дослівна виписка з того самого манускрипту про масовий гіпноз. Якщо подібні словесні «шматочки» зібрати воєдино (а їх багато у другому томі «Мертвих душ»), то стають помітними дивовижні збіги. Я навів лише два приклади.

— По-друге, — продовжував Гуру, — спалений другий том автор у своїх листах трактує як щось «надлюдське», таке, що стане дивовижним підручником з життя і змінить психологію мас. Росія в ньому — ніби декорація, на тлі якої розгортається досить дивне неросійське життя і якось ходульно діють — навіть не стільки діють, скільки красуються — дивні фігури «надлюдського», ідеального штабу (супермени, що відбулися і не відбулися). Костанжогло, Мурадов, Тентетніков (колишній масон) і його таємничий учитель Олександр Петрович, та й основний герой Павло Іванович Чичиков проходять досить дивну, нечувану в Роси, «школу життя» на масонський кшталт. Тут висвічується «темне минуле», про яке Чичиков натякає в першому томі.

Словом, поруч з уривкамн-шедеврами новий варіант другого тому «Мертвих душ» був наповнений розповідями про дивних, відбірних, ідеальних людей і навіть «надлюдей». Тут розкривалися цілі педагогічні системи: як стати «людиною», як піднятися над іншими людьми, як опанувати «науку життя». Твір містив також надзвичайно цікаві психологічні етюди і правила поведінки.

— А чи не можна конкретніше? — зауважив я. — Адже це все загальні слова…

— Будь ласка. Не потрібно доводити, що в заключних розділах «Мертвих душ» є розлогі психологічні екскурси, а також щось подібне до методики виховання молодих людей. Суть їх одна: як виховати знавців «науки життя», котрі вміють виділятися серед «профанів», використовувати їх у своїх інтересах (Чичиков тим і займається, що одурює решту персонажів). Але, припустимо, все це ні про що не говорить. Однак гляньмо на важливі «вкраплення'' в ці розмірковування письменника. Ось одне з них: «Незчисленні, як морські піски, людські пристрасті, і всі вони схожі одна на одну, і всі вони на початку підкоряються людині, а потім вже стають страшними володарями її. Щасливий, хто обрав собі найпрекраскішу пристрасть; зростає і десятериться з кожною годиною і хвилиною незмірне його блаженство, і входить він глибше і глибше у нескінченний рай душі».

Це ж уривок з першої (вступної) частини «Тат твам азі», щоправда, з дещо поліпшеним стилем. Далі говориться (Гоголь пропускає ці слова): «Як дрібка солі, розчиняючись у воді, стає єдиною з нею, так само стан єдності душі і розуму називається Турайєю». У цьому розділі йдеться про методи так званої Турайї — концентрації волі, свідомості і духу з метою «психічного перетворення» людей на «арійський лад» [Аналогом «Турайі» у ведичній практиці виступає метод «Самадхі» як гілка

Раджа-йоги (масового гіпнозу)].

А почитайте уважно першу главу з чорновиків другого тому, де йдеться про виховання і життя дивної людини Андрія Івановича Тентетнікова. У ній подаються дуже цікаві міркування про психологічну підготовку юнаків; також згадується про якогось всезнаючого («все було йому відомо») учителя Олександра Петровича, який прищеплював вибраним учням «вищий розум», точніше, доводив їх до «вищих ступенів розуму», підвладних лише небагатьом. Іншими словами, готував суперменів, які вміли «зберігати серед будь-яких прикростей високий спокій»… «Саме цю науку життя він зробив предметом окремого курсу виховання, розрахованого лише на відмінників», — пише Гоголь. Так, система відбору в супермени була дуже жорсткою. Ми дізнаємося також, що цей Тентетніков був масоном і мав відношення до складних і темних справ.

— Ви знаєте, — продовжив Гуру, — ми порівнювали зазначені місця «Мертвих душ» з методиками підготовки «залізних рицарів» Тевтонського ордену — цих білявих похмурих красенів, які вміли зберігати незворушний вираз обличчя у будь-яких битвах, — і бачили абсолютний збіг.