Розділ «ЯВА II»

Мартин, а потiм Марися.

Мартин. От мука менi з цим каторжним Омельком! I вигнав би, жаль - давно служить, i привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А вiн, чорт його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справдi дурний трохи зробився.

Входить Марися i несе клунок. Куди це? Що це?

Марися. Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття.

Мартин. Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на рiчку пiдеш? Для чого ж то я двох робiтниць найняв?

Марися. Вони на городi копають, а я ж що буду робить?

Мартин (набiк). Справдi!.. i сам не знаю, що б вона робила, яку б їй роботу дворянську знайти… (До Марисi.) Нiчого не роби!

Марися. Та я ж так занудюсь без роботи, захворiю.

Мартин. Глупство? Наглядай, щоб другi робили, а сама надiнь менi зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночцi слiд. Та руки, руки менi мий разiв три на день, не жалiй мила. Ну, на лицi вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, - є таке борошенце, та не знаю, як його звуть i де воно продається…

Марися. Як собi хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидiть.

Мартин. Не смiй менi, кажу! (Набiк.) Яку б їй роботу найти пристойну?.. А! (До Марисi.) Я тобi п'яльця достану, будеш вишивать у п'яльцях.

Марися. Та я ж не вмiю.

Мартин. Навчишся. Не святi горшки лiплять! А шмаття однеси назад.

Марися знизує плечима i виходить. Пiду справдi до Сидоровички, я бачив у неї п'яльця, вона вже стара, не бачить, то вiддасть для Марисi, для своєї хрещеницi, i покаже, як на них вишивать… Ох, поки-то все поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобi свердлом стане! (Пiшов.)